Автори / Володимир Омельченко / ПроТе
Без передмови тут не розібратись, занадто екстравагантна штука вийшла. Отже цей словотвір уявляє собою купу мотлоху, поставленого як гра слів. Ціль мотлоху – зовсім не веселі теревені, а дещо серйозніше, тому з чистою совістю можете пропускати великі відрізки тексту, але попереджаю, що у тексті приховані визначальні фрази, без яких твір втрачає сенс. Тому читайте уважно, але не звертайте уваги на авторські «загони», на кшталт довгих філософських пошуків. Дуалізм!
Отже – вперед.
ПроТе
- Душевна ти людина. Чесне. Благородне слово! Радісна порядна, привітна, зрідка таких зустрінеш. Навколо всі такі серйозні, наче палицю вставили у відповідне місце, а ти … інший. Чудовий одним словом.
Такі от чудові й приємні речі, для мене, «духмяні» слова, казав один мій знайомий. Побачив його вчора. Познайомились, потеревенили, слово за словом – домовились сьогодні побачитись, а я ж знаю, що мені – ледацюзі такому, потрібно працювати, але я вже котрий день й котрий рік з людьми зустрічаюсь, теревеню, домовляюсь, і всі вони знайомі зі мною не більше двох-трьох днів, а як тільки познайомились – то відразу у гості, а життя минає за вікном закуреної й п’яної квартири . Пиво, приємні розмови, мене зазвичай вихваляють, дозволяємо собі трохи пофілософствувати. Все такі, чому ж не порозмовляти з людиною?! Все такі єдине важливе – це людські відносини, це якщо примітивно казати. А якщо ти ввічлива, розумна людина й всього себе віддаєш людям, то нічого більше і не потрібно. All you need is love, та-та тааааааа.
- Ти притримай трохи язика, вибач, звичайно, за різкість, але так хвалити людину, це хамство. Ввічливість це важливо і ніколи не буває зайвою, але я негідник, тобто я хороший, але.. знаєш, як б пояснити, в мене є кохана, мати, є батько, сам, як бачиш, живу небагато, й так потрібно «знайтись» у житті. – Далі розповів яка ж безвідповідальна людина сидить поряд з ним й курить чужі цигарки. Такий собі вампирюка, який живе розмовами, й паразит, який на батьківських харчах животіє, й рослина яка сама по собі росте, й між іншим – я хороший. Бо всім їством тягнусь до буття, не визнаю брехні й формальності у відносинах. Коротше кажучи – довів його до усвідомлення всеосяжного дуалізму під назвою – «людина».
А він – смішний… Дивиться на мене просвітленими очима й дурнувато усміхається, а за ним у віконці світ, у віконці небо нічне. Там зорі, там холодно й затишно. Чарівно. Й ми замовкаємо. Він радіє. Бо розмова філософська, згідний, що нікчемна, але для нього по справжньому глибока, для нього це відкриття. Така розмова – ніби втамування голоду (це в мене – обжерство). Такі слова беруть «за живе», зачіпають щось незмістовне, вони «начистоту», їх так мало у житті цього маленького хлопця, імені якого я навіть не пам’ятаю, обличчя якого завтра забуду, проте для нього такі слова – велике і незабутнє. Слова бесіди різко контрастують з теревенями про «дівок» й «тачки» і т.д. Й він радіє, а я думаю, що негідник рідкісний, що втратив ще один безцінний день, з’їв ще одну людину, просто проковтнув, втамував людожера у собі. Й несу таку нісенітницю, від якої самому соромно, а він вірить. Хе-хе, дурень. Вірить! Не розумієте…Від болю кричати хочеться. Він в і р и т ь, а я несу нісенітницю. Бо він, того, обмежений курсант військового училища чи студент економічного вузу, бо його життя сповна вистачає на «дівок» й «тачки». Бо він почувши слово «дуальність», відразу впадає у транс, й готовий повірити, скажімо, про висадку інопланетян у кафе «Парнас».
А вікно все ближче, там зорі самотні-самотні, як й ти. Ти б міг стати близьким цьому курсанту або студенту, але він завтра прокинеться, подумає, почеше потилицю і за ранковою кавою скаже – «дивна людина… кльовий шмат м’яса… ну і сволота ж він.» Бо людина чудово розуміє як до нього ставляться коли залишається сама. Він курсант чи студент, згадає з яким презирством я до нього ставився. Відчує. «Якщо хочете вийняти з людини душу просто ніколи не залишайте його самого.» – Цитата з короткого посібника про вирощування овочів.
- Людину потрібно кохати, затерта фраза, але не сприймай як примітив. Скількох людей я знаю, але навряд чи вони мене кохають.
Їдемо у епохальному транспорті. Трамвай. Люди. Згадую оповідання Зощенка. Ну не схожий я тих людей: дрібних, страждаючих через загублені калоші. Ну дурня! Я велика людина, а все ж гидко за себе, в чомусь я найдрібніший.
Чергова пика, вибачте – обличчя. На обличчі вже немає щирого й трохи розгубленого виразу. Цього разу на мене дивляться нахабні й злі очі.
- Це архаїзм казати, що в житті найголовніше протилежність усього.
Трамвай – дзинь, дзинь. Тільки-но бабця віддавила мені ногу, а моєму товаришу зарядили у носа. А все одно, він продовжує.
- По-перше вибір – це очевидно, затерто, в ньому вже немає драми. Глибше потрібно дивитись.
Для цієї пики, вибачте – обличчя, це звична розмова, це його професія. Він такий самий як і я. З ним потрібно бути насторожі, інакше в мить проковтне.
- І він не зрозуміє. – Це я вже собі кажу. – Не з р о з у м і є, а скоріш – не відчує, що все те, заради чого я пишу – найбільше нещастя людини – протиріччя й дуалізм. Слова, слова, слова. Розуміюсь, змішуюсь, протиставляюсь, погоджуюсь, гризусь з усіма, з кожним. Головне, центр усього, відправна точка – це людина й тільки від людини можна будувати своє буття. Але за цими «душевними» розмовами я розумію, що сам нічого не вартий, нічого не створив. Нічогісінько, й життя є суцільним жартом. Все, припиняю! Абстрагуюсь, відокремлююсь від усього звабливого, й від людей також – бо вони най звабливіше. «Навчись нарешті обирати!» Обирати. Страшне слово. Найгірше, а без нього ніяк. Страхітливо якось все влаштовано. Так-так.
Трамвай – дзинь-дзинь.
Але дайте мені відповідь – де у абстрагуванні щирість, де у виборі людяність. Де у словах сказаних людині «ні» велич!? Жити для того щоб обирати – це не для мене. Це гидко. Так людина гідна більшого?
Трамвай нісся на всіх парах до наступної зупинки. «Тьфу! Геть від мене! Кондуктор, заберіть цю п’яну особистість! - Слухай Марусю я тебе, той, як його, ну в цілому – ти кльова дівка! - Торба! В мене вкрали торбу! – Хто дозволив увійти цьому чолов’язі у трамвай з величезними металевими прутами? – А ви не бачили мою торбу? – Той як будемо зустрічатись? – Вкрали, вкрали! – Ні.»
Дінь.
- Про яке буття, можна казати коли навколо стільки буденних турбот? Яка велич людська, коли все зав’язано на торбі? Й я такий, й ми такі. Забуду про буденне, значить забуду про відповідальність, страх як все двозначне! Ну хіба можна жити без торби?
Хтось добряче вилаявся якраз мені під вухо, йому тільки-но роздерли шкіряну куртку металевим прутом. А бабуся без торби остаточно віддавила мою бідолашну ногу.
«Зупинка Революційна!» - оголосив водій, а за вікном бились собаки. Лилась кров.
- У такому разі можна казати, що відносність звеличена у абсолют. Тобто наявність двох полюсів, заперечує факт існування єдиного вірного.
Це був мій товариш зі злими очима. Він вампірував. А мені набридла його прищава пика з маленькими чорними цятками під бровами. Одвернувся до вікна. Там продовжували свою криваву сварку собаки.
Уявіть, відчуйте. Ідете ви в холодний вечір додому. Ви чесна людина, у вас порожній холодильник, опалення немає, а ви – гуманіст і в вас постійно болить серце, за все, що у світі коїться. «Суцільна несправедливість, тотальне страждання.» Ви виходите з міського транспорту, а там подружжя лаялось. Пиячки. Жінка з синцем під коком й беззубий чоловік. Вони сваряться – страх, вийдуть на зупинці й почнуть битись, потім нап’ються. В цей момент вони ненавидять один одного, можливо все життя вони один одного ненавидять, але тремтливими, брудними й сумними руками будуть триматись один за одного. Їм дуже потрібна людина, й чим нижче пала людина, тим більші жертви заради іншого. Героїзм! Будь яка людина, ким б вона не була, якщо навіть втратила зв'язок з життям, буде триматись за найближчу руку, за інше тепле людяне серце.
А поряд з зупинкою б’ються собаки.
Ти любиш людей, дуже любиш. Серце стогне він нещасть, й це дає можливість зберегти волю до життя, бо співчуваючи іншим ти оберігаєш власну душу від страждання. Якби в тебе був мільйон, ти б подарував щастя подружжю яке любить випити, ти б всиновив дітей які нюхають на зупинці клей, ти б розірвав своїми руками цей психічно хворий світ. Але ти інтелігент й в тебе у холодильнику порожньо. Ідеш і бачиш – мокрі, злі й нещасні собаки. Вони голодні й самотні, покинуті, ще при народженні світ їх полишив, й єдиний спосіб вижити – гризтись, з натхненням, з шаленінням. Згадав. Кожний Божий день ти бачиш собак. Вони постійно гризуться, не припиняючи цю шалену круговерть. Все своє коротке собаче життя. Ця думка не заходить далі, просто мокрі й нещасні собаки, а ти – гуманіст.
Просто згадав якось. Продовжую стояти в забитому вщент трамваї. Навіть не звертаю уваги як мені відтинають ноги і дивлюсь на собак. Поряд регочуть п’яні хлопці. На мобілці слухають «аля-ля». Тьфу. Дурня це все, але краще тих злих слів і очей які спрямовані на мене, й розмірковують – чи думаю я про «абсолютну відносність». А я думаю. Грішний. Так і хочеться сказати - я ж не відносний, я людина! В мене є очі конкретні, серце конкретне, і кохаю я конкретно, й відчепись ти. – І звідкіля людям це нещастя!? Крім того, що вони страждають від голоду й холоду, гризуться, самотні то скільки внутрішніх питань й протиріч!? А може, якщо розібратись з душевними питаннями й протиріччями то зникне страждання навколо. Чи душевні страждання це наслідки суто зовнішніх нещасть?
А я людина, я конкретна, я жива, я дихаю, я у трамваї їду, поряд злий хлопець. Я теж злий, і вчора був злий, але я хороший! Собаки гризуться, але я кохаю. Боже!
Тепер розумієте?! А той, що поряд не розуміє. Бо в нього те саме. Сам себе їсть. Дуалізм!
- Приємно було познайомитись.
- Приємно.
«Аравідерчі дурню!» - А на серці так гидко, що починаєш насвистувати веселу мелодію і реготати з жарту який почув у трамваї.
- Люба моя, кохана моя. Життя, чорт забирай, складна штука, але ми прорвемось, я знайду себе, в нас буде чим прогодувати майбутніх дітей, дати майбутнім дітям завести ще одних діточок і теж їх прогодувати. Ми будемо жити безтурботно! Чесно…
Антураж. Ранішнє світло, хуртовина за вікном, ллється вода на кухні і на мене дивляться закохані очі дівочі. Величезні, карі (справді величезні) зі сльозами, губи тремтять. Дуже важко дихає дівчина.
А хуртовина б’є з розмаху об стіни хрушьовки, зверху бушують сусіди, зовсім поряд кричить немовля, кричить бо покликання в нього таке – кричати, а сусіди бушують, бо новенькі і завозять меблі. І все навколо – життя, якого так хочеться очам дівочим. Життя, заради якого вона прожила десятки років і з тремтінням і надією у серці чикала моменту коли буде наказувати куди поставити шафу у новенькій квартирі і тримати малюка, який звичайно буде виконувати своє покликання – солодко кричати. А дівчина буде гойдати його на руках й казати – «улю-лю». В решті малюк заспокоїться і посміхнеться мамі, а вона його ніжно поцілує у щічку.
- Цього не буде! Не буде! Нещасне моє життя…
Я звичайно кажу, що не нещасне. Що все буде ок, що ми такі купимо цю кляту квартиру, в нас народиться малюк. А на серці так тяжко!
Апофеоз.
Вся романтика людства, зібрана у серці мрійливого хлопця, стогне і рветься на криваві шматки безсилля під тиском реальності.
«Я Романтика» - так у Хвильового, бо він комісар, романтик і вірить у світле майбутнє, і вбиває людей. Я теж романтик, теж вірю і мучую маленьку дівчину (ну не маю я права поставити тут кому!) з великими-превеликими очами повними сліз. Й таке відчуття, що образив найсвятішу в історії людства істоту. Так воно і є. На радість чи нажаль. Згинаюсь і помираю від огиди до самого себе. Але думаєш – я ж людина, я можу заробити на цю хрінову квартиру, я можу, врешті-решт, подарувати щастя бодай одній людині! Уявіть як перетвориться світ, якщо кожний з нас подарує щастя хоча б одній людині! Ні, не всім і кожному, навіть не двом, а одній! А щастя жінки напряму залежить від чоловіка і навпаки, але в жінок ця залежність більша. В них закладене на рівні душі єдине вірне – сім’я. Це чоловіки марять усіляким страхіттям. На світі є повністю святі істоти – жінки. Це факт. Закон. Я проголошую. Вічна боротьба янголів з демонами…
Я подарую життя одній людині! Бо моє життя не значить рівно нічого. Згадайте подружжя яке любить випити, підніміться вверх і прочитайте ще раз, так от – в мене та сама ситуація. Хто я, абсолютно залежить від того – чи є вона.
З цієї миті я беру себе в руки. Припиняю будь-які розмови, зустрічі. Працювати! Обираю мовчання як стиль життя. І з надривом рвусь по щаблям кар’єри. «Щастя одній людині, щастя одній людині, щастя одній людині.»
А очі дівочі всі в сльозах, щічки рожеві палають, ручки притиснуті до грудей. Я її кохаю. Ну потрібно працювати і жодних розмов!
Перебіг хвороби. Лінь.
Котрий день працюю як вол, ну не як вол, але працюю. Нічого не вдається. Злий на увесь світ. Все сиплеться з рук. Нездоланне відчуття того, що все навколо – страшенний фарс і я отримую гроші лише тому, що роблю вигляд, що цей фарс не помічаю. Замучили поганці, правдиве серце виривається з грудей при одному брехливому слові. А таких на роботі – страх як багато. Котрий день не з ким не розмовляв, чомусь злий на очі дівочі. Дурень. Послав всіх друзів подалі, зрозумів – якщо не пошлю, пиятика ніколи не припиниться і я буду продовжувати марнувати життя. З мене чомусь вириваються звуки схожі на «рррррр». Вчора вкусив сусіда який назвав мене хамом і твариною. Не знав, що довге байдикування може призвести до таких метаморфоз. Та ви не можете уявити – який ідіотизм працювати на механізм який всією душею ненавидиш.
Зима у розквіті сил. Іду до дому. Прийшов до висновку, що одяг мені не потрібний бо виросла шерсть, а ззаду лізе хвіст. Так само як у Маяковського, і гавкаю вже давно. Всі вирішили, що я збожеволів, так воно мабуть і є, бо я постійно кусаюсь. Це вже хріново бо з роботи можуть звільнити. А філософствувати я вже давно припинив. Коли чую слово «рефлексія» в мене починається алергія – випадає шерсть. Я вже не пам’ятаю – чи кинула мене дівчина чи ні. Бо і її добряче покусав. Нічогісінько не пам’ятаю.
Снігу намело! Зима! А у небі повний місяць. Заліз на купу снігу і з… завити не встиг.
Прокинувся, дивлюсь – хвоста немає, шерсті також, а на мене дивляться карі очі.
- Дурненький мій, любчику мій.
Я нічого не відповів – до того щасливий був. «Л ю б ч и к у» - як ніжно! Давно зі мною так не розмовляли, не були такими ніжними. Може я не дозволяв бути такими ніжними. Та я про це не думав, у голові грало – «дурненький, любчику». А мене кохають!
Сніг розтанув, небом і землею заволоділа весна. Бруньки так голосно лопаються, що чутно у світлу березневу ніч.
«Ніч така місячна – зоряна, яснаяя. Видно хоч голки збивай.»
Співаю, пригорнувши дівчину до могутніх чоловічих грудей. І щось шепочу. Що не скажу, то інтим. А вона сміється, так тихо і ніжно, що я натхненно римую дурні слова – все, що спаде у голову. Тільки-но пройшов весняний дощик. І раптом бачимо - по місячній стежці ідуть двоє мокрих – чоловік, а поряд з ним щаслива дворова собака, теж мокра.
А у відповідь на запитання мого вченого друга («наявність двох полюсів, заперечує факт існування єдиного вірного»), скажу, що наявність полюсів підтверджує існування нашої з вами землі – Земної кулі.
Додав Володько 14 березня 2008
Про автора
Мистецтво - форма життя, й максимально честна форма життя. Що ще можу додати, хочеться бути людиною, й не зламатись під матеріальним тягаарем, інщі мені теж страшні, але цей найогидніший, тому ще пишу.
