Учасники

Автори / Володимир Омельченко / Безкультурне Я

Безкультурне „Я”

- Ой ви зорі мої зорі! Ой село моє, пахуче, батьківщина моя, менша. Колись була, поколінь так п’ять тому.

От знову до міста. Знову туди. Ані-ні, не хочеться, ще б пак. Чудово тут. Весна, травень. Нічні посиденьки, добра, етнічна грайлива музика, дівки, смішні, але дівки. О го го! Зірковий й трав’яний рай. Пахне небом, й алкоголем, добрим таким, сільським, й якогось дідька лізуть в голову різні думки. До чого це роль села, його визначальна позиція як культурного П’ємонта України, вже можу навіть захищати, й навіть знаю що скажуть – „відсталий ти хлопець”, а я буду пишатись тим, що відсталий, кричати буду.

Дивина! Мріяти хочу, співати разом з музиками – „моя люба...”, й про культуру думати, куди ж без неї. Лізе сволота. А от біжить Павло, п’яний, щасливий, скажи про культуру, й він як заведе пісню, стару, потерту але таку мелодійну, заслухаєшся. Молодець! А за Павлом біжать дівки розхристані, їх смикають за груди, а вони не проти. Їм якось та культура... Спитай – скажуть кукурудзу знаємо, картоплю знаємо, як розкажеш про літературу, то вони зроблять вигляд, що то є дуже важливо й будуть терпляче слухати. Вони ж то думають – що „от життя, місто, Європа, а в нас картопля”, й їм буде ще більше буде хотітись, що б їх смикали за груди, й щоб вони були розхристані. А в мене є небо, сяюче, велетенське небо!!! А тож далека річ. Та така приваблива! Чесне слово. Вже наша гульба студентська підходить до кінця. Завтра ще, дай Боже й післязавтра, а потім, а що потім!? До дому, до міста, мучитись сумлінням. А сумління в наших молодих й дурних головах сильне! Ще й як. Не даремно ми ще „зелені” й дурні, місків малувато буде, для сумління місця багато! Й для мрій! Так для мрій, полюбляю мріяти. От наслухався сьогодні сільських музик, й у душі містики чаруючої хоч відмовляйся! А серце палає, й от стоїш й думаєш – дивно, архаїчно, але ж вічно! Зайнятись може чимось схоже на народну культуру. Тьфу, я ж бо збирався мріяти. Кохання хочеться! Дівки то так. Вони надто смішні, „не інтелігентні”, темні дівчата, їм голову замилювати гидотою всілякою можна, а кохати – дзуськи! А тут так тягне розчинитись у природі. Знаю, знаю, в голову полізуть нові думки. – „Як то розчинитись, що ти пропонуєш закинути все, вдаритись у безглузду, безвідповідальну, з точну зору культури „архаїчність”, примітив? Це буде не розвиток а деградація. Село не спроможне повністю заповнити культуру, воно лише доповнює, відтінок за відтінком.” Ага, згоден –безвідповідально, але так хочеться деградувати на пару з цими ланами! Стати таким собі митцем села. Через кілька хвилин розумію, що митець то з мене взагалі ніякий, а село для мене якась дивна Атлантида – приваблива, приємна, міфічна, але затонула.

Сидимо у просторій хаті, хтось грає на гітарі, солодко так грає. Співає про дівчисько з русими косами яку одного разу покохав, стара пісня, ми це знаємо, слів не знаємо. Молодий місяць звабливо зазирає у темне віконце, либонь так само він зазирав у оповіданнях Гоголя, ми цим пишаємося. „Так Гоголь, так оооооо – метр.” Ми з цим погоджуємось. Туди б – до Гоголя, й ніякого чорта не боїмося, самі таскали його за собою на спині, й дівчину б з карими очами й чорними бровами! А в нас свій чорт за спиною, у кишенях й головах. У кожного він свій, але різний по епохам. От зараз двадцять якесь там століття. Знаю, знаю яке століття, але хочеться бути таким тупим, що й століття не знати, так от, про що я... ага, про чорта. Він чортяко за спиною свій лише тим, як його інтерпретують текстуально, вірять чи не вірять, але чорта всі в обличчя знають. Він є, він один, він може називатись самотністю, розумом, похіттю, владою... й безліч всякого. В нас він, дуже вже смішний – дурний такий, маленький, вже майже свій. Він є смиренням. Але не подумайте, що припустимо, у 19-му сторіччі він був менш сильним, там своєї нехристі вистачало.

Чорт в нас є, а от дівчини, бодай з блакитними очима, не вистачає. Й розриває простору нашу сільську кімнатку з місяцем на долонях, співи – „ой чий то кінь стоїть...” Ах душе моя, багатостраждальна, людська!

Та от моя душа прокинулась й подарувала уяву. Току таку, ніжну, співочу, от точнісінько як ця ніч. Знову залізло у голову, можливо саме питання „вчасності, епохи, культурного періоду, тієї души яка виросла за цим часом, й цими викликами, тільки зараз, тільки в цей час вона може відчувати. Але мені хочеться щиро вірити, що не зараз й не в цей час, а постійно, кожнісіньку мить, почуття були й будуть, буде душа, а текстуальність, а інтерпретація залишиться назавжди фоном, суперечки про доцільність таких розмов, вмить будуть розсіяні, а людина встане над епохами й часом, такою ніжною, й зворушливою як той місяць, який нас так бентежить. Асссса!!! Заграла швиденька музика, й людина пішла в танок. А мрії, мої мрії, чудовий світ. Там на горі стоїть дівчинонька, маленька й усміхнена, сором’язлива й... оголена. Ну що ж робити, молодість! Танцюй душенька, працюй всемогутнє сумління, народжуйся щастя!

Хотів бо приберегти цю думку до більш доречної миті, й розкрити її так, як вона того гідна, але скажу зараз. Можливо не моя думка, либонь відома концепція, але народжена мною, й вистраждана. Так от формує образ людини саме вміння мріяти, саме те світло благородної уяви не сплюндрованої ціллю, яке сяє скрізь щирі повіки, з під чорних брові! Вміння, талант, зберігати й оберігати дане з дитинства вміння мріяти в цьому бурхливому світі сповненому тлумаченнями, почестями й культурами. Ах культуро ти моя культуро! Чи то мати, чи то донька, хто ж як не ти повинна зберігати то сяйво уяви в людині, й хто як не ти забирає своїм різнобарв’ям й навіть однотонністю, душить в людині цей маленький вогонь душі.

Тут розпалилась суперечка. Мені вказали, що варто нарешті визначити, що ж я називаю культурою, розділити понятійно. Довга ця розмова, страшненька, але справедлива. Зараз, почекайте збудую своїй ідеї замок під назвою концепція, буду доводити. Вам не скажу, вам не до чого. Й ще мене засуджують, що як для такого безталанного хлопця, взяв на себе забагато. З ними мені сперечатись, з ними мені займатись „культурою”, вам оповідаю як місяць сяє, повірте це куди цікавіше!

- Ну годі, годі, тихіше... засинаємо. Все, зоря впала на багатостраждальну землю, вже селяни встають та йдуть працювати. Вже кричить півень, й мжичить корова. Тихіше, чуєш – пташка. Бо знає яка це пташка, маленька, хоробренька, от гарно співає, твар. Гарно, аж плакати хочеться. Так сиджу біля мулького віконця, де, ще кілька миттєвостей тому грала музика, цокали келихи, лунали матюки й зазирав місяць, й зараз на маленьке віконце, яке вмонтоване в стіну Богом забутої хати, серед, настільки ж забутого села дивиться велике сонце надії, й каже – „Я народилось люди! Агов.”. Й тобі так хочеться, аби це село стояло з краю світу, щоб це була затонула але жива ерзац цивілізація. Рай, хіба ні!? Ага знаю я, ну нічого негоди ми переживемо, голод переборемо, холод зігріємо, а самі доспіємо до... чогось доброго й щирого. Там те сходить зоря мабуть інше, велике життя, як космос, там закони й цій зорі врешті решт долею наказано увірватись не в наше життя, життя де буде структура, бацили які будуть з’їдати твоє нутро, їх назвуть інколи мистецтвом, інколи зчеплять сюди й державу. Агов... чуєш душенько, чує ладна, ще й як чує, у такому то місці. А ще хочеться, щоб разом з сонцем кожний раз народжувалось все живе, щоб не було пам’яті. Вона (пам’ять), гадина в нас тримає всі химери світу, створені тисячами людських істот, які все ж померли але нам залишили свої інфіковані думки, от мовляв – мучитесь. Оооо Боже на тебе надія єдина, о Боже, знаю, знаю, на нас надія. Ех люди от якого дідька ви хочете всунути таку безкінечність як Людина у бодай найбільші культурні одиниці. Був би зараз пістолет застрелився б. Як би був сенс, а сенсу немає, тому будемо жити. Сьогодні їхати додому. Збирати свої манатки й пертися у місто, подалі від жахів мертвого села, які стали перед нами як тільки сонце повністю встало. Ой жах, мертві, закинуті, забутті хати, скрізь пляшки, сміття, розруха, бабки замотані у шмаття навіть влітку, село моє багатостраждальне, ми б тобі допомогли, але ж ти розумієш.

- Помічники з нас кепські. Ми звиклий нам комфортно бити байдики. Нам, як то кажуть – по кайфу. Й так скрізь й всюди. Як ти нахабо такий покидьку, безкультурний – то так – можна, безвідповідальний негідник, як ти смієш міркувати про культуру, системи, космоси й безкінечність, коли від тебе так необхідна допомога, подивись на село яке оспівуєш, бач на що воно схоже?! Ні не на кладовище, на попелище! От бездарна людинка! – То був Іван. Чудернацьки, схильний до суїциду тип. Вже разів п’ять різав собі вени, пояснював – від безсилля, й що людина має чогось робити, а їсти хліб який міг б нагадувати когось там голодного, то ні. Він був високий, злий, усміхнений й дуже добрий хлопець, який вмів посміхатись, так, що тобі раптом ставало соромно. Чому не знаю, але це був який людський сором який робить людину благородною, чесною. Коротше кажучи це був яскравий приклад хворого радикальним гуманізмом хлопця. У його компанії нам було постійно якось ніяково, й аби зробити чогось поганенького, ми постійно намагались його кудись сплавити. А чому нам хотілось робити чогось там поганеньке – то питайте у Будди. Не знаю. А ще він з мною погоджується у тому, що головний чортяко нашого століття, той кого носимо за спиною й ніяк не можемо позбутись, головна проказа, інфекція, яка прийшла з минулих років, й перетворилась у... смирення, безпорадність, відсутність волі. Індивідуалізм нас роз’їв до кісток, й залишив химерний й страшний скелет. Особистість... Ох як би ж то ця особистість, подібної величини, ще не забула що таке мріяти, а мріяти значить – прагнути, а прагнути значить покладати життя заради утопій. Колись була смерть за ідею, а зараз ідея смерті. А мріяти то наше рідне. Ой зозуля моя, зозуленько заспівала серед поля. Все, на хрін минулі думки. Природа, чуєш!? Відчуй, це важить більше ніж безпорадні балачки. Ой вистрибнути з своєї оболонки й помацати це небо, чисте немов обличчя дівоче, сліпуче, немов кохання юначе. Агов міські товариші, насолоджуйтесь, живіть!

Ми йшли через поля, які залились золотом колосів, йшли повз стежки, по яким ще їздили наші пращури, переступали повз маленькі ямки, прориті тваринками, чули спів пташок, який лунав з гаю через поле. Небо нам посміхалось, а нам було смутно й ніяково.

- Залишаюсь, грець з ним – з життям, залишаюсь!

То кричав Свят. Наш друг, він раптом залився сльозами й дупою сів на землю, на ту саму стежку, по якій колись їздили чумаки за сіллю, де минало життя давніх культур, де бились в унісон тисячі сердець захворілих самотністю. Ми стали його переконувати, смикати за одяг, намагались підняти, а він все рюмсав й кричав – „ ...не буду більше, не можу більше!” Ой люлі, мої люлі, степовий край. У всьому винний ти. А Свят всім своїм виглядом показував, що він налаштований серйозно, й що не встане, ми в котре намагались його підняти, він відбивався, розмахував руками, поставив синець Івану, під самісіньке світле око. Святий Іван, як ми глузливо його звали за спиною, анітрохи не засмутився, й таким ж світлим й люблячим поглядом, з присмаком синього кольору, продовжував вмовляти Святу аби він хоч встав, а то, як він казав – „брудним станеш, пратись доведеться, ну на чого тобі ця морока!?”. А бідолашний Свят продовжував брикатись, кусатись, рюмсати й лаятись. Смуток напав на хлопця. Я, чорна й невдячна душа, вже збирався кинути його, сказати – „грець з Святом”, але стримувався, чикав ліпшої нагоди, коли вже всім набридне вмовляти його. А він продовжував:

- Ні хочу я повертатись! Що мене чикає? Самотня й брудна квартира, повна всілякого лайна...? Що ще, дідька лисого любові бажання, страшні речення роботодавців, й примітив слухняних знавців? Буття по клаптикам? Ні. Важко там! – Й завів сакральну, для кожної людини, пісню., - Хочу змін. Важко там, халепа одна, мій світ покремсаний очікуванням дива й спробами зрозуміти світ, а те що втирають нам з книжок, так це ж цілісіньке западло, навчіться відчувати... страждання, буття, та ні це дурня, шаманство якесь.. Невіглас я, але мене нудить від тих надбудов, реченнями, від яких вихід один - чи то все життя шукати, й бути щасливим що не знайшов, чи то ставати моральною потворою.

Й так, ще довго й нудно, з перервами на бійку й рюмсання, з криками, від яких, перелякано, з своїх віконець, почали визирати аборигени. Матусі ховати дитинчат, а чоловіки брались одною рукою за рушницю, а другою за пляшку. Створився справжнісінький образ села, хоч колажі малюй. Як би, ще серед нас були митці, а тож загублені у пошуках невігласи, які тільки й вміють, що язиком розмахувати та соплі підтирати.

Забув наш Свят, що тільки ранком, він ховаючись за деревами й спинами нашими, лізучи навколішках через паркани, прагнув не потрапити на очі дівочі. Ті самі, котрі вчора з нами бігли розхристані, й радісні, дурні й примарні. Щось сталось вночі, щось, що Свят ніколи не розкаже Іванові, бо знає що він його так засоромить – на все життя вистачить, та ще розмовляти з ним не буде. А зараз, він не проти до очей дівочих повернутись, забутись й жити собі, кохати, родити... Ах Святе, Святе, не нормальна ти людина, божевільна. Куди ж ти. Он за рогом показались дівчата, вже не розхристані, а дуже нарядні, з підмальованими очима й заплетеними косами. Все, саме час вирішувати, чи бігти з усіх ніг, чи залишатись. Вирішуй Святе, вирішуй. А тут як на зло поряд з Святом, на запилену стежку гепнувся й Павло, він теж голосно кричав й бився, сам з собою, бо Іван геть виснажився, а я робив вигляд, що виснажився, набридли вони мені. Павло казав ті самі речі, що й Свят – нічого йому повертатись до міста. Геть. Ось дівки йдуть, хутчіш. Та два хлопця сиділий продовжували плакати. А те, що Свят до дівчини в ніч поліз. Знаєте немає чого засуджувати й тим більше немає нічого неймовірного, так часто буває, коли у серці сум, так тягнеться рука до стегон дівочих, це й є найвища форма самотності.

Еге ж брати, отакі часи.

Дівчата підійшли, стали поряд з нами, вилупили очі на дійство, та нічого не сказали. Вигляд в них був наляканий але рішучий, й можна сказати впертий. От стояли вони з виглядом химерний фей, у спортивних штанах, та у кофтах й лускали насіння. А на стежці сидять хлопці й плачуть, Іван бігає зад-вперед, намагаючись, то закрити хлопців які виглядали не досить то мужньо. Брудні та усі в слині.

От Павло припинив, та й замислився, на хвилин так двадцять.

А на небі палало світило, червоне, гарне, та дуже вже пекуче. Поряд стояли дівки нарядні й лускали насіння, у гаю співали пташки, їхали машини й автобуси, над степами й ланами проносились літаки, а у полі, десь з далека з’явився силует трактору. Польові роботи. Скоріш за все. Не знаю, чи є в травні польові роботи, але трактор їхав й його силует доповнював степи-лани, така міцна залізяка, яка димить, й скоріш за все, смердить, просто гармонійно вписувалась в чарівний силует, як й дівки порядні, які стояли налякано й вперто вдивлялись на наші обличчя, в фігуру Павла, який з матюками, та стогнанням вставав з пилюки, зі стежки по якій проносились на своїх повільних возах, чи то (....). Вставав тай піднімав Свята. Свят був переляканий й впертий. Впертий бо вважав себе правим, а переляканий, бо знав, що дівчата так просто не підуть. А Павло йшов, за собою, наче мішок, тягнув Свята й з геройським обличчям, сповненим гідності й пилу, розповідав. Багато, що цікавого, от іноді людину пробиває, розносить. Так пробило Павла. Казав, що є мати, є брат, є родина, є батьківщина, є народ. Багато чого є. Прохав, щоб не розглядали це примітивно й вузько. Казав, що це відповідальність, що нам дає щастя й близькість, це теплота яка змушує битись серце. Ще сказав, те, що мене геть засмутило, він сказав про пам’ять. Я проти неї свідомо виступав, ще зверху казав, що до дідька пам’ять, що досвід це ворог, що тільки проти! Але є така пам’ять що притягує нас ніби магніт. Я не витримав й пішов у поле. По власній потребі. Нарвав соняшників. Гарні ці квіти, хоч і не пахнуть так п’янко, але вони пахнуть квітами, аби все в світі було так просто. А тож понавигадує людина, а потім блює пів століття, а потім знову людину тягне понавигадувати, і так без кінця й краю. Пам’ять!? Історія може попередити помилки. Ага хріна лисого.

От йдемо по стежці. За нами дівчата порядні. У одної з дівчат в очах вже блищіть справжня жіноча впевненість, яскравий вогонь українського матріархату й просто радість, вона вже почуває себе господинею. Як би ж вона знала, у якій страшенній халупі їй хазяювати, у якому відстійнику вона має сплести затишне сімейне гніздечко. Та є впевненість що вона витримає. А Свят зробив страшну дурницю, в той ж час гідний вчинок. Він бере дівчину, та що порядно-розхристана, до себе. В місто-звір, яке здається раєм для чорнобрової. Пил стоїть стовпом, спека – жах! Дівчата звикли, в них завжди пил й спека, як у нас, але в них є гаї, степи, й пташки. Співочі! Як й вони. Сиділи ми вчора й слухали. Гарно чорт забирай, гарно! Чарівно. Й ще в них є .... трактор. З вусатим й трохи п’яним дідуганом за кермом, від напруження й спеки двигун реве, дід спітнів, а вуса ледь не стоять він надлишку солі. Простота й зрозумілість буття. Безвихідь, безнадія. Гай та гай, сільські лабіринти з огидливих руїн, та самогону, втекти для когось звідси - надія, для когось безнадійно. Немає нічого більшого, для нас, тих хто їде назад, тих хто має запитань більше ніж то можливо для нормального функціонування розуму, але надія є, хоч й хибна, та є. Але, як на мене, нічого немає кращого ніж бути закоханим у запах з суміші людини й землі. В них, цих сп’янілих аборигенах, в цих диво-людях, закоханих й мрійливих, жорстоких й розталих постійно на вустах присмак буття. Чи то може, для простої душі, яка виросла на землі, яка була законсервована тисячолітній культурі села, будь яка цивілізація, будь який натяк на інший спосіб влаштування світогляду, просто смертельний, як для малечі смертельні ліки дорослих. Трактор собі їхав, ми йшли до автобусу, а небо гриміло неосяжною блакиттю й солодкою тишею. А ми страшенно втомлені. Повернемось, станемо людьми через ванну й гарячу воду, приведемо до ладу скуйовджене волосся й думки. Бунт заховаємо подалі й звернемо увагу на створення й креатив. Будемо жити, Свят буде шукати способи прогодувати дівку, я марити від безсилля й мріяти про сільський спосіб буття, й дивовижно легкий світогляд близької до землі людини, й про різні види пам’яті які контрастують, одна своєю рятівною силою, друга, тим, що знищує все живе. Досвід, хрінове протиріччя, в основі нашого погляду, розумного й досвідченого, саме протиріччя, яке не вирішити. Тож треба шукати спосіб жити. Ми будемо божеволіти, будемо матюкатись, кохати, битись так обожнювати, пити й нахабніти, жити й вмирати й ц все без надії на порятунок. От ми сидимо у автобусі, пахне молоком й лайном. Люди різні й цікаві. Але ось мати тримає на руках малого. Смішний й усміхнений малий, щасливий малий. Дитина сміється, дитина грається з машинкою й маминим грудьми, й ручкою передає привіт сонцю. Можливо цей малий знайде собі сили, аби об’єднати два світи, можливо він буде просто щасливий, не бідним, не нещасним, у нього не будуть хворіти діти, а йому самому не потрібно буде мучити свою, й без того багатостраждальну, людську душу, аби знайти спосіб БУТИ. Нам залишається протестувати й раз за разом ламали кайдани псевдо культури, які самі на себе зуміли натягнути. Але всюди протиріччя, Бог знає яка пам’ять дошкуляє, а яка рятує, що є культурою, а що створене для того щоб ми раптом один одного з’їли. Світ контрастів жити у якому лише обирати.

Додав Володько 14 березня 2008

Про автора

Мистецтво - форма життя, й максимально честна форма життя. Що ще можу додати, хочеться бути людиною, й не зламатись під матеріальним тягаарем, інщі мені теж страшні, але цей найогидніший, тому ще пишу.