Автори / Алекс Пелагін / Маг Без Настрою

(уривок з того, що було знайдено біля Карпат)

5-й день 12-го місяця 157-го року від Великого Святого Введення 24-годинних Діб.

10:00

Прокинувся, й не зміг розпалити вогонь у печі клацанням пальців. Геть розклеївся. Поганий початок дня. Коли він таким закінчується — більш зрозуміло, але щоб так починався… Не є то гарно.

10:15

Вдягшись, як завжди, у фіолетово-чорне, вийшов на двір. Холодно. Проте це — позитивна характеристика місця розташування мого житла. Ненавиджу жару, вона розклеює мене ще більше. Тому в моєму арсеналі дуже мало вогняних заклять, тільки побутові. Втягнув носом морозного вітру, й ніби трошки полегшало. Однак, як зайшов назад у башту, тільки-но підвищений настрій бухнувся знов кудись дуже низько. На столі в кабінеті була ще зі вчора розстелена мапа цього світу, а на ній розставлені білі та блакитні фігурки. Замовлення, робота… Білі — треба хоча б з’явитись; блакитні — точно треба буде чаклувати: рятувати чи вбивати когось. Взяв папірець, накидав собі план, куди летіти й шо робити. Почав збиратись.

11:00

Тільки-но вийшов з башти, як, підіймаючи цілі хмари снігу та інею, переді мною приземлився великий червоний дракон. Ганьба змії та кажана. Фє, а не дракон. На шиї в нього, ясна річ, сидів увесь закутий в яскраве залізо лицар, що почав гарно поставленим голосом та тоном промовляти мені, що він син якихось там богів, і, значить, рятує світ, і — ніби так, між іншим, — свою кохану принцесу. І, мов, якщо його боги до мене послали, то я маю йому допомогти, бо як нє — то капець світові, а заодно й кільком сусіднім.

Перше, що я зробив, коли він почав вивертати на мене цілі діжки мотивації та заохочення, — це клацнув по носі його дракона, після чого тварюка зникла, а груда заліза на ім’я „лицар", бухнулась на сніг.

— Знайдеш дракона за три милі звідси, а він тебе — ні. Остогидли ви мені всі.

Таке я сказав, і отримав ще двісті сорок шість приводів, чому маю допомогти світові.

— Нє, не хочу. Ліньки. — Сказав я, потягнувшись, і розтанув у повітрі.

Хай шукає мене знов, курвин син. Вони там, на хмарах, шо собі думають — в магів поганого настрою не буває? Такого, що навіть випробовувати славних молодців ліньки. Ну, легенда я, ну, найсильніший маг цього світу. Так якшо вже навіть я собі не можу дозволити проізволу, то хто може?

11:45

Прибув у перший пункт. Тут на маленьке мисливське поселення вовкулаки хвилями лізуть з лісу. Телепортував всіх мешканців у столицю імперії. Довго чекав на вовкулаків. Як знов прибігли, то почекав, поки побільше підлізе та поближче, злетів на кілька миль над землею, й бахнув морозом та землетрусом так, що всіх і все повбивало в радіусі десяти миль.

Хто не заховався — я не винуватий. А шо? В мене настрою нема на геройства, а працювати треба. Вовкулак більш нема — значить перша галочка стоїть.

14:00

Опинився у другій точці. Майже одразу отримав ціпком у писок, за що заморозив й розбив, як пізніше з’ясувалось, улюбленого мудреця Імператора (його ціпок був) і його ж особисту гвардію разом з генералом всієї імперської армії. А чо вони не розбіглись? Бачили ж, що таке діло.

Як навколо був тільки іній, звірився з папірцем. Завдання було примирити два війська. Два? Оглядаюсь. А… Так, є два війська, он варварські сокирники стоять, очками блищать з-під п’яти сантиметрів льоду. Так я й вчасно.

Друга галочка.

15:15

Я завжди знав, що час, доля та решта ніби непорушних сил світу підстроюється під мене. Сьогодні якось легко працюється, мабуть тому, що настрою в мене на хитрощі та складнощі нема.

Треба було зірвати переговори ватажків трьох варварських кланів. Матеріалізувався прямо між трьома чоловіками, що сиділи в колі, в якому танцювала досить непоганенька дівчина з гарними формами. Як почали проступати мої риси біля її обличчя, маленька про щось почала здогадуватись, а як я їй чмокнув губами перед самим її прищавим носиком, то заверещала якусь тарабарщину, кинулась з шатра. Один з чоловіків злетів у повітря, решта двоє його порубали на міленький фарш, а потім шатер прошили сотні стріл зі всіх сторін. Прикрившись магічною сферою, я постояв серед всього того, порахував літри пролитої крові й вирішив, що переговори все-таки, мабуть, зірвав.

15:40

Коли вже вмощувався відпочивати у своєму улюбленому кріслі, хата раптом затряслася, і переді мною стали двоє з богів. Він і вона. Злі, що сам…що сам…я. Почалась довга розмова про то, хто кому не допомагає, і хто загрожує всьому всесвітові. Починаю хитати головою, робити вигляд а-ля „Не хвилюйтесь, дорогі батьки, за дітьми дивляться професіонали", і намагатись не зводити очей з богів, бо вони, нервові, такого не люблять…

18:00

Укатали. Видав їм диво-шолом, диво-меч та диво-щит, яким можна перемогти всіх. Все воно, ясна річ, одноразове, і, як герой переможе, не обтяжуватиме більше йому рук, а розсиплеться на рідку глину, з якої, власне, й було зліплене. Боги пішли. Нарешті.

Всьо, останній запис це на сьогодні. Може, завтра буде краще, і мене більше любитимуть люди. А сьогодні — горну гряду звернемо спіралькою навколо своєї башти, вітри згорнемо, як треба, драконів крижаних усюди, й тварюк побільше.

Ломіться до мене, вперед — завтра мінімум прийдете, там і поговорим.

Все, до завтра, мій щоденнику.

До завтра, та сволота, що викраде мого щоденника з гробівця за сто років після моєї смерті.

До завтра, везунчику, що знайде його через три тисячі років по тому десь біля того, що називатиметься Карпатами.

Макдуф Арахон-Вагунський.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Так… Надо что-то рассказать о себе… А что тут расскажешь? Человека можно познать более-менее в длительном разговоре, а можно ли познать его полностью, многие до сих пор спорят. Меня на самом деле зовут…когда как. У меня тр