Автори / Алекс Пелагін / Цикл оповідок: Три Хранителі

Цикл оповідок: Три Хранителі     Медовий Скарбник

Ех, бережу-бережу!..

Ай, і бережу ж, беріг і берегтиму!

Скарб бережу, королівський скарб, що його Данило-отець та Лев-син якось заховали. Вже й не знаю, від кого й нашо, але факти-факти, — вони непорушні. Лежить скриня з золотом у землі — значить скарб. Коли є скарб — має бути скарбник. Себто я. Іноді перестрічав інших скарбників — цікавий народ, скажу… Історії у всіх різні. А в мене все просто: є скарб — є я. Подобається воно мені, чи нє, а берегти мушу, бо тому й створений на цей світ!

Хо-хо!..

Ай, люблю же ж я скарб свій, скарбик дорогенький. Дарма, що хтось сказати може „Не твій, а Данилів". Мій він, все одно, ясно? Мій! Мій скарб, бо я бережу! І хто його хотітиме, мене побачить, та й — хе-хе! — поспілкується… Так шо мій скарб, і всьо по тому!

І люблю же ж я, як вони мою скринечку хочуть, мучаться й не сплять, все думи думають, а потім ще прийдуть, й копати починають… Ото потішуся! Кожного разу боюся злякати сміхом раніше, ніж треба, та й перервати собі насолоду до наступного сміливця. Хоча ці Львів’яни — вони частіше інших заходять, бо близько — то народ цікавий, з ними не засумуєш… Там і жидів повно, і цигани бувають, поляки, українці — йой, всіх не перелічиш! Але ж і хитрять вони, але ж і мудрують. І так цікаво кожного разу! Всяк шось новеньке приволоче собі в голові. Буцім я того не бачу, й вони мене здивують, пхє!

Хоча вони про мене зазвичай й не знають. Тут же ж яка справа… Шукачі скарбів — народ часто гордий, як мисливці чи оті — рибалки, во! — так шо своїми поразками не хизуються. Отже про мене мало хто чув, а хто чув, той посміявся з недорайди, подумав собі, шо викопав би, якби був на його місці, та й забув за наступним келихом.

Е-ех, копають! Копають, кляті, копають, приходять… Та й потіха воно, але мені ж то вже рочків — йой!

О, ще один з’явився! Крутиться-вертиться, як порося на вертелі, хоче скарб, аж пузо надриває. О, сам не згадав жодного — побіг людей питатись. Ой, наговорять вони тобі, чоловіче… Ой наговорять… Я ж тебе відчуваю, я ж тебе читаю, як ти ту книжку читав, шо тобі мамця подарувала, як ти ще пішки під стіл ходив… Ага, й до кота казав:„Вуйко, посуньтеся"! До отого, чорного кота вашого, що жив в вас, згадав? А, не чуєш ти мене! Нічого, прийдеш ще, бо по правильних людях ходиш, от ще три зустрічі, і почуєш про мене… А я все одно говоритиму сам з собою, бо ти, упиряка, не чуєш мого слова жодного! Ну нічого, нічого… Ой, Боже, з ким ти радишся, в кого питаєшся, Боже!.. Фу, мені аж соромно, шо ти до мене йдеш! Ти ж наче доросла людина, мельник, млин в тебе хороший… А ти мало того, шо за скарбом бігаєш, так ще й до вар’ятів розмовляти пішов. Ну шо за народ…

О, ну слава Єдиному, дійшов до Патраньці. Патранька тобі підкаже, ой підкаже… Хє-хє-хє! Знав би ти, мельник, шо то мавка, яка мене, скарбника, не любить, ото й додає мені роботи, ти б вже й навколо неї чого цікавого пошукав… Нє, бабуся вона тобі звичайна, і чесна така, каже: «Хто вже того скарба закопав, я не знаю, брехати не буду. Але мусить там бути хрестик на камені.» Чесна, та? До Медової Печери тебе посилає… Ага, до мене, бо я ж тутай, в Медовій Печері, й сторожу… Чесна така, проста бабуся, та?! Ха-ха! Ох же ж і вар’ятів Земля-земелька понароджувала!

Але ладно, скарбик мій гарно береже, то хай народжує кого завгодно… Ти, мельнику, там з мавкою попліткуй ще про мене, мені навіть приємно, а я поки шо тихенько млина твого помацаю…

Ай же ж і млин чудовий! А ти нічого, рукатий. То ж можеш хазяїном гарним бути, нашо тобі ті скарби здалися?! Ой, Боже-Боже, хороший ти, мельнику, гарний же ж чолов’яга…

А скарба я тобі не дам!! Все одно не дам, ясно?!! Всьо, й не проси!!!

О, то ти вже й до хрестика дійшов. Ану, мельнику, шкреби-шкреби ножичком по камінцям, мох зішкрябуй… Ану, де мій хрестик? Еть, знайшов! Ну, нічого дивного, всі перепробував! Ех, хто того хрестика придумав?! Кожен раз, як прийде отакий якийсь… Кожен раз, кажу, мушу хрестик на камінчиках десь кидати, та ще так, щоб же ж побачити було можна! Правилами не дозволено його кидати в інше місце, то я б кинув… Я б вам всім кинув! Дулі ви б тоді викопували, а не скарбик мій!! От-такенні фіги!!

Так, замріявся дід, а той настирний вже й копає. Е, нє! Так просто не буде. Звичайно земелька з камінням! А ти шо думав, все легко буде?! Ти попрій-попрій…

Ай же ж і млин в тебе… Ех, мені б такого, то я б зажив би. Дарма, шо не жив ніколи, я вже вашого брата голів начитався, знаю про ті млини багато всього… І місце в нього гарне, й людей багато навколо… Роби собі, працюй, а з голоду не помреш…

Ой-йой, та він вже герба мені шкрябає! Ой, ніби по грудях лопатою, бузувір чортів!

Ану-ка вискочить дідок з-під землі! Он ти який! А шо ти на мене дивишся так? Ну та, борода в мене довжелезна! Ти б відрощував собі бороду з моє, то в тебе й довша була б!

— Ой-ой-ой! Горить! Горить! — Верещу. Звичайно верещу, як до тебе ще докричишся? О, застиг, добре, здивований.

— Що горить? — Питаєшся… Стрепенувся увесь… Ой, лишенько, а що ж горить-то?.. Горить… Млин в тебе… Млин!

— Твій млин горить, — кажу!

Так, зараз ми тобі на очки мару маленьку… Та, вогняне світло, там, де твій млин стоїть, саме там, бачиш? Бачиш… Бачиш! Н-на тобі в очі!

Еч, як побіг! Тільки пил опустився за ним!

Ех, живи собі, мельнику, живи, дурний, й млина свого не кидай. Прийдеш: стоїть він там собі, цвіте й пахне. Нічого не згоріло, нормально все, але за скарбами не лазь більше…

За моїм особливо! Бо наступного разу ще щось утворю!! Й страшніше буде!!!

Так, ручкою дідовою поводимо над земелькою, ямка-ранка й загоїться… От і добре. А скринечку мою глибше трохи ще заштовхнем… Шоб іншим ще важче було… Прийдеш завтра, мельнику, знайдеш тут, у тумані страшному, своє причандалля, почалапаєш додому, й збагнеш, що млин берегти треба, бо то — твій скарб найбільший.

Ото собі свій скарб й бережи!

А я — свій берегтиму!

Мій скарб, і всьо по тому!

Високий Замок

Я зітхаю й луна котиться всіма моїми коридорами, пустими залами та мовчазними кімнатами. Насправді я не можу зітхати. Колись міг, а тепер — не можу. Проте все одно люблю думати про себе, як про щось, хоча б формою наближене до людини. Якось, коли я нарешті навчився ліпити тіла-форми, я працював чотири місяці й ще два тижні, щоб зробити собі свою власну форму. Вона повністю повторює моє колишнє тіло. І іноді, коли в мене більш-менш добрий настрій, я втілююся в неї, і броджу своїми ж коридорами, залами, сходами… Так я знов відчуваю себе тим самим дворецьким на ім’я Федір Кривоніс, сином Остапа й Марічки Кривоніс. Так, я пам’ятаю це, бо було в мене багато часу на мучення своєї пам’яті, на влаштування тортур для власної свідомості, аби витиснути з неї, як з полоненого, хоч крихти знань про себе…

Так, я був Федором…

А зараз я — Високий Замок!

Я дух його, я життя його, я сам він! Коли люди кажуть, що давно покинутий замок похмурий, то це я похмурий! Бо я — це він. А він — це я. І водночас — клітка для мене ж самого.

Я ненавиджу ці стіни всією силою, яку маю, проте її не вистачає, щоб зруйнувати самого себе, свою плоть. Ні, одного разу таке вже було зі мною — і от, нічого гарного з того не вийшло. Я приречений на довічне служіння в цьому замку…

А колись, дуже давно, я проходив попід горою з татом і зачаровано дивився на білий камінь його стін, його вежі й прапори, а тато розповідав мені, що то за казкова будівля, і хто там і як живе. А найкращим подарунком за все моє життя було те, що тато з мамою перекопали всі свої знайомства, замучили всіх людей по всьому Львову, але все таки вибили для мене служіння дворецьким при замку. Радощам моїм не було межі, і, хоч спочатку на дворецького мене не взяли, я завзято тягав каструлі, мів підлогу, знаючи, що буду поважним і серйозним чоловіком в цьому великому домі. І той день настав. На сорокаліття мені зробили подарунок — я став дворецьким. Тепер я неспішно ходив замком, оглядаючи все і всіх навкруги, проте не крутячись занадто на очах у хазяїв і не заважаючи їм. З поважним та непорушним лицем я відкривав двері, коли в них стукали, потрібним людям посміхався, непотрібним робив ще більш горду фізію, і або проводжав у велику залу, або гнав геть лиш трьома-чотирма словами.

Одна така непотрібна людина мені життя й спаплюжила. Точніше — не-життя. Відтоді, як я прогнав одну стару циганку з порога замку, вона ніяк не йшла мені з голови, а після смерті я опинився навічно прикутим до химерної будівлі.

Мої очі — вікна у стінах та бійниці на вежах.

Мій рот — стара масивна брама.

Мої кістки та плоть — камінь та дерево.

Моє серце, моя суть, моє найцінніше — золото.

Купи, гори золота, коштовностей, дорогоцінного каміння, що розсипано у дворі. Воно завжди там. І нікому його не треба. Не пам’ятаю й разу, щоб хтось прийшов його добути. Може, бояться й думають, що надто складно добути скарб, коли вже самому Високому Замкові належить.

А я віддам, чуєте?! Я все віддам! Тільки прийдіть, тільки прикладіть трошки зусиль, і я віддам! Скарби — то таке моє найцінніше, що я б його віддав все й одразу, а не хоронив біля себе…

Прийдіть, будь ласка, прийдіть і заберіть, і я зможу покинути цю страшну землю…

Сьогодні день Симона Зилота, 10 травня, коли, як в народі кажуть, „скарби до сонця очищаються". Сьогодні я матиму шанс. Я матиму лише хвилину, щоб протримати свою браму відчиненою, і, помагай мені Всевишній, щоб в мене забрали мій тягар…

Бачу, як горою підіймаються двоє… Мати й син. Хлопчик маленький, жінка не стара, проте обоє, як видно, бідні. І мати здається на п’ять років старшою, ніж насправді. Бачу, що вона ще молода. Але вони дуже бідні. Вони збирають зілля… Лікарські трави пучок за пучком лізуть до їхньої торбини.

Я дивлюсь на сонце — воно вже близько до потрібної точки. Ще трошки. Ну, золоті мої двоє, підходьте ближче, я маю показати вам це! Сонце раптом починає надто швидко рухатись. Чи то від хвилювання?.. А ми, духи, ще й хвилюватись можемо, виявляється. Ті двоє й справді йдуть до мене… Ну ж бо, ще ближче трошки, то вам чути буде…

Сонце там, де треба.

Ну, дай Боже…

Я відкриваю браму. Вона важка й іржава, я відкриваю дуже повільно, щоб жінка встигла почути звук… Стогін й скрегіт металу — і вона повертає голову. Бачить, що за брамою.

Мить, яку я пам’ятатиму ще довго. Звуки навколо стихають, час ніби завмирає. Вона остовпіла, стоїть з широко розкритими блакитними очима, й не може їх відірвати від гір золота та каміння коштовного в моїм серці. Я стою на тій самій горі, де завжди, і нічого, крім брами відчиненої, не змінилось в мені, а мені все одно якось ніяково… І незвично.

Ну ж бо, маленька, давай, греби собі золота, греби грошей, коштовностей, прикрас, ну!! Ти ж хочеш того! Ти ж хочеш мати все це! Ну, давай!!

Я не виношу цієї напруги, порушую всі правила й легенди, канони й закони, й кричу несамовитим гуркотом у верхів’ях дерев, у самих хмарах:

— Бери, поки час! За мить буде пізно!!

Вона кидається до брами, вбігає на двір та починає нагрібати золото собі в поділ. От так мені добре… Та-ак… Я зараз подібний до кота, якого за вухом чухають… Та що це? Ні! Так не можна!!

Вона вибігає за браму, а малий все ще бавиться з камінням! Ні! Вона не встигне! Браму треба зачиняти… Я морщуся від болю всім, чим можу, бо лиця в мене нема. Я стримую себе, як тільки можливо, дерев’яні перегородки в замку починають вібрувати й лопатись, наче мильні бульбашки… Але брама закривається. І жінка з розбігу вдаряється у іржаве залізо…

Вона плаче. Б’є скривавленим кулаком у браму, колотить обома долонями, розсипавши золото по траві. Вона кричить, виє, плаче й благає…

Не кричи, клята жінко!! Йди геть! Забирайся!! Бо я не можу чути тебе… Я не можу… Я не можу так…

Хлопчик. Я згадую найкрасивішу й найлагіднішу служку в замку, й втілюю її у привидовій формі. Олеся… Посилаю її тут же ж на двір, аби поговорила з хлопчиком, пояснила, що боятися нема чого.

Ні, я не зроблю йому зла. На цей рік, до наступного 10 травня, в мене буде сенс до не-життя! Я буду сам триматись цього світу, а не мене тут триматимуть!

Доки Олеся розраджує малюка, я швидко декорую замок всередині, я згадую, яким він був, коли був найкрасивішим за усі свої літа, і роблю його таким знов. Я тримаю цю мару, надаю їй твердості, це трошки важко, я не звик робити такого, але в мене виходить. Це важко. Але варто того…

Жінка не витримала — побігла додому… Дай Боже їй прожити рік, і прийти знов…

А поки — хлопчик.

Я піклуюся про нього рік. На цей час моє не-життя стає майже схожим на життя. Я створив йому компанію маленьких королевичів, з якими він грає разом, я створюю для нього їжу. Доводиться лишати Олесю та хлопчиків білими й ледь-ледь прозорими, аби їжа була справжня… Він не стає більш худим, навпаки, на щічках з’являється рум’янець, якого не було раніше. Йому ніби весело й добре тут. Я не затьмарюю його свідомість. Лиш трошки пригальмовую його можливі думки про матір. Потім, коли вони будуть разом, я відпущу його повністю. А зараз я живу! Я годую його, вкладаю спати, граюся з ним, розмовляю… Ні, я більше не говорю сам, я використовую для цього Олесю та маленьких королевичів, але вони — то просто мої пальці, а насправді все це роблю з ним я!

10 травня. Знов. Я бачу ту саму жінку. Вже тоді, як сонце тільки сходило, вона вже стояла біля брами. Вона чекає. Господи, дякую тобі, вона змогла пережити це. Вона змогла, Боже! Дякую тобі…

Олесю, відведи хлопчика на подвір’я й скажи, хай на маму чекає. Скоро вона прийде.

Можна відпускати поволі його думки… Сонце, ну хіба не можеш котитись небом швидше?! Бодай тебе грім розбив, давай вже!

Нарешті… Я вперше з радістю відкриваю браму, й бачу, як дивується мати, як сміється хлопчик. Як вона підбігає, обіймає його, швидко-швидко виносить за браму, й починає оглядати на всі боки.

Я зачиняюсь, навіть не дочекавшись відведеного часу. Сьогодні мені більше й не треба.

Вперше за стільки років я щасливий, закриваючи браму на день Симона Зилота.

Я знаю, що нікуди звідси не подінуся, з цього замку, доки хтось не знайде ключ до того, як винести з мене все… Проте зараз мені добре. Я тепер спостерігатиму з гори за тим хлопчиком. І, хто зна, можливо він мене й врятує колись…

Наглядач Зачарованого Міста

Тихо…

Місто спить. Міщани й купці, майстри й підмайстри, пани й служки, торгаші й мисливці. Сплять. І я сплю. Проте зараз вже ні. Раз на сто років моє місто прокидається. І я — його наглядач — прокидаюсь завжди трохи раніше.

Мушу все перевірити.

Я відриваюсь від золоченої брами, мій чорний плащ розвивається на ледь помітному вітерці, хижо викривлена шабля дзвенить, торкаючись металу леггинсів, а кроки підкованих чобіт розноситься глухою луною понад невеличкими кам’яницями.

Прокидайтесь, ледащо! За часи життя свого ви добре попрацювали, щоб ми всі спокутували ваші дії, а тепер постарайтесь зробити так, щоб ми заснули навіки!

Ні, я не хочу перепочинку. Я — воїн. Я вічний наглядач та хоронитель цього міста. Будучи живим, я одним своїм ім’ям наганяв страх на злодіїв та шахраїв. Проте…

Я обрав не те місто, щоб жити чесно.

Гігантський кракен грошей та шахрайства зжер це місто ще тої миті, коли закладено було перший камінь. Він далеко пустив свої щупальця, він поглинув не одну тисячу душ, і моя не стала виключенням.

Кожен мій крок струшує пил з забутих часом облич, долонь, купецьких яток та міщанських будинків… Я чую, як декілька пар повік розлипаються, а мертві очі дивляться вслід мені. Всі знають, куди й нащо я йду.

Кожні сто років я роблю це знову й знову. Одне й те саме раз на сто років, проте знаходжу хоча б для себе щось цікаве в кожному разі. Я пильно слідкую за всім та всіма. Я робив це й за життя, а зараз, після життя, робота майже не змінилась. Хіба що кілька обов’язків додались.

Відкривайте очі, шахраї та торгаші. Що, в принципі, одне й те саме.

Ви достатньо нажилися на покупцях, і тепер їхня черга.

Ви багато разів завищували ціни, й здирали останні гроші з бідняків, і тепер прийшла пора поступатись ціною заради себе самих…

Проходячи повз лавку зброяра, помічаю, що нерухома фігура за прилавком ледь-ледь схиляє голову. Доброї ночі, Йозефе. Маємо знов попрацювати.

Йозеф — єдина в цьому проклятому місті душа, якій я бажав би не засинати, а говорити зі мною всі сто років від одного покупця до іншого. Колишній воїн, він теж не встояв проти спрута-спокуси грошей. Його щупальці вкрили Йозефа, проте глибоко в середині його є ще щось від вояка. Те, що ми поважаємо одне в одному й після смерті.

Я підіймаюсь кам’яними сходами, й завмираю на мить, милуючись ним…

Гонг Пробудження.

Велетенський диск чистого золота з орнаментом, викладеним по краю дорогоцінним камінням настільки мистецьки, що навіть сильні удари не вибивають його. Всередині кола з коштовностей тонкою в’яззю проходить текст прокляття, що лежить на всіх нас.

Прокляття для міста.

Я підхожу до однієї з колон, що тримають гонг, і виймаю з темної ніші золотого молота, обтягнутого шкірою на робочих частинах.

Стискаючи в долоні руків’я молота, відчуваючи, як той стрімко нагрівається, я підхожу до гонга й завмираю на секунду, закинувши голову назад. Мій капюшон падає на плечі, і вітерець якусь мить грає з моїм довгим білим волоссям.

Я чую вухами й чую на запах — мить прийшла.

Молот злітає на рівень плеча, друга долоня обіймає руків’я молота трохи нижче першої, тіло злегка скручується, й стрімко розкручується, наче пружина, наносячи безжального удару в центр золотого диска.

ГОНГ!

Не даремно так назвали його. Звук, яким він співає, повністю співпадає із звучанням назви.

ГОНГ!!

Сильніший від першого удар вже не просто струшує пил з міста — воно наповнюється фарбами. Золото знов блищить, а дорогоцінне каміння виграє у світлі неіснуючого сонця.

ГОНГ!!!

Ніби все місто зітхає водночас. Коли проходить дзвін у вухах, мені стає чути сумні перемови торгашів і безрадісні вітання. Вони готуються до вистави. Сьогодні на сцені будуть сотні, а у глядачах — тільки один. Чи одна. Я ще не чую…

Давайте, змієві діти, розгортайте свої найкращі товари, струшуйте пил, що ще лишився, натирайте все до блиску!

Я йду за ним…

Ніч під Белзькими горами зустрічає мене свіжим вітром й ароматом свіжих трав. Я прислухаюсь до всього навкруги. Нічого. Ні, так не може бути. Умова була такою, що одного в цю ніч нам точно підсилатимуть.

Прикладаю вухо до землі й чую мирний перестук. Коні… Але не скачуть… Тупцюють на одному місці… Легкий хруст трави… Коні на випасі. Якщо так, то є й пастух. Все так, як має бути…

Сумно всміхаюсь з безнадії та йду туди, звідки чув коней. Я — досить похмура постать у чорному плащі з капюшоном, що серед ночі йде полем. Такого багато хто боїться. Та цей — не з таких. Пастух… Він сидить біля вогнища, думає про щось своє. Не з бідних, вдягнутий не в лахміття, проте й не шикує. Як раз…

Виходжу з пітьми. Не доходжу до вогнища, але він бачить мене. Клично змахую рукою, повертаюсь й повільно йду до гори… Слова тут не потрібні. Їх взагалі потрібно буде дуже мало… Він йде. Все вірно. За мною, пастух, за мною… Зілля навколо ніг приємно шелестить, коли тріщину в горі вже стає видно.

Вистава починається прямо зараз. Спалахує світло, місто освітлюється білими, мирними вогнями, втрачає свою зловісну таємничість, набуває яскравих фарб. Пастух іде поряд зі мною, зупиняється, розглядає все і всіх навкруги. Він здивований бачити все це, але йому подобається те, що він бачить.

— Купи три речі. — Хриплим басом промовляю це для того, щоб знов стулити губи на сотню років.

Хлопака кидається до яток, питається ціни, обирає, дивиться, міряє, що може… Торгаші пропонують йому дуже низькі ціни. Правильно. Набридло, вірно?

Він стоїть на останній межі. Ось він, момент…

Пастух хоче купити пояс, маючи вже чоботи та бриль, але йому бракує грошей. Шукає скрізь, купці скидають ціни наперебій, кричать йому, щоб пошукав… Нема.

Скиньте ще, скупердяї!

Не скидають, не можуть за менше своїх товарів віддати… А в хлопця нема грошей.

Нема.

Все місто заливається відчайдушним та безнадійним плачем. Я посміхаюсь, і веду хлопця до виходу.

Він стоїть за межами гори, я — біля брами. Бувай, незнайомцю. Назавжди. Бо до наступної нашої можливості зустрітись ти, мабуть, не доживеш.

Гора заростає, тріщина зникає.

Спати, змієві діти, спати, торгаші кляті! А я — знов на посту. Спираюся спиною на зачинену браму, складаю руки на ефесі, схиляю голову на груди й закриваю очі…

Всім спати, міщани! Будемо чекати на того, хто раз на сто років зайде до міста, й купить три речі. Будемо чекати. А зараз — спати! І ще сто років буде…

Тихо…

Dніпропетровськ,
17–18 серпня 2006р.

Особлива дяка:

• Юрію Винничуку, автору книги „Легенди Львова", джерела матеріалів та деяких фраз персонажів для цього циклу оповідок;
• Христинці Домащук, чарівній львів’янці, яка донесла вищевказану книгу до автора цих оповідок, та постійно надихає його на нові творіння;
• Всім, хто ще вірить у дива, любить фантазувати та мріяти, і кому цікаво іноді побачити речі в не дуже звичному світлі — саме для них і завдяки їм створені ці оповідки.

Автор

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Так… Надо что-то рассказать о себе… А что тут расскажешь? Человека можно познать более-менее в длительном разговоре, а можно ли познать его полностью, многие до сих пор спорят. Меня на самом деле зовут…когда как. У меня тр