Автори / Олексій Бик / Поезії. Частина — 2

…А я собі живу одним-один,
Годую стіни димом і піснями,
Без друзів, але поміж ворогами,
Та іноді сміюся без причин.

За звичкою рахую кожен рік,
Пишу до ранку кострубаті вірші,
Я маю все, я маю навіть більше -
Іще одну цигарку і сірник.

Я не стріляю щастя на льоту,
Саджу його за стіл почесним гостем,
Ми п’єм за тих, хто зараз на погості,
За ніч, холодну осінь і сльоту.

В кишеню дує вітер з голови,
Лягає карта кулею навиліт…
Живу, допоки бачу нові сили,
А потім не питай і не зови.

Громадить небо хмари на дроти,
Від холоду тремтить на підвіконні,
У строфи шаленіючі й безсонні
В пустому намаганні перейти,

А я собі живу одним-один,
Годую стіни димом і піснями,
Без друзів, але поміж ворогами,
Та іноді сміюся без причин.


***


Пошли мені, Боже,
Страждання у кожнім рядку,
Пошли мені, Боже,
На кожну струну по печалі,
Весь світ — на ножах
У шаленім кривавім запалі,
А я заслабкий,
Щоби цю переплисти ріку.

Я більше не знаю,
Якими стежками іти,
Ця звихнута ніч
Переплутала вічні маршрути,
Згадалось усе,
Що хотів би навіки забути -
І сум, і тривога,
І спалені кимось мости.

Мов сон, до світанку
Нечутно зійду нанівець,
Ген котиться місяць,
Мов колесо п’яте до воза…
Мене не злякають
Ні втома, ні шлях, ні погрози…
…Пошли мені, Боже,
Хреста і терновий вінець.


***


Бачиш — осінь летить додолу,
То є істина, то є вічність,
Я ненавиджу як ніколи
Сивих вікон геометричність.

І від болю судомить груди…
Чуєш, птахи тривожать простір?
Ми з тобою звичайні люди,
Цих доріг випадкові гості.

Наша доля — життя і втрати,
Ми гортаємо дні і ночі…
Знаєш, осінь — то наша мати,
Золота і така пророча.


***


Вплітаю день у мареві думок
В зимових рим холодну поетичність,
Замерзлі вікна пророкують вічність,
Хоч до весни, здається, тільки крок.

Січневий вітер кучерявить сніг,
Мов дихає зимовим одкровенням,
А я хворію на сліпе натхнення,
Овите павутиною доріг.

…На небі зорі зплетені в хрести,
Сніги, мов коні, рвуть вуздечку вітру…
Чиїсь сліди — зимові кінотитри -
Нагадують мені, що час іти…
І я іду.


***


Знаю все наперед
І міняти ніщо не збираюся,
Не дійти тридцяти -
Так занадто багато спокус,
І своїм, і чужим
Я прощаю усе. Я не каюся,
Не приймаю олжі
І не мщуся за жоден укус.

Най все буде як є,
Як було або мусило статися,
Хто знайшов що шукав -
Замісь мене допише рядок,
Я прощаю усе.
Я лиш тільки не вмію
Прощатися,
Залишаючи тут
Кожен день, кожну мить, кожен крок.


***


Недописано сотні віршів,
Недороблено тисячі справ,
Буде пісеньці новий мотив -
Світ ловив мене, та не спіймав.

За спиною лишилось життя,
Ніби ранок, що був — і пішов,
До старого нема вороття,
Світ шукав мене, та не знайшов.

Ілюзорна вага почуттів -
Як данина одвічній війні,
Всі вмирають, а я — й поготів,
Світ любив мене, я його — ні.


***


Стриножені ночі
На захід безтямно хрестилися,
На сьомому небі хтось плакав,
Від сліз
Солоніли вітри,
В передсмертній агонії
Ми за життя зачепилися,
Послали усіх
І полегшено вийшли зі гри.

А ранок старенький
Зфальшивлено тренькав гітарою,
Ховався собі за фіранку,
Немов
За куліс оксамит,
Ми сіли в ковчег
Як водилось між іншими -
Парою,
На тисячу літ…
Милий Боже… На тисячу літ!

Кохання заходилось реготом
Від безтурботності,
Пісок шарудів під ногами секунд
У клепсидрі епох,
Смертельна утома
Од вічних проблем і самотності
Упала на плечі,
Віднині -
Єдина на двох.

І хтось навздогін -
Вже коли ми були поза гранями -
Сказав з гіркотою у горлі
Коротке і тихе
«Щасти!»,
Хитнулося небо,
Зірвалось сльозами останніми,
Розмило сліди,
Щоб нікому довік не знайти.


***


У звук переходить печаль
Як ніч переходить у ранок…
Зіграти іще наостанок
І рушити мовчки удаль.

Мінорні акорди — дощам
Лишити, як фото на згадку…
…Коли обираєш загадку,
То завжди лишаєшся сам.


***


В тюрму кишень ховаю руки,
Сліди у сніг — немов печатки,
Дерева стогнуть від розпуки…
Дограй акорд, почни спочатку.

Знайти себе — замало часу,
Не вір ніколи і нікому,
Вдягають вії, як кірасу,
Чужих очей різьблені коми.

Не помились бодай востаннє -
У теоремі інші сталі,
Вуста закуті у мовчання…
Дограй акорд,
Ходімо далі…


***


Червоним вином
Запиваю невимовний щем,
Покірна зима
Піддається весняній нарузі,
Відтак не сніжить -
Навскоси поливає дощем
Це місто дурних
І давно не потрібних ілюзій.

Відтак не мовчи -
Кілька слів, щоб усе — по місцях,
Я зовсім спокійний,
Я просто весь час у напрузі,
Все ясно як день,
Що до часу згорів і зачах
Вогнями дурних
І давно не потрібних ілюзій.

Не треба жаліти,
Бо я не приймаю жалю,
Закреслим усе,
Розірвем і залишимось -
Друзі,
Ніяких боргів,
Що приходять зі словом «люблю»,
Ніяких дурних
І давно не потрібних ілюзій.


***


Тихо напророчу
Що собі захочу,
Та й по всім,
Бути чи не бути,
Все життя — отрута,
Чорний дим.

Жити чи не жити -
Сонечко і квіти
Не для нас,
Не дійти ніколи -
Світ іде по колу
Кожен раз.

Дати обіцянку
Знову до світанку
Не заснуть,
Думати, чекати,
Знати і не знати
В чому суть.

На шляху в нікуди
Що було, що буде -
Все одно,
Вітер ще голосить,
А мені вже досить -
Йду на дно.


***


Не для слів, не для сліз
У чужий зазираємо світ очей,
Все шукаєм вогню
На погибель собі і комусь,
Зачекай, — я зберусь,
А тоді розкажи мені, світоче,
Не про те, чи піду,
А про те, чи іще повернусь.

Я ж піду все одно,
Як би міцно мене не прив’язано,
Обірву ланцюги,
За плечима майне поворот,
Напівслові затнусь -
Всі потрібні слова мною сказано,
Розчинюсь у пітьмі
Однією з незіграних нот.


***


Ой не треба, не тамуй
Мою спрагу та водицею,
Що нам кроків знати лік,
Коли шлях — при кінці,
Тільки оберни мене
Птахою синицею
І нечутно затаї
У своїй руці.

Лиш до першої зорі
Не дістатися тверезими,
Любі гості на поріг -
За халявою ніж,
Над дорогою хрести
Соснами, березами,
Порозіпнуті на них
Все одні і ті ж. 

Сорок років навпрошки
Між розритими могилами,
Мертві сорому не ймуть,
Тільки лиш за живих,
Що за все своє життя
Так і не любили ми,
Зарахують янголи
Як смертельний гріх.

Скільки б не топтати ряст,
А все ніженьками босими,
Як тут правду віднайти
Серед сотень дилем…
За усі свої слова
Розплатися косами
І навіки залишись
В небі журавлем.


***


В хвилі сюрреалізму
Тонуть мотиви часу,
Музику перевтілень
Чую у кожній ноті,
Час безтілесності — осінь,
Намальована в стилі Пікассо,
З нашими іменами
І датою на звороті.


***


Чорну каву, немов сієсту,
Хай зі мною розділить морок,
Тет-а-тет з сигаретою «Весту»,
Тільки двадцять, а вже як сорок.

Кожен день — ніби той, що вчора,
Кожен друг — ніби той, що ворог,
Все спинилось, і значить — скоро…
На долонях лиш пил порох.

За плечима пожеж заграва,
Біс і ангел плюють додолу,
Смерть — утеча, життя — облава,
Інших дій не було ніколи.

Відчиняю дверцята кліті,
Рву із пляшки зубами корок,
Всі надії давно убиті:
Тільки двадцять,
а вже як сорок.


***


Каменем, каменем
Збили крило мені,
Каменем, каменем,
Зранений, падаю,
Стрілки годинника -
Сонячні промені -
Тішаться тишею,
Тішаться зрадою, ой…

Все завертілося
З ніг та на голову,
Чортове колесо
Тільки-но сходило,
Випекло груди
Міддю і оловом,
Серце шукало,
Та не знаходило, ой…

Чи зачерпнулося
В пригоршню літечко,
Чи загубилося
В мареві осені,
Та перетерлася
Шовкова ниточка -
Міст від життя
До небесної просині, ой…

… Кліпнуло сонечко
Хмари повікою,
Мов підморгнуло -
Значить, пора мені,
Перехрестило
Піснею дикою,
Кинуло геть
Та на гострі на камені,
ой…

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Олексій Бик, народився 04.12.1980 в с. Мутин на Сумщині. Все життя прожив у м. Сосниця Чернігівської обл., освіта — незакінчена вища (4 курси факультету філології НПУ ім. Драгоманова).