Автори / Олексій Бик / Поезії. Частина — 3

Я ненавиджу Вас
Через те, що без Вас -ні на крок,
Я ненавиджу Вас
Через те, що не можу забути,
Ви мій Бог,
Ви печаль,
Ви натиснутий раптом курок,
З Ваших вуст я уперше
Напився гіркої отрути.

Я люблю ворогів
За їх ненависть не для слівця,
Я люблю ворогів
Через те, що вони не залишать, -
Ви підете за мить,
А вони доведуть до кінця
І якщо обірвусь -
Все, що я не устигну — допишуть

Я ненавиджу Вас,
Хоч і знаю, що Вам все одно,
А залишити Вас -
Надто просто, щоб потім забути…
Я — усього лиш тінь,
Я — лиш кадр із німого кіно,
Я — сполоханий звір,
Що напився гіркої
Отрути.


***


Осінь
Забрязкала ключами -
Вона прийшла за нами,
Збирайся і пішли,
Сльози
Тепер не допоможуть,
Лиш тільки розтривожать,
Не плач і не моли.

Завтра
Ми знов побачим небо
За інших і за себе,
Але в останній раз.
Знаєш,
Вмирати треба вміти,
Вмирати і радіти,
Без пафосу й прикрас.

Довго
Тьмяніло наше літо,
Наївні, наче діти,
Ми йшли не знать куди,
Може,
Як нас уже не буде,
Шукатимуть усюди
Слідочки і сліди.

Інші
Проспляться до світанку,
Пограють у мовчанку,
Забудуть про усе,
Вітер
Повіє проти ночі,
Закриє нові очі
І подих віднесе.


***


Ну що тобі акорди і слова?
Ну що тобі обійми і цілунки?
…Вдягаю найміцніші обладунки
і снігом облітає голова…

Не оскверни думок ім’ям моїм,
Не оскверни очей слізьми за мною,
Побудь хоч раз холодною і злою,
А я собі перегорю на дим…


***


Ось і все,
Враз по колу пішли
Паровози дурного життя,
Пронесе
Мимо рим, мимо сто
п, Мимо кожного нового слова,
Перейти,
Перейти б цю межу,
Перед тим, як іти в небуття…
Я і ти…
Поміж нами — слова,
Але все
Починається знову.

На плече
Сяде пташка думок
І спитає про те, що болить,
Припече,
Обізве мене блазнем
І плюне
З відразою в очі,
Як тавро
На розпалений мозок
Упала небесна блакить
І перо
Щось веде на папері
І все
Зупинитись не хоче.

Та нехай -
Все минає колись
І напевно ослабне рука,
Шлях у рай
Торували копита,
Бо так
Повелось споконвіку,
Я і ти…
Наша пісня страшна,
Наша правда до болю гірка…
Перейти…
Ти пішла за межу,
Я на ній
Залишився, каліка…


***


Ще один шрам
Чи іще одна латка на серце…
Кажуть, що то все -
Прикраса для чоловіків…
Тільки б не витекло
Кровоньки повне відерце,
Тільки б той шрам
Не нагадував і не болів.

Справжнього болю -
Того, що із зовні, — не страшно,
Різати вени
Чи просто стрибати з вікна…
Лиш би не плакало,
Лиш би не вило протяжно
Серце дурне, зашрамоване,
Ніби — війна.

Шрами на тілі -
Ознака непевних вікторій,
Схоже на орден -
Навіщо такі ордена?
Ще один шрам…
Приготуйте мені крематорій -
Серце моє
Зашрамоване,
Ніби — війна.


***


Я вже не думаю про те,
Що перейшло і відболіло,
Зима моє стогрішне тіло
Холодним снігом замете.

Не до душі, не до ладу
Усе, що думаю і бачу,
Когось втрачаю — та не плачу,
Чогось шукаю — не знайду.

І до сих пір не знаю сам.
Чого від мене хочуть люди…
Ходжу собі в усі усюди,
Полюю правду по слідам.


***


Усе життя — дешевий трюк,
Усе життя — короткий глюк,
Усе життя — відкритий люк,
Дивись під ноги,
А я не вірю в міражі
І переродження душі,
І, як машина в гаражі,
Люблю дороги.

Я не ламав об землю крил,
Я не боявся ситих рил,
Я не просив у Бога сил,
А тільки слова,
Твої неторкані сліди
Сакральним символом біди
Усе вели мене сюди,
Як пса на лови.

Мені плювати на людей,.
В чиїх словах тече єлей,
Я маю тисячі ідей
Про власне небо,
Я зазираю в грані призм
І кожен свій неологізм
Чи то уверх, чи то униз,
А шлю до тебе.


***


Чомусь не знаю до пуття,
Чого іще чекаю нині,
Лише сполохане життя
Фальшивить знов пісні осінні.

Під ноги стежки — все не ті,
У серце очі — не до скону,
Мої месії — не святі
І не годяться на ікону.

Усе не так, як у людей,
Свіча горить — стікає кров’ю,
В молитвах зболених ночей -
Моє розхристане безмов’я.


***


Я сам
Одурю себе знову і знову,
Знайду
Сто причин і підстав для депресій,
З усіх
Не покине мене тільки слово -
Мій борг
Найнещаднішій із непрофесій.

Я б міг
Обирати дороги простіші,
Без ям
І без засідок на повороті,
Вона -
Це пісні, нарожденні у тиші,
Вона -
Моя пам’ять із крові і плоті.

Вона
Обривається дзвінко щоразу,
Життям,
Що уперше і разом востаннє,
Я їй
Подарую найбільші образи,
Моє
Невзаємне дитяче кохання.

Тому
Я готовий іти до останку,
Один,
Без супутників і без процесій,
Нести
Господиню мою й полонянку,
Мою
Найнещаднішу із непрофесій.


***


Щоб змінити життя на краще,
Треба вийти за межі звичок,
Збити будні, не знати нащо,
Ніби попіл до попільничок.

Розгубити старі проблеми,
Бути разом старим і юним,
Перекреслити звичні схеми,
Переплутати дощ і струни,

Полетіти, мов камінь з пращі,
Шугонути увись стрілою…
Щоб змінити життя на краще,
Треба стати самим собою.


***


Місяця житній буханець
Давно зачерствів і всох,
Дихають в спину ночі
Димом і перегаром,
Праведник і убивця
Глушать вино удвох,
Ніби ніхто не знає,
Що станеться незабаром.

Трохи апокаліптично
Хмари спішать на схід,
Вітер, — дешевий звабник -
Мов одяг зриває листя,
Пам’ять шепоче спогад,
Спогад про кожен слід
Серед трамвайних колій
Сплячого передмістя.

Ніби останню кулю
Осінь лишила нам
І розпинає морок
На вуличнім перехресті…
Хто підіймає погляд,
Той розуміє сам:
Зорі — неначе очі
Древніх космічних бестій,
А місяця житній буханець
Давно зачерствів і усох,
Дихають в спину ночі
Димом і перегаром,
Праведник і убивця
Ділять печаль на двох,
Ніби ніхто не знає,
Що станеться незабаром.


***


ЄвроПІ ЗДАлеку кивнемо:
Нема чаСУ — КАліки йдуть,
І шаБЛЯ ДІда гострить лють,
І майСТЕР ВАтри рве фонеми…

СтроФА КОФейної забарви
Ламає страХ У Його день,
ЯзиК УРВАвсь — анітелень,
Куди не кинь — скоти і лярви.


***


Повних тисячу років
Не виходили з вітру і трав ми. 
Заховались від світу
За мудрістю не для живих,
Нерозбавленим спиртом
Лікували сердечні травми
І сміялись над тими,
Хто плакати смів через них.

Довгих тисячу років
Наш дзиґар не лишала зозуля,
Не вилазило сонце
На обрії нового дня,
Ми тікали на північ,
А у спину летіли кулі,
Від яких не врятує
І щонайміцніша броня.

Кожних тисячу років
Прокидались, бо час умирати,
Відсортовані жертви
Експериментальних утіх,
Примусово щасливі,
Записані в дегенерати,
З посивілим волоссям -
Ціною за сльози і сміх.


***


На майбутнє затямте
Цю просту і банальну сентенцію,
Запишіть у блокнот
Чи вкарбуйте у пам’ять і досвід:
Це життя — не із тих,
Що за так роздають індульгенції,
За помилки — платіть,
Хоч ціна ще не вказана досі.

Хай за вами ніколи
Ваші ночі не йдуть кредиторами,
Повертайте борги
І рахунки оплачуйте вповні.
Не жалкуйте. Не ждіть.
Свою совість не мучте докорами.
Всі помилки — відносні,
А ціни, до того ж,
умовні.


***


Калатало серденько в груди,
Ніби в бубон рука музики,
Йшли нізвідки і у нікуди
Через гори і через ріки.

Веселилися до світанку,
Заливали печаль і тугу,
Кулю бачили за коханку,
А руків’я ножа — за друга.

Роздавали любов задарма,
Продавали за безцінь вроду,
Нарікали на світ і карму
І ковтали вино як воду,

А на ранок платили вдвоє,
А на ранок ставало гірше,
Тихо плакали за собою
І плели поминальні вірші.

Підіймалися та на ноги,
Піддавали гріхи на плечі,
Від скорботи і від тривоги
Зачинали пісні лелечі…

Калатало серденько в груди,
Ніби в бубон рука музики,
Йшли нізвідки і у нікуди
Через гори і через ріки…

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Олексій Бик, народився 04.12.1980 в с. Мутин на Сумщині. Все життя прожив у м. Сосниця Чернігівської обл., освіта — незакінчена вища (4 курси факультету філології НПУ ім. Драгоманова).