Автори / Ірина Шувалова / Ноктюрн дерев
ніч
язиками вилизують
шерхлими
крони
вперті у небо
важкими
налитими
вітром грудьми
тужно
зіщулившись
плаче
нігті білі
вікон
до чорної крові
час згризає
заливає чорним
останнє
незгасле вікно
вуаль відхилено. тужавіє вітер. ніч.
00:26
13.08.03.
2
оком
альбіноса
повернутого у профіль
місяць
продирається
крізь ламкі пальці
анемічних дерев
я вкотре
чую як мене кличуть
на Ім’я
зашморгом промінь
пестить
шиї ліхтарів
мертвих
і заздрісних
блідо пахне
кропив’яно ірже вода
гладкою шерстю
вилискуючи
я випльовую
повітря з грудей
альбінос відвертається
йому нудно
гратися зі мною
у піжмурки
00:44
13.08.03.
3
шалений рух
проймає
тіло статичності
(статечності)
рвучко
кидає вітами
в бік мосту
зашерхлими м’язами
б’є в іржаві
тарелі голосу
крик
викинутий назовні
як злякана
миша
летюча але безкрила
сіпається у повітрі
нездатен
зрушити з місця
брилу тиші
та ба
навіть тіло власне
беззвучно верещать
дерева
змилені як коні
допоки поквапливий санітар
у хрусткому халаті
вколе їм у вени
подвійну дозу
транквілізаторів
00:50
13.08.03
4
як тягнеться
за вовчою зграєю
тужливе виття
як простягається
од свічки
ясний шлейф
білого світла
як повзе тінь
за кожним
приреченим жити
як супроводжує
жертву
запах спітнілого тіла
і голодного страху
як женеться ехо
за потаємним шептанням
в порожній залі
як юшить
цівка брунатного кольору
неодривно
за тілом конаючого
так само
невблаганно і нерозривно
дерева тягнуть
голоси свої за місяцем
щоразу тугіше
намотуючи їх
на земну кулю
00:56
13.08.03
5
по цим венам
небо на землю
спльовує тугу
по ним само
повзе у світ
зміїна журба
і плач за неможливим
найсамогубніший
з усіх плачів
по цим судинам
зарослим корою
та шерхлим листям
вливається
у моє серце
місячні сни
ллються по них
і тіла
мертвих янголів
згнилі на сік
вони кронами
п’ють небо
а корінням
розбризкуються у землю
дерева
знають усі жалі
ще до того
як їх пізнаємо ми
бо їхніми жилами
спльовує тугу небо
01:02
13.08.03
6
вовки виють
чи то
голосить за померлими
вітер
байдуже
моя душа
наче олень
завмерла
нашорошена
нюхає
смерть
і нею
п’яніє
мліє
од блаженства
уявляючи
як несамовитий вітер
прониже
її тіло
гарячим списом
і розбризкає
її білу кров
по цілому небі
01:06
13.08.03
7
політ
сірих янголів
врослих
у землю крильми
рвучкість
невипущених
з лука
стріл
швидкість
мертвої
мертвої
мертвої
птахи
каменем падаючої униз
крик
тисячі
німих ротів
прагнення дерев
за
місяцем
іти
01:10
13.08.03
Світять душі дороговказами.
Очі стрічних — як телевізори:
Зараз там і мене показують.
Стигнуть води, беруться кригою,
Люди ходять до лісу вішаться.
Я до завтра, мабуть, оклигаю,
Я до завтра іще надишуся.
Розсипається вечір ватяний,
Білий сніг начорне залатано.
І антени висять розп’яттями,
А кого розіп’ято — не знати нам.
Всі дерева руками вимахують,
Не бояться упасти, вбитися.
І молитви горло розчахують,
І доволі страшно молитися.
11:50
10.02.05
Щоб опісля питва — не німіти.
Але іще не раниться ранок
Шипами опохмілених квітів.
Але іще не сталося завтра,
Іще усе не випите просто.
На небесах зміняється варта —
І ми тепер на відстані пострілу.
Проклятий і сліпий часообіг
Навпомацки вивішує ранок.
Ми розірвались навпіл — це хобі.
Але ще є слова — наостанок.
12:49
16.06.05
Вона на колір має присмак смерті.
Прицвяшений до неба, ти — далекий,
А рани, мов колодязі, відверті.
Але перетвори вино на воду,
Підсипавши сухі вуглинки крові.
До неба ти прицвяшений на подив
Стотисячам століть чужих історій.
Ти — син найбез’язикішого бога.
Ростуть стигмати — на долонях квіти.
Вони кидають дротики навздогад
В надії твоє серце зачепити,
Та ти не маєш серця, ти далекий.
Залізні, та крихкі твої закони.
Навчи мене не пить води у глеках,
Вона на смак така якась червона.
12:25
15.06.05
навпомацки тебе роздивляюсь крізь поголос
на пальцях у річки горять крижані свічки
у мене на венах на першому складі наголос
у мене повис на руках безкінечний приголос…
…ний
вскочили в гречку одразу до біса літ
порахувати уже й три долоні не стачить
якщо задивляється з вікон квітневий політ
це ще нічого не значить
це ще всього лиш твій перший останній зачин…
…ений голос вікна
ти виголосила ультиматум цієї весни
наче долонею хльостко зганьбила губи
і знов на руках безкінечний приголосний
а весни в цьому світі повіки і віки не буде…
…ш любить
10:59
7.03.03
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Народилася 13 березня 1986 року в Києві, де нині й мешкаю. Випускниця філософського факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. Сфера наукових зацікавлень – філософія мови. Працюю журналістом. Маю доньку Мар’яну.
