Автори / Ірина Шувалова / З циклу Вад

Вад.1 (Хуйвейбін)

Спускайся вже, чуєш? Із неба скидай риболовні гачки,
Всі сіті твої, помережані тільцями мертвих рибин.
Спітнілі дерева проходять повз вікна — такий хуйвейбін,
Встромляючи в теплі тіла перехожих свої гілочки.

Маршрутні таксі набрякають вагітно, тремтять і блюють
Маленькими дозами плоті і крові на вулиці міст.
Затиснувши рота долонями тощо, дотримуєм піст,
А ніччю — кохаємо, любимо, трахаєм: кожен свою.

І п’ятами ходимо — тут по голках, ну а тут по тілах,
А може, деінде по трупах малесеньких мертвих тварин.
Скидай мені з неба канати, трампліни — увесь хуйвейбін,
Щоб здертись до тебе і к бісу забути, що я тут була.

18:50
4.05.06


Вад.2 (Під ковдрами)

Під ковдрами рік твоїх, рук твоїх, років і рухів твоїх,
Всіх вироків, зречень, приреченостей і пророцтв,
Каліцтв, апологій — згорнувся клубочком мій вранішній сміх
І сон твій лоскоче тоненьким пташиним пером.

З-під тебе виходять, як з-під водоспадових райдужних пліч,
З утроби гори так являють обличчя, із вервиць дощів.
Мій шепіт в тобі проростає потужно, мов зерна сліпі
І падає громом у тишу, готовий її розтрощить.

Мій поспіх лишає незамкнені двері, лахміття одеж,
На попелі полу — сонців половинки та згорточки трав.
Під ковдрами тіла твого починається злякана гра.
Я шкіру знімаю, бо вірю — мене і такою приймеш.

Опісля, коли вже упала завіса, зітерлась межа,
Літаври та бубони між постирадел, як мідні щити.
Я каменем, врослим у нетрі прийдешнього буду лежать,
І Вічність мене накриватиме пальцями — ніжно, як ти. 

00:45
5.05.06


Вад.5 (Моє мовчання)

Птахи випадають крізь вікна в небо.
Птахи поціляють у тебе — стріли.
Моє отруйне мовчання — ребус,
Загаданий в рухах нервових стрілок,

Захований в тіла камінних згинах,
Коли воно — тіло — чека на тебе,
Коли воно — тіло — лежить на спині,
На грудях тримаючи ціле небо,

І так титанічно плює угору,
Де кривить мальовану пику вічність.
Моє мовчання — суцільний морок
І твого імені теплі свічі.

Там падають птахи в безодню лету,
І світ загрузає у дюнах літа.
Моє мовчання — останні метри,
Котрі проповзаєш, щоб далі — жити.

21:35
10.05.06


Вад.8 (Стрілки)

Стрілки повільно описують замкнені кола.
Час колесує себе на камінних жорнах.
Часові вічність списом під ребра коле —
Що твої муки супроти цього, жоно?

Нащо секунди хапаєш пальцями з льоту,
Рвеш їх тонкі тіла на шматочки болю?
Чи ти забула, жоно, — та що з тобою? —
Що вікові колеса не терплять спротив?

Марно кістьми кидатись під колісницю.
Золотом тіл нaпливають на тебе коні.
Там — під колесами — чи порахуєш спиці?
Чи порахуєш кроки до смерті, жоно?

Тож все чекай його, як із неба манни.
Тіло пильнуй, як бігун над проваллям старту.
Ті механізми, що проковтнуть нас завтра
Тануть супроти твого дзвінкого стану.

15:00
19.05.06


Вад.9 (Кладовище любовей)

приходь у тіло моє — як на маленьке кладовище любовей, де сумно шепоче трава і снують між камінням маленькі павучки-муедзини, виплітаючи павутинками свої сухі голоси, свої потріскані сури Корану, проголошуючи народження часу, позначаючи наближення позачасовості.
вода точить камінь, камінь точить гаряче нутро землі, і земля уві сні тихо постогнує, чи то розгойдується на рипучих іржавих воротах вічність — танцюють дзвоники на її блазнівській шапці, танцює усміх на її золотих вустах, танцюють ув очах її золоті бісики, полум’яні іскорки новонароджених світів.
відводячи рукою жалке стебло кропиви і хльостку бузинову гілку, обдираючи лікті об цегляну огорожу, трощачи підошвами мишачі кістки та торішні жолуді, входиш сюди. ходиш довго помежи безіменних плит, помежи порожніх могил — тут є місце лише для живих — жодного мерця на цілому кладовищі.
адже ми маємо відпускати їх вільними у смерть, знявши із них шовки та ряднину нашої любові, простежувати, як ідуть вони невидимими сходинками у повітрі, вдягнені у сліпуче золото шкіри та м’язів — у срібні обладунки душ. тож походжай кладовищем — нехай одриваються від неба прирослі шерехаті листки і лагідно покривають тобі плечі, нехай маленькі пташки виїдають очі із твоїх очниць лагідними дзьобиками, дивлячися сумовито кудись убік.
вишукуй наосліп найзатишнішого куточка, де сови і ящірки, де тепле каміння і бузок, де простягає через іржаві ворота вогкі солоні руки вітер, де б’ється плечима об стіни сутені оксамитова орда нічних метеликів, де до вогника свічі тягнуться з-поміж важких завіс ночі тонкі руки із вишуканими перстами, де листопадіє так раптово, що видається наче дерева скидають останній баласт перед відльотом у вирій — скидають із себе душі, аби легше летілося!
сюди забрідають літні приморочені коти, співають своїх сакральних пісень, вичухують хребтами кожнісіньке дерево, лишаючи на корі теплі клапті рудої шерсті. я збираю їх щоосени у кошик із білої лози — повен кошик котячого тепла і котячого муррркоту. хочеш, узимку я сплету тобі светрика? тоненькими гілочками глоду низатиму золоті петлі — і з кожним порухом пальців все ближче ставатиме липневе сонце — полум’яне колесо — купальський вогонь.
тож ретельно обирай собі місце. адже ти теж лежатимеш тут — на цьому тихому маленькому кладовищі, дивлячися, як янголи бавляться між гіллям, або ніччю біси шпурляють зорями один в одного і регочуться. дива цього прекрасного світу лоскотатимуть тобі вуста, коли ти упокоїшся в душі моїй, милий мій.
тоді я приступатиму до тебе і кластиму руки на твоє тихе й блаженне камінне чоло. осміхайся мені — так як осміхаєшся ти зараз, ідучи поряд, не знаючи, що для тебе уже давно приготовано місце на маленькому моєму кладовищі любовей. і творять свою ранкову молитву павучки-муедзини, міцно вчепившися за круглі коліна вранішнього сонця.

20:58
22.05.06

Вад.11 (Містерія)

Годинникарі навшпиньках
Адепти вульгарних стрілок
Так пальцями в серце цілять
І пальці виймати ліньки

Дівчатка в рожевих сукнях
Ховають у смерть обличчя
Змалюй мене так сунично
Щоб більше не було сумно

Танцюймо тепер востаннє
На ліжку танок безсоння
Птахи з наших п’ють долоней
Тужливі меди мовчання

І діти в рожевих сукнях
Вже стукають в циферблати
Лишилось не так багато
Змалюй, щоб не було сумно

Бо стрілки вже лізуть горлом
І в серце уперто б’ються
Годинникарі сміються
Вони ще покажуть гонор

Змалюй мене так прощально
Щоб, може, сильніш боліло
Міцніше спалося доньці

Закрийся щитом дзеркальним
Ранкового мого тіла
Від мертвого ока сонця

23:45
2.06.06


Вад.13 (13)

Суцвіттів шипшини солодкі криваві вузли.
Всі пальці пов’язані, щоб пам’ятати про тебе.
А нині си корчи, валяйся і лікті гризи,
Наліплені Богом на шкіру здираючи лейбли.

Бо що залишається? Море троянд і птахів
Поперед тебе розступилося, мій Моісею…
З цієї води тільки мертві виходять сухі,
З цієї води ти не здужаєш виплить за нею.

Тіла по весні проростають, немов дерева,
І дух, роздираючи плоть, домагається муки.
У власній крові належавшися, леле, вставай
І вирвані очі свої поміж бруду вишукуй.

Ти зсучся до краю — як сочаться трави гіркі
Облудою, блудом, оманою, манною, хіттю.
Дерева жадібно стискають у кронах зірки,
Чи, може, зірки їх — сп’янілих — тримають за віття.

Бо світ доживає останній химерний оргазм,
І душі дерев з-під кори вириваються в вітер,
І хочеться більшого значно, ніж просто любити —
Та цього навчитись залежить уже не од нас.

21:18
9.06.06


Жити

І.І.
Федеріко Фелліні за Казанову
та іншим

Перерухавши всіх недоторканих, їхні
тіла повернувши угору лицем,
ти лишаєшся сам — наодинці із ніччю,
де на кінчиках зір повисають шляхи..
Ти минаєш себе, своє місто, країну,
свій простір і час, все своє — підтюпцем.
Ти почуєш ім’я своє. Ти не обернешся.
Хай вони думають — мертвий, глухий.

Кінчики свіч, як ображені янголи,
тихо гортають обтріпані тіні.
Так любовно кусають пучки сторінок
і простягнені в небо скривавлені пучки.
А вони проминають тебе: і зрадливі,
і жорстокі, й закохані, й люті, і вірні,
і немов кулемети, останні присяги
відстрочать на білих бинтах авторучки.

І згадають сьогоднішнє сонце, зібравшись
на свято вчорашньої темної ночі,
і дівочі вуста, як діра у землі,
проковтнуть білий кінчик твоєї дороги.
Ти сягнеш у неходжене, тепле, прозоре,
мечами озброєне тіло жіноче,
а сягнувши у себе,
потрапивши в себе,
запавши у себе,
не знайдеш нікого.

Світ — солома, світ — світло, світ — відблиск кострищ,
світ — обпалені коси вінком, і в танок,
світ — померла трава, в котрій ягідні гнізда
і грудки пташиного посліду. Тут
помирає, гниє, розкладається, пріє
і пухне, і знов оживає зерно.
Тут новим королевам корони із квітів
на жовтих тарелях із кості несуть.

23:09
12.03.06


Злива / Потоп

Вежа дощу осідає, задерши плече,
Вікна посічено гострими скалками навскіс.
Сонця дитино, холодними скельцями бався,
Доки із рук твоїх зранених сніг потече.

Завтра народиться Бог чи завершиться світ —
Спрагла чудес, ти рихтуєш мечі і ковчеги.
Зорі — роззявлені зорі — немов обереги,
Воїни божі, відверто на грудях носіть.

Видно, залишиться щось по потопі, по тім,
Постпотопельники дертимуть пальцями глину.
Ноги земля розсуватиме, лігши на спину,
Здатна ще й досі кохань і народжень хотіть.

Брязкальця сміху, браслети свинцевого болю…
Вранішні птахи із горла викашлюють лід.
Ми вирушаєм в останній хрестовий похід,
Тягнучи зливи пожовклий кістяк за собою.

15:19,29
12.06.06


***

Коні блукають
У нетрях вітру,
Коні налиті
Прозорим рухом.
Мій Бог заграє
Мені на цитрі,
Мій Бог сміється
Мені на вухо.

Прозорі коні
Лоскочуть вечір,
Шовкові боки
Торкають тепло.
Мій Бог не більше,
Ніж шлях до втечі —
Його долонею
Можна стерти.

Роззявив обрій
Левину пащу,
І сонце рушить
В повільне ретро.
Бога іменувати?
Нащо? —
Його долонею
Можна стерти.

23:20
15.12.05


Скінчитися

Скінчитися варто.
Скінчитися варто пізніше.
Знайшовши зо тисячу входів і жодного виходу
Із власного храму,
Своєї маленької ніші,
Де землю із кров’ю жувати простіше, ніж дихати.

Це — здатність ходити,
Відмова уміти літати.
Квиток у якусь нетутешність — у Дойчланд, у Денмарк.
Сукупність таємних методик
І болісних практик,
Які я із впертістю цегли вимучую денно.

Щоб тіло скидаючи в прірву —
Туди, де світліше,
Я вміла стояти над краєм і просто мовчати.
Скінчитися варто.
Скінчитися варто пізніше.
Коли вже забудеться значення слова «початок».

00:10
9.11.05


***

я німо і смішно
ґвалтую прозоре
повітря уламками
диму. я виджу,

як плачуть незримі
тонкі херувими,
упершися поглядом в тишу…

22:53
12.03.06


Тіло

Сумними вістрями сну і пилу
Кору повітря руйнують квіти.
На вищому ступені твого тіла
Воно перетворюється на вітер.

І птахи на ньому карбують треки,
І звірі по ньому ідуть на запах.
Долаючи шкіри гарячий трепет,
Воно доростає до рівня знака.

Воно у собі досягає сенсу:
Спить бог, сповитий в пітьму печери.
Жерці стооких камінних персій
Ламають пальці своїх містерій.

А ти забуваєш свцй кожний атом,
Занурюєш пальці в суцільний логос.
І Богові солодко в торбі спати,
І Він відмовляється бути Богом.

А ти відмовляєшся бути пилом:
Не дух, не порох — вже дещо інше.
На вищому ступені твого тіла
Воно перетворюється на тишу

Аргонавти

Бог іде листям, не обертаючись.
Ніч за ним слідом — все виє, виє.
Може, звершаться останні таїнства,
Котрих навчили нас змії, змії.

Всохлі дерева все пахнуть, падають.
Мруть королі в золотих одежах.
Входимо в осінь блідими пажами,
Вбраними в смертність необережно.

Гостро драконяче небо щериться.
Йде вечір сухотний з обличчям янгола.
Нас, аргонавтів нової ери,
Благословляють боги у тамбурах.

І відпускають на всі чотири
В ніч, наїжачену снами й лихами.
Мовчки спостерігають звірі,
Як ми стоїмо і вчимося дихати.

Нас хрипко в тумані скликають павичі.
Медеїні діти лежать по трунах.
Бог іде листям, не обертаючись,
Несе свою голову золоторунну.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася 13 березня 1986 року в Києві, де нині й мешкаю. Випускниця філософського факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. Сфера наукових зацікавлень – філософія мови. Працюю журналістом. Маю доньку Мар’яну.