Автори / Ірина Шувалова / Нові поезії
***
(присвячене Ве. еФ і Йот)
Ве, еФ і Йот сиділи на трубі.
Вільям Батлер
стежив за ходом світил над зеленими пагорбами,
Федеріко Гарсіа
пошепки розмовляв з деревами,
Йосип, син єврея,
гучно сякався в дірявий носовичок неба.
Загалом, на трубі панував цілковитий спокій.
Потім до них прийшов Господь.
Вільяме, сказав він,
я завжди терпіти не міг твоїх містичних фіглів-міглів.
Твої сумнівні жінки і часом не менш сумнівні друзі
нерідко викликали в мене бажання
махнути на тебе рукою – та й годі,
і геть полишити стару звичку
гріти свій радикуліт на сонечку біля підніжжя Бен-Балбена…
Однак, Вільяме, Вільяме,
як ти знав, що я люблю сурмити в ріжок?!
Коли за плечем регочеться вітер,
і хмари, як олені, мчать учвал за палаюче видноколо,
коли діти богів, старіших за мене,
раніше за мене забутих,
виїжджають на лови…
Що може бути ліпше за це, Вільяме?
Нехай вони вполюють кілька полохливих зірок,
кілька хижих зубатих комет,
а ти, тим часом, ходи-но зі мною до раю!
Ти ж бо, Вільяме, ніколи не забував дослухатися до вітру,
ніколи не втомлювався стежити за високим польотом птахів.
Знаєш, Вільяме, скільки птахів у моєму раю?..
І з цими словами вони залишили решту товариства.
На якийсь час запанувала тиша.
Труба легенько погойдувалася.
Федеріко задумано вишивав червоні хрестики на білому тлі свого серця.
Йосип протирав окуляри.
Через якийсь час Господь повернувся.
Федеріко, сказав він – і посміхнувся.
Мій любий Федеріко…
Ти, чию душу однаково глибоко краяли
чорні танці альбасетських ножів – і білопінні пісні апельсинових дерев.
Ти, що вмів однаково легко говорити
зі сліпими дітьми і гордими циганами.
Ти, чиє серце розікрали по шматочку
місяць і море, жовті поля і срібні маслинові зарості.
Ти, що скуштував свинцю на світанку
(З рани тоді – пам’ятаєш? – ще витекло сонце).
Я люблю тебе, може, не більше й не менше за інших своїх дітей
(адже я – Господь, а Господь має любити всіх однаково),
однак знай, що для тебе, Федеріко, є особливе місце в моєму саду.
Там кричать нічні птахи, розгортаючи пишні віяла темних хвостів,
там відкорковують пляшки з криваво-червоним вином,
там однаково палко обіймають прекрасних жінок і дерев’яні тіла гітар.
Там, в оманливих лабіринтах світла й тіні,
можливо, чекає на тебе хтось,
хтось із темними мигдалевидними очима.
Тож ходімо зі мною, Федеріко!
Ходімо зі мною…
Чоловік, що сидів, трохи знічено підвівся –
і обоє, тихенько перемовляючись, поволі попрямували туди,
де висіла над обрієм
червона розжарена тареля сонця.
Один ледь помітно підтримував за лікоть іншого.
Від розпеченої труби, тим часом, повівало жаром.
Йосип ліниво згорнув собі шапочку з газетного аркуша і розстібнув піджак.
Почувши трохи згодом за спиною кахикання, він навіть не озирнувся –
Тільки зрадливо смикнулися вгору кутики його рота.
Ну що ж, Йосипе…
Ну що ж, Господи…
Ти маєш з нас тут собі непогану розвагу, чи не так?
Ось Ти створив нас і створив нашу трубу,
і створив цю газету, з якої я
з такою, вартою кращого застосування, спритністю
згорнув собі шапочку…
Ти, певно, знудився тут, Господи?
О, я розумію Тебе краще, ніж можна подумати.
Бути замкненим у чотирьох стінах
навряд чи ліпше, ніж бути замкненим у чотирьох сторонах світу.
Скільки разів я ловив за хвіст вічність
через вічко плинності –
а ось нині, здається, вона таки спіймала мене. І що вже пручатися?
Тож ходімо, Господи.
Віриш, я вже не хочу бути генералом неба,
але я, тим паче, не маю бажання бути порохом чи пилюкою.
Я, знаєш, хочу дивитися на море, Господи,
на синє Егейське море,
яке гойдає в білопінних обіймах Одісеєві човни та уламки кораблетрощ.
Дай мені море, Господи!
Дай мені море, що не має кінця,
що не закінчується ніде і ніколи…
З цими словами
Йосип підвівся, зняв із лисини паперову шапочку,
старанно обтерся картатим носовичком
(Господь на те крадькома посміхнувся у вуса),
і ось вже вони попрямували на захід.
Йосип усе ще буркотів щось під носа,
Господь усміхався.
.................................................................
Мене не було там ніколи –
на тій трубі,
де сиділи колись Ве, еФ, і Йот.
Однак я можу заприсягнутися, що цю історію
мені нашепотіла одна паперова шапочка, складена з пожовклої газети –
а вона, безумовно, знала, що говорила.
Я ж, у свою чергу,
не могла не переповісти все це вам.
З великої любові до Ве, еФ і Йот,
а також до Того,
хто так гостинно запросив їх прогулятися своїм садом.
***
ворони розводять вогні на башті із вітру
гілки проростають крізь місяць, вростають у місяць
втонула у сутінках сонця єпископська мітра
цей збочений світ вже ніколи не стане на місце
на сходах дощу ми ведемо підступні розмови
каміння пускає коріння у наші питання
дерева виходять на лови, виходять на лови
смертельним металом поблискує їхнє мовчання
ах, черви, і ми плазували між струнами літа
в кавернах між пальців богів ми ховались від зливи
а згодом прийшла повелителька сірого світла
і випила наші серця, як скривавлені сливи
тож нині – не наш уже клопіт багряні пожежі
і льону сувої, і сонця скуйовджені патли
хтось мусить підняти цей західний вітер на вежі
тому ми не гасимо свіч, не лягаємо спати
тому ми і смокчемо груди осінньої ночі
а мертві дерева нам пестять холодні коліна
зачувши смутні перегуки осіннього почту
каміння у наше мовчання пускає коріння
***
весна
все одно
прийде
гортай на балконах альбоми фріди
кури свої аква блю
записуй динаміку неба на відео
там сонячний вершник з обличчям мідним
пливе як і слід кораблю
весна
все одно
буде
до біса запої зальоти застуди
задушливі хутра зим
повітря тремтить як молочний пудинг
гілки аж тріщать від новоприбулих
і ти трохи заздриш їм
весна
все одно
вгатить
вже п’яних без ліку без віку без статі
вже лускає ними метро
а он хтось убитий і весь в помаді
він грішний він винен в подружній зраді
якийсь іванов-петров
весна
все одно
що нам
довіку накажете нидіти вдома
коли всі втрачають глузд?
пейзажі відмотуючи монохромні
тілами зчепившися міцно вагони
як кулі летять до луз
весна
все одно
прийде
кури і пиши – щось із того вийде
хтось гляне і скаже: „ось,
яка геніальна ця штука, мила...
та ні, ну ти чуєш, - то справді сила!
і як це тобі вдалось?”
***
в мулі іскристому топляться муляжі,
рук, ніг, очей і облич миготіння ватне.
десь хтось маленький корчиться на рубежі,
скинути шкіру свою сам із себе нездатний.
здатний лише на потворний малесенький жаль –
той, що із горла вперто, як виразка, пнеться.
знаєш, простять і його. вже льодяний скрипаль
натягує струни на мертвий провал свого серця.
спи, недолугий! тепер ти у танці дерев
мертвих – уже не сокира, а зламана гілка.
бачиш, для тебе палац, у якім дотепер
ти не посмів би й рукою торкнутись одвірка.
тоскно в нім плаче холодна скрипкова душа,
світить крізь стелю обличчя похмуре і мудре...
о, якби тебе поклали тут – як ти б лежав!
як попід ноги господні простелене хутро...
але ж тебе не простелять. ти в тіло умерз,
зрісся з собою, як, може, ніколи до того.
спи, недолугий! колись, замість лютих химер,
прийде до тебе у снах відображення бога.
***
м’ясо дерева пахне сріблом.
м’ясо дерева біле-біле.
за гачок зачепившись німбом,
ти співаєш, маленьке тіло.
груди в дерева гострі-гострі,
плоть дуріє і пнеться дибки.
крізь свій торс простромивши осінь,
ти співаєш, маленька рибко.
груди в дерева гострі-гострі.
ніздрі в дерева з павутини.
спати в морі тебе запросять,
сонцесяйна моя дитино.
м’ясо дерева пахне сріблом.
дибки плоть вимагає диби.
ти співаєш свою загибель.
ти співаєш, маленька рибо.
розарій
хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд
вусами пах їм лоскочуть сп’янілі троянці
день осипається – значить, своє відстояв
день осипається – храмом чужих девіацій
мій содоміте солодкий, а хто тобі я?
ніч на колінах – ніч має для того причину
хлопчики-шльондри цілують підпахви троянд
власник розарію їх роздягає очима
власник розарію має від всього ключі
білі тіла розкриваються, мов табакерки
ніч на колінах вилизує тіло свічі
свічка тече, але терпить, тече, але терпить
свічка засвідчує мудрість схиляння голів
перед бутонами непогрішимої плоті
зорі свої апріорі виводять вгорі
мертві живих і прекрасних вистежують потай
мій содоміте солодкий, немає причин
так хвилюватися – тут-бо дадуть тобі раду
власник розарію має від всього ключі
янгол при вході з мечем полум’яним стирчить
отже, ти хочеш дізнатись ім’я цього саду?
***
погуляли - і годі, і спати лягаймо на дно,
хоч вчорашнє іще слід у слід невідступно ходитиме.
розстели мені ніч, наче міллю побите рядно,
будем поруч лежати і так, ні про що, говорити.
злий пісок порожнечі горітиме в наших руках,
спрагла бездотиковість триматиме свічку над ліжком.
обійми мене - мертво, як птах, - обійми мене трішки,
щоб мені між грудей так повільно твій голос стікав.
наші тіні на стінах все зроблять сьогодні за нас,
їх примарні тіла протанцюють нам нашу хворобу,
хай холодним серпом золотих місяців колообіг
кровообіг нам спинить - і зразу ж настане зима.
що б було, якби третій між нас не лежав (чи то морок?)?
що б було, якби ми не забули довершену мову
пробігання по тілу поспішного вуст і долонь?
що б було, якби нас якось звали інакше - не нами?
що б було, якби камінь ти був - якби я була камінь?
чи кохалися б ми капітелями білих колон?..
змієборці
змії виходять із нір у хрустких алюмініях,
змії самотньо виходять із нір проти ночі.
а змієборці вдягають хітони хітинові,
густо і тяжко сурмою підкреслюють очі.
змії кричать – їхні крики вже зібрано в глеки,
змії кричать – голоси застигають в повітрі.
потім їх, врешті, відносить далеко-далеко,
потім вони остаточно вже губляться в вітрі.
а змієборці – тендітні лляні духовидці –
ці волоокі сини поколінь волопасів,
зміям важкими ступнями спотворюють лиця,
зміям ножами стинають розплетені пасма.
а змієборці – ці прапороносці затемнень –
зміям п’ять пальців заліза засаджують в тім’я.
змії кричать – в них тіла застрягають між темряв,
в пальців і ніг неймовірно підступних сплетіннях.
змії пульсують, стихають, гниють просто неба,
їхні тіла – мармурові щербаті колони,
а змієборці – маленькі криваві ефеби –
нігтями власні вузькі роздирають долоні.
в норах ще опієм тхне від загашених люльок
в норах ще струни на скрипках тріпочуть. одначе,
хоч іще тліють тіла, іще рани парують,
знов змієборці припухлі повіки малюють
траурним чорним – і плачуть і плачуть і плачуть.
***
тут забагато літаків.
тут ними вимощене небо,
і бортові вогні волають,
немов роззявлені роти.
без тебе, безумовно, легше
і навіть звичніше без тебе,
та досі ще гноїться пам'ять
там, де її торкався ти.
такі ці літаки безбожні...
хіба ж їм можна - так - летіти?
хіба ж їм можна - так - кричати?
хіба ж це досі десь не гріх?
до того ж, наступа на п'яти
упертий, непотрібний квітень -
якщо розбити на цитати,
і то не вистачить на всіх.
а зайві пальці просять брати,
а зайві руки десь на грудях,
а зайве слово крапле з рота,
як цівка слини, на паркет.
скажи, хіба так можна жити?
хіба за це іще не судять?
повісився на власній цноті
мій найвідвертіший секрет.
які жахливі одкровення
(так це ж лайно розкішне - бути!),
і рота смикається кутик,
як стрілка - від секунд тонка.
о, мій господь нерівноденний,
пошли, прошу, в хвилину скрути
комусь - у пляшечці отрути,
для мене - склянку молока.
***
божевільні люди ночами читають бродського
вогнедишне небо не сміє ставати під вікнами
їхній пропахлий кавою та алкоголем простір
це смертний вирок, це страх похилого віку
в чотири стіни одразу впираються плечі
так буває, якщо раптово вимкнути світло
в пропахлий кавою та алкоголем вечір
ми всі виглядаємо прибульцями з того світу
і морок гойдається, повільно нас заколисуючи
божевільні люди цілують собі подібних
але тільки крізь пальці, тільки крізь хутра лисячі
крізь п'яне повітря і крізь дзеркала срібні
а вночі божевільні люди читають бродського
смокчуть ображено пальці в передчутті ранку
адже він прийде - стрункий та рожевокостий
і щедро насипле
по дрібці солі
у кожну
йому підставлену
ранку
pre-lude
цілуй мене юдо в губи
у чашках холоне кава
у роті вчорашній присмак
сумний гелікоптер висне
торкає гвинтом ласкаво
цілуй мене юдо в серце
я п'яний вже правда п'яний
у місті що ходить колом
нудотно пульсує сором
і ниють прийдешні рани
цілуй моє юдо тіло
я вицвів вже правда визрів
я клята стара ікона
і голос страшний закону
доріс до тонкого виску
цілуй мене юдо доки
лоскоче долоні спокій
і доки списи рожеві
припнули до стін пожежі
і доки ще тіло - тіло
і доки вони не сміли
опухлі від спирту пики
моїм освятити ликом
цілуй мене юдо в губи
цілуй мене юдо в губи
***
ніч, а отже і ти десь не спиш
в пустопорожньому цьому місті.
я видалила електронні листи,
я - напів'янгол, напівкентавр.
дерева вже вирушили на пости,
там, за вікном, ворушиться листя,
людина, вийшовши на пустир,
стає значущою, як пентакль.
все можна виміряти в цигарках.
у псів приблудних вологі очі,
і я підбираю спідниці низ,
щоб не вмочити в пам'ять поділ.
зелений місяць, зелений паркан,
тим часом до іншого краю ночі
лишилось вже кілька хвилин, а ми
ні в чому іще не зізнались собі.
і руки сидять на плечах, як птахи
німі - ще не вміють співати по тілу,
а під язиком ховається слово
тупе й небезпечне, як рецидивіст,
готовий сяйнути ножичком. сонце,
страшне і велике, як крововилив,
дереться пожежними сходами вгору,
щоб місяць за ноги стягнути вниз.
він (місяць) вже висів давно на трубі.
мій рот відмовлявся артикулювати
слова про болюче й належне, але
обручики дима так справно низав.
самими плечима всміхаюсь тобі.
цілую усе, що не можу пізнати,
цілую усе, що хоч трохи балет,
навіть якщо це насправді - базар.
дерева танцюють повільний фокстрот
і тіпає тілом повішений місяць.
людина, вийшовши на пустир,
стає порожньою, як стріла.
сидіти до ночі в якомусь бістро
і похапцем - так, щоб ніхто не помітив -
своєю долонею провести
по пальцях твоїх на краєчку стола.
кораблі
кораблі мене наскрізь проходять – я навіть не гавань.
голосіння війни накриває мене – і не ранить.
ти ідеш, ти живий, ти торкаєшся світу ногами,
і в слідах проростають прозорі свинцеві корали.
скільки крові в тобі… я прийму кораблі, ти не бійся!
всі порожні міста розстелю на шляху твого війська.
є ще бах, але баха залишимо, певно, на після –
разом з теплим пальто, разом з жовтою пляшкою віскі,
разом з мертвими. мертві уміють найліпше чекати.
з моїх башт я вже бачу твій траурний флот – я вже бачу.
я прийму кораблі. ти запишеш мене в свій цитатник.
головне – не спинись, головне – не дошукуйся значень.
нам дощаті підлоги пророчать ще ночі і ночі.
ти стріляй – з твоїх стріл виростають відмінні тирани.
я прийму кораблі. я поставлю їх просто на площі.
є ще бах – але це забагато, це не для поранених.
боже мій, як ти скупо і тонко, і точно все зміряв!
моя гавань прийме всі твої кораблі – і не більше.
боже мій, боже мій, ті, хто знають, у що вони вірять,
взяті в небо живими – й нічого уже не напишуть.
а вже ось він, поріг: ми – профани, ми пахнемо блудом,
ми – залізні дерева, ми – замки і башти із льону.
нам ще буде das seine, та доки чекаємо суду,
розмісти в наших ранах сліпучі свої легіони.
надсилай кораблі. на вітрила не зваживши навіть,
все одно ми посиплем зі скель, ми загатимо море…
боже мій, ті обранці, на котрих спочине твій намір,
вже сказали усе – все сказали, тепер не говорять.
ну а в нас голоси розпанахують діри і діри,
і слова проїдають лакуни німими ротами.
я чекаю від тебе – своєї незламної віри,
якщо ми ще твої – тоді сам повертайся за нами.
я прийму кораблі – я достатньо порожня для цього.
на дощатій підлозі – профани – ми слухаєм баха.
прокажи мені, господи, справжнє ім’я мого бога.
покажи мені, господи, справжнє лице мого страху.
***
ріжуть пальці моїм білоручкам, моїм костоправам
з-під червоного шовку не видно засмаглої шкіри
вже тюльпани їх майже з’їли. це гра за правилами
а не знаєш правил – скорись і прийми на віру
їх придумав колись сам найтонший у світі лірик
ріжуть пальці моїм літописцям, моїм чорнокнижникам
моїм хлопчикам. темно, так темно, що мружишся потайки
а розкинуті руки вже гладять щось тепле і ніжне
вони сильні й безсонні, вони свої рани залижуть
вони сильні – найкращі у цій боротьбі за недоїдки
ріжуть пальці. так квіти стинають блакитними лезами
так знімають пасма на постригу. так хірурги
поринають у плоть, розкривають її, розперезують
чи то в пошуках бога, чи, принаймні, його антитези
ріжуть пальці моїм менестрелям, моїм деміургам
ріжуть пальці, до крові розбиті об струни мовчання
об занедбані арфи чудес і об лютні піщані
ріжуть пальці до сказу - і ось він приходить, той сказ
- мої скальди безпалі, пожива мурах і заліза
шовк тече і тече, але все це - намарно, запізно
ви вже чули каміння: воно говорило до вас.
***
я маю сказати щось більше ніж маю сказати
мій рот кастаньєти ти пальці ти більше ніж пальці
я сіно у голці мені невідомий твій задум
веди хоч я знаю ці танці давно вже не танці
я брала цей голос я гладила пальцями горло
вивчала на дотик кожнісіньку ноту як рану
веди мене тільки благаю веди мене вгору
ті нижні мене - я просила - до себе не брали
те плем’я тендітних гілок і розбитого льоду
ті діти розлитої ртуті німої кантати
злостиво шептали мовляв я не їхнього роду
що в них і нема таких вуст щоб мене цілувати
що буцім я зліплена зовсім з інакшого тіста
мій рот кастаньєти а їхні давно вже зашито
їм треба залізних зубів щоб мене перегризти
їм треба шипшинову плоть щоб мене залюбити
я гладила горло я з’їла отруєну пісню
я випила смерть із твоїх зеленавих стеблинок
тепер вона в тілі моєму здається їй тісно
тепер вона в тілі моєму здається я гину
я маю сказати я маю розкластися навпіл
на рівновеликі і рівнокриваві потоки
я маю сказати. мені невідомий твій намір
мій рот кастаньєти
поцокай-но мною
поцокай
***
літо близьке. це наш відчай лоскоче нам пальчики.
темні балкони. водою підмило сваї.
бузок починається. бузок більше не відпускає.
літо близьке. сублімуємо. плачемо.
хроніки від оріона. комети. затемнення.
сутінь, як плесо, змикається над головою.
білі мережива сну заплітаєш рукою –
іншою куриш. безсоння наснажує темами.
дерева стоять на плотах
дерева гойдає страх
зірки завбільшки з форелей
дрімають у них на руках
нас не вбила війна. нас убила відсутність війни.
вечори. запальнички. сентенції. станції. діти.
літо тремтіло і небом пускало громи,
як пускає цівочки слини старий паралітик
ми в надії кудись подітися їли ґрунт.
що не день, то земля ставала все ближча й більша.
літо важчало. літо вже наступало на груди.
листя ночами шкреблося в пітьмі, як миші.
дерева несуть свої сни
сто років не буде війни
сто років не буде війни
дерева несуть свої сни
ще одне таке літо не пережити, не випити.
розкручується пружинка безвиході в тілі.
хроніки від оріона. будинки білі.
нахиляєшся – пальці деруть цілі жмутки зілля.
море десь поруч глухо гарчить про всяк випадок.
це не літо. це так осінила тебе твоя смертність.
звуки води почалися зі звуків каміння.
все добігало початку. боліли коліна.
небо світлішало. густо тремтіла піна.
птахи дивилися мовчки – сторожко й зверхньо.
тінь набуває обрисів
тінь набуває обрисів світла
це моя тінь набуває обрисів світла
це моя тінь
***
дороги знову слідів не просять.
примарне «поруч» згортає простір.
пучки втрачають чутливість – досвід
підступно зі шкіри робить пергамент.
відбитки пальців – вже менше почерк,
вже більше пам’ять. вмирають стоячи
ті, що задубли, а решті – боляче.
перетворіть мене хтось на камінь.
генії місця міняють позначки,
певно, зумисне. тому навпомацки
швидше, ніж зрячим. речі, навпочіпки
сівши, марять, і ти – їх марення,
ти їм наснилась. і всі ці зачіпки
спогадів – більше не мають значення.
в кого завгодно проси пробачення.
це – не життя, це якесь потьмарення.
крихкість усього, що є, – на максимум.
тексти – не тексти, суцільні максими
скороминущості. чистиш пастою
зуби, обручки. сплачуєш мито
минулому, згадуєш щось. що саме? –
просто вже стільки всього між нами
нашарувалося, що місцями
не розрізнити, де, власне, ми там:
в одязі, в потязі, в милі чи в захваті,
в певному вчора, сьогодні чи завтра, чи,
може, в ніколи. собі ж бо заздрячи
тій, учорашній, міняю тему
записів. ліпше про місто, міст якийсь,
місце, де можна лягти і виспатись.
чи то полежати мовчки, вістрями
вій час від часу лоскочучи темінь.
ось воно як – вийти з дому й зникнути.
телефонуй, але тільки зрідка, бо
це небезпечно, я ж можу звикнути.
голод на голос лікують ватою.
голод на тіло лікують... марно, втім.
еритроцити ідуть, як армії,
в серця судомне пекло, та в мармурі
цих не увічнять малих солдатів.
втім, не увічнять і нас. ну, плакали,
ну, говорили дурниці, знаками
часом обмінювалися. заколот
не підняли, між тим, і режимів
ми не скидали злочинних. кидались
в крайнощі тільки, та швидко видихлись.
скоро господь нам сторінки видалить –
цей найтерплячіший із адмінів.
грубо? що зробиш – цей сленг ще в моді.
місяць минув уже. я відтоді
думаю – хто нам дітей народить
наших, якщо ми самі не здатні
навіть зачати. у наших землях
жодні не проростали зерна.
ми приміряли вінки із терну,
як ідіоти. за це і платимо.
сонечко, зайчику, що ж це робиться?
борсаймось – може, хоч хтось сподобиться
кинуть нам линву, інакше – втопимось,
вже затікає в легені небо.
нас, закривавлене м’ясо вічності,
вловить у сіті якийсь доброзичливець.
ми і не встигнем письмово викласти,
що ж за рибалка закинув невід…
rain’n railway
Залізничні шляхи випростують ноги в нікуди.
Крик потяга – як твій погляд: страшний і короткий.
В металеві шухляди лягають маленькі люди,
як іграшкові солдатики до коробки.
Вони всі до одного вірять у потойбічне.
За мокрою шибою обличчя твоє – безслізне.
Дощ. Між колій – уже якесь Межиріччя,
і межи рік ми розходимося нарізно.
Глевке і гірке я ковтаю вже n-не речення.
Зрештою, речі не просять пойменуватися,
зрештою, слово – це завжди свідома втеча
від мовчазної суті. А що вже записи…
Хоча, пам’ятаєш, і я своє тіло розкреслювала
на нотний стан чи, принаймні, учнівський зошит.
Думала, ти запишеш в мене поезію
чи музику, чи щось інше – не менш хороше.
А вийшло, що я тільки шпалами розлінована.
За мокрою шибою потяга ти не плачеш.
Солдатиків вже спаковано, вже поховано,
солдатиків вже не вб’ють, бо вони – лежачі.
Кажу ж, розійдемося ми межи рік – нарізно.
Дощ-горлоріз своїм лезом кривим все косить.
Солдатики – олов’яні, дороги – залізні,
і тільки я – якась не залізна зовсім.
***
я настільки мовчу, що зриваюсь на крик.
встановити зв’язок, проковтнути язик.
зупинившися, з жахом намацати стіни.
як завжди, я поставила все. як завжди,
все пропало. ну що ж – піднімайся, іди
і плати свої ціни.
я гадала, що руки не брешуть, якщо
навіть брешуть вуста. я гадала, ніщо
неспроможне закреслити дику взаємність тремтіння.
але я помилилася: наші тіла
нам чужі, і якщо навіть я і була
на межі – ти не креслив цих ліній.
виявляється, зраджують слина і піт.
виявляється, вихід там само, де вхід.
я лечу, як болід, я тремчу, як старий паралітик.
ти пішов, не забравши нічого. тоді
що ж я марю? ходжу, як у темній воді,
неспроможна ні плакати, ані як слід захворіти.
втім, це слабкість – а слабкість пасує не всім.
і земля, що кружляє навколо осі,
не зупиниться, скільки її не гамсель кулаками.
тож не варто аж надто молитись на дим
чи на пам’ять. збираймо пожитки, ходім:
кожен з нас – за своїми зірками.
світло ріже, бо світло – це скалки дзеркал.
подивіться – я радісна, я говірка!
я пишу – отже, щось у мені ще від мене зосталось!
тільки пальцями страшно торкатись лиця,
бо не знаю, хто з нас – справжня я, а хто ця,
що всім вам посміхалась.
слів бракує. і там, за словами, – пітьма.
чули голос мій, скажете? ні, я – німа.
щонайбільше – відлуння, а може й гудіння антени.
мої смисли колись ще розчавлять мене.
ти правий, що крапки розставляєш. я – не
та, котра доведе божевільні твої теореми.
слів бракує. лишились одні цигарки.
я ще буду півночі латати дірки
на своїй усезнаючій, всепам’ятаючій шкірі.
кожен подих – поріз, кожен дотик – це шрам,
але навіть у цій хірургії всім нам
ще воздасться – залежно від нашої віри.
тож я вірю: у справжність імен і знамень.
через силу я вірю у завтрашній день,
в те, що коло – не коло, а дещо подібне спіралі.
в те, що кожен кінець – ще не зовсім кінець,
що у жилах штовхається кров – не свинець.
в те, що всі ми живі – хоч би скільки разів помирали.
тільки тут моя віра – блазнівський ковпак.
і дзеркала сміються, що все це не так.
і у роті – цей смак: ні, не райських троянд, а блювоти.
та хоча й не спрацьовує Пісня Пісень
в наші дні, все одно – я б віддала усе
за один твій украдений дотик.
***
час тече – ось і речі вже начеб густішають.
я заходжу: не те що навшпиньках – а подумки.
твоє місце у нашому ліжку – це ніша,
де пропали всі дотики, сутінки й родимки.
час тече – він викручує руки і поручні
в тих вагонах, які добровільно возили нас,
де сиділи ми мовчки – здавалося, поруч,
а по суті – то кожен в окремій бразилії.
дощ іде, а здається – це падають камені.
хто ж тепер їх, дурний, самотужки збиратиме?
ми були симфонічні, тепер більше камерні,
але нам і цього забагато. ми – атоми.
ти іди собі – в цьому є драма і правильність,
непідробна класичність – без тог і сандаліїв.
я розбилась – але мені так ще не падалось.
крапка – смерть. втім, тире завело б нас і далі.
час тече, речі гуснуть – а ми наче тоншаєм.
бачу світло: уже не в тобі – а крізь тебе.
час тече – парапетами, ринвами, площами,
і з останнього даху зривається в небо.
А.Н.атоми
1.
вони недбало спльовують вони твої анатоми
вони ідуть і нехтують перилами газонами
піди візьми рушницю ні піди візьми гранату
і виверни цю вулицю зсередини назовні
найбільшого ефекту щонайменшими зусиллями
вони ідуть на запах твій вони твої апостоли
маленький хлопчик грається в велике божевілля
усім маленьким хлопчикам це просто просто просто
всі зайві речі зайві всі прості щораз простіші
твій кожен вигин тіла їхня лють завчила миттю
їм серед нас незатишно їм так смакує тиша
вони ідуть на запах твій вони тебе ще вип’ють
ти любиш їхні дотики і доти доки здатен ще
тримаєш їх у фокусі на мушці свого „хто вони?”
вони тебе уб’ють або ти сам помреш від заздрощів
лежатимеш тонкий такий дивись який здивований
я знаю їхнім пальчикам таки пасують ножики
руків’я мов звірки сухі долоні гріють тільцями
але ж їм нудно – божечки! – а присмерк ріже м’ятою
а місто захлинається прибульцями тубільцями
ти сядь ось твоя кава ось твоя велика гра
як бачиш я не знаю її правил менше з тим
ти скажеш я не бачу далі цих сталевих ґрат
ти скажеш я слабка і я боюся з вами йти
ти сядь ось твоя кава ось твій дім ось твоя музика
ось знак мого лиця через тонку завісу диму
ось те що нас уб’є я просто хочу цю ілюзію
ілюзію тебе хоч трохи під ребром потримати
тонкий сталевий ранок всі так міцно сплять сполохано
прощайтеся з дзеркалами вони слабкі і кволі
о ці маленькі хлопчики вбивають так закохано
о ці маленькі хлопчики не виростуть ніколи
2.
наскрізь винні наскрізь вином пропахлі
плутаючися в пов’язках і зобов’язаннях
приходять люди біліші за лікарняні кахлі
з вивернутими назовні
серцями
й м’язами
лижуть руки плачуть а їм і личить це
вони в свої болі перебрані як у смокінги
цілують когось – у них язики-відмички
до шпарок тіла
їм треба
ще трохи
допінгу
б’ють себе в груди б’ють когось по обличчю
яка б там не зброя
завжди
поціляють
в себе
лижуть руки стегна і їм це личить
цмулять свинцеву смерть з вогнедишних стебел
плоть поїдають потім довго ще плоттю пахнуть
у них роти солодкі і повні цвяхів
куди ви сонні нервові куди намахані
з такими кривавими квітами замість паху
хто вас запише у книги життя і кайфу
хто вам покриє спини червоним лаком
вам би ще трохи допінгу трохи драйву
але дівчинка у вікні не подасть вам знаку
дівчинка у вікні не продасть вам тіла
ані свого
ані жодного із придатних
люди приходять винні
смертельно білі
двері знайомі винюхують у парадних
люди приходять винні приходять стогнучи
їхні роти розбиті як вузькоколійки
люди приходять
ти їх чекаєш поночі
люди приходять
а не до тебе тільки
***
не скисне молоко у глеках смерті
не розійдуться шви між ліхтарів
попливемо вночі на чорних баржах –
кого сьогодні вловлять наші сіті?
чи буде серед риби кілька душ?
чи буде серед душ хоч трохи риби?
господь не дасть вродитися потворам
у світлих королев і королів
господь пошле нам рибу і олію
і шавлію пошле і виноград
і певність в тому що настане «завтра»
і певність в тому що й воно мине
господь стоїть на варті наших зречень
(пробач, хоча мене молитись вчили,
я, тим не менше, знову не молюсь)
він по воді нам вилами напише
що не потонуть наші чорні баржі
що нам ще рано вчити мову риб
Додав Art-Vertep 28 серпня 2008
Про автора
Народилася 13 березня 1986 року в Києві, де нині й мешкаю. Випускниця філософського факультету КНУ ім. Тараса Шевченка. Сфера наукових зацікавлень – філософія мови. Працюю журналістом. Маю доньку Мар’яну.
