Учасники

Автори / Галина Крук / Поезії

Голомозий сусідський хлопчак із дитинства твого
так і не виріс,
незважаючи на час,
що несе нас все далі і далі від тих берегів.
Його голова, стрижена на літо довоєнною машинкою,
не вкрилася знову м’якими каштановими кучерями.
Ні, він не втопився,
поблизу ж не було глибокої ріки,
хіба що час, який мляво тече, підмиваючи береги.
Його мати, забувшись, часто виходила на поріг
кликати його із веселих хлоп’ячих забав,
з яких так важко вчасно повернутися додому, -
і він не повертався.
Навіть уночі.
Навіть узимку.
Навіть коли ти зовсім виросла і помітила раптом,
що твій син називається так само…


* * *

ніхто не каже тобі кохана
коли блукаєш кімнатами,
геометрично правильними
із одної тісної кімнати безсоння до іншої
руками звинними охопивши звихнуту голову
питаєш себе риторично —
як довго все це триватиме?
чому навіть музика
схожа на кремезного мурина
не може втиснутись плечима
у серце твоє розкалатане?
ніхто не цілує голосу твого на виході з уст,
до крові закушених
голосу голого
ніхто не згадає
ніхто не подзвонить
ніхто не помре від зажури
хіба що квіти кімнатні десь через місяць всохнуть
хіба що вітер із часом вікно розіб’є незакрите
хіба що діти сусідські прийдуть через рік щедрувати


* * *

є така форма міжлюдських стосунків —
колишні коханці
минула ніжність часом находить як рецидиви хвороби:
болісне набрякання лімфовузлів пам’яті,
алергічний нежить дистанції,
фантомні болі у тілі, яке вже тобі не належить
тоді помагає дивитись на воду, яка колує
в піддоні душа, збиваючи піняве шумовиння
змиваючи верхній, відмерлий, шар епідерми
із задавненими рубцями дотиків і поцілунків
тоді згорнуті калачиком,
скоцюрблені волосини інтимності
на білій емалі піддону — як тріщини,
як шпарини, крізь які боїшся випасти в нікуди


Любов к отчизні

так вона поглинає нас,
пристрасть, що мучить і глючить
як комп’ютерний вірус
з підступно жіночною назвою
так віднайдений в небі над Одером
маленький пташиний ключик
відмикає довгу, як гуцульська колядка,
дорогу nach Hause
все, що затримується на сітківці ока,
все, що помічаєш периферійним зором:
щоразу гладші митники,
дедалі розмитіші правила
і так само нікого не цікавлять наші декларації
і хоч птахи і далі літають безперешкодно високо,
і хоч сонце Заходу так само обнадійливо жевріє,
мушу сказати тобі:
застерігайся, дівчинко,
у твоїх стосунках з Європою
надто багато рожевого


* * *

жінка надрізує вени
тому що не хоче старіти
звично кухонним ножем
як відкриває шпроти
кволий ангел,
дебелий доктор і санітар-очкарик -
сумнівна компанія для цієї брудної роботи
від їхнього ідеалізму обертом йде голова
і завертається сонце скупе за кіоск навпроти
як їй втекти
як витекти їй у вузенький надріз від ножа
і яким коридором податися потім,
якщо всі без винятку — проти
вихор виносить її по спіралі аорти
просто так — тху…
доктор підносить їй дзеркальце
думає — жінка ж, зажде
завагається, може
але — дзуськи, ніколи, бо коли вона йде
то вона таки йде
жінка — сам знаєш, істота уперта -
прости її, Боже


* * *

тоненька світлокоса дівчина каже тобі:
почекай,
поки вщухне дощ
на старій платівці із заїждженими доріжками,
що ведуть лиш в одному керунку
й ніколи — навспак
і ти чекаєш,
не гладиш її золотистих врун,
не рвеш кислуватих виноградин
її невмілих цілунків,
не кажеш їй:
маленька моя світлокоса,
той дощ називається час…
підступивши впритул до обличчя її,
помічаєш шпарини, в які
западає вона щораз глибше у себе
тим часом платівка, неначе Сізіф,
перекочує кожну краплину
пустелею серця,
безвихідними вуличками рук,
глухими задвірками голосів
і враз покидає вас
розгублених і постарілих
посеред порожньої траси на Еммаус

і стає зовсім тихо потойбік дощу


* * *

поети не мають статі
лише недолугі випуклини слів на тілі,
як вторинні статеві ознаки
багаторічний заріст вражень,
яких ніяк не вдається виповісти
зголити його чи лишити для шарму?
бородатий Гемінгвей упольовує свою смерть —
ліниву левицю у заламаній траєкторії польоту
вона падає на нього стрімко і важко,
як тропічна злива після довгої посухи
скільки ж він мусив чекати її,
спраглий, зачаєний,
годуючи власною кров’ю москітів буденності?!
зрештою, хто кого мусить чекати
в цьому неписаному кодексі екзистенції,
хто кого упольовує?
поети не мають статі
гермафродити самотності
незрозуміло прагнучи щоразу іншого Іншого,
народжують в муках тільки самих себе,
вкотре повторених
повторення повторення
repeatе please
повторення повторення
як вирватися із цих хула-хупів тілесної визначеності?
погоджуючи в собі відмінності
згладжуючи геніталії
все буде гладко, Гемінгвею,
без жодної зачіпки
перейдено останні рубікони самоідентифікації
розрубано гордієві вузли взаємних зобов’язань
відпущено згори сізіфів камінь життя
геніальність не має статі
лише роз’ятрене від крику горло
поміж ногами


* * *

зрідка до мене заходить чеченка-смертниця,
сідає край столу і ми подовгу розмовляємо про дітей
бо про що ще можуть розмовляти жінки
із такими просвітленими обличчями
— мій учора вперше запитав про смерть, — кажу їй, —
і я плутано намагалася пояснити йому, чому…
— мій мене зрозуміє без жодних пояснень, — каже вона, —
знаєш, вони тепер так швидко доростають
до першого пострілу…
— як до першого причастя, — думається мені,
але то вже з нашої — soft-версії — вічності
ми так часто намагаємося виховати наших синів погідними,
що вони врешті-решт помирають від втрати гідності
— a la guerre comme a la guerre, —
каже вона з досвіду своєї французької філології
та чеченської історії
і я не маю що їй заперечити з досвіду своєї української,
переобтяженої недоречними пестливими суфіксами
та суцільними знаками м’якості
ми так ретельно навчаємо наших синів політкоректності,
що вони врешті-решт помирають від ніяковості
— світ не лишає нам жодного іншого виходу, —
каже вона на прощання,
і я поправляю її волосся, що вибилося
розкішне чорне волосся
під добротними армійськими черевиками —
програшна роль матері
у касовому російському мюзиклі


Шансон на два куплети і програш

два куплети і програш
карусель
проминання non-stop
щокола назавше комусь зачиняються двері
з іржавим іржанням
безногі конячки пориваються в прерії —
наввипередки
два куплети і програш
ловлячи витрішки
два куплети і програш
здоганяючи зад попереду
простягни мені руку
кинь мені ласо погляду
хто ж нас зробив такими безнадійно далекими
хто ж нас задумав такими без шансів програшними
на цій платівці заїждженій
— два куплети і програш -
де навіть любов залишає лише подряпини


* * *

я відламувала тебе як бічний пагін
як шостий палець на руці
однак ти надто швидко ріс із моєї долоні
і став деревом
і став небом над деревом
і став птахом у небі над деревом
щоб наніч повертатися до мене —
вдавати прирученого
так тобі зручно
так мене обкручено
довкола пальця

і що б то ще втяти моїй шестипалості?


Психоаналіз

Галко, сонце, не стій над душею,
і так того світла катма
життя прекрасне,
та мусить рано чи пізно скінчитись
на кушетці між Фройдом й Лаканом
Галко, остання війна
виганя з наших тіл дітей, жінок і старих,
як біса — молитва
після неї — нічого страшного
вона — вакцинація від
слинявого пафосу миру,
безпечного сексу націй
слухай, Галко,
вже стільки мільйонів у світі померло на СНІД,
більше, ніж в останній війні
а ми з тобою живі —
і це щось таки значить
після довгих розлук відвикаєм від ніжності і
все стається зазвичай так швидко і передчасно
що ж — happy end у житті,
як і в цій неостанній війні,
штука малоймовірна
хоч по правді кажу тобі, Галко, повір -
життя прекрасне…

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася 30.11.1974 у Львові. За освітою — філолог-медієвіст, захистила дисертацію на тему «Українське низове бароко: поетика стилю і жанру» (2001).