Анастасія Полякова

Хіба кого зацікавить звичайна дівчина? Ні, може кого і зацікавить, тож вибачаюся перед тими, кого таки зацікавить, але одразу вважаю належним попередити, мої вірші навряд чи зацікавлять людей, що не мають жодного відношення до літератури.

Так само я не вважаю за потрібне афішувати подробиці мого дитинства, це не настільки надзвичайно для того, щоб починати з цього автобіографію. Народилася у Дніпропетровську. Цього мабуть таки досить, а потім так само як і у кожної щасливої, не обділеною долею та батьківською увагою дитини — іграшки, подружки, школа, перше кохання, друге кохання….. університет, ізнову якесь таке кохання.

Думаю, що це аж нікого не примусить аплодувати стоячи. Важливо те, що протягом цього часу я не лишала писати вірші. І не було, і не є для мене важливим і досі, про що я пишу, до кого звернені мої твори і навіщо я щоразу виливаю на папір усю цю величезну кількість думок, що вклалися в голові на цей час двадцятирічної дівчини. Я досить критично ставлюся до свого віку — юнацький максималізм, що ще не минув, перехідний вік, що навряд чи скоро мине і таке інше. Не знаю чи варто взагалі говорити про те, що я не є початківцем на ниві поезії, але мабуть таки то здорово потішить мою самооцінку, якщо я скажу, що вже не перший рік є членом спілки письменників і дуже щиро завдячую усім, хто був поряд зі мною, усім, хто і зараз залишається поблизу і завтра не покине мене.

Не знаю чому, але чесно кажучи обожнюю, нещодавно так гидко заплямований засобами масової інформації вислів: кохаймося. То не є заклик, скоріше це відчуття сьогодення і лише запрошення до читання моїх творів, героїнею яких є хто — завгодно, але тільки не я. 

До зустрічі на сторінках моїх думок.

Учасники

Стихия