Автори / Тетяна Мельник / «Пси Гекати»

A ти…

А ти їж її з чорним хлібом.
Ти смакуй те єство, не тямлячи…
(апетити приходять із віком)
Покуштуй її, не роздягаючи.

Просто вирок читають поспіхом,
А в очах від пожеж аж червоно.
І у кожній душі по Господу?
І на кожнім стовпі по череву…

Так ведуть на останню сповідь.
Так ідуть на останню прощу.
І не треба читати проповідь,
Заганяючи серце в підошву.

На долоньці моїй так порожньо…
І не маю тобі що сказати.
Забивати цвяхи — «Боляче!»
Ти би мав це без мене знати.


Без назви. Без імені.

Це небо упаде на тебе зненацька.
Та тільки тоді не проси нічого для себе.
І переповзи цю сіль по-пластунськи,
чи… по-рибацьки
закинувши невід, у зорі — невід.
А біль головний відпече, відволає ще звечора,
судоми обручками руки покорчать кроквами:
неволя ж твоя так фальшиво довершена,
свобода твоя до пуття не запродана.
Але ж! яку велич по скронях рубано, товчено,
червоною піною так тобі в роті аж солоно.
А бути у світлі небеснім відвертою хвойдою
мабуть трохи краще, ніж дертою квочкою.
І ти проживеш, як за Богом, за тими облогами.
А в серці відносиш чимало любові затятої.
І глянеш на нього очима не від сльози вологими,
А щойно з хреста для більшої муки знятими.


***

Ти сумна сьогодні, як ніколи…
Ти сьогодні сильна, як завжди.
І малює крапельками кола
Тінь твоя на скальпелі води.
Так поріжеш руку, тож не треба.
І ніхто жаліти не прийде.
І кому жалітись простонеба?..
Ти — «ніхто», «нізвідки» і «ніде».
По краплині, по найменшій краплі
Допивай свій розчин без жаги…
Ти сама полізла під ті шаблі.
Так тебе шматують «з доброти».
Буде ще дві сходинки, а потім…
Ти підеш крізь білі береги.
Як нестерпно бути йому ворогом,
Тільки «так» НЕ пишуть вороги.


***

Хто ти?
що тримаєш небо на плечах.
Чи важко?
Може стомлено ляжеш
у трави
поруч зі мною…
аритмія власного серця
повідомить,
що я — не-дерево.
Тобі страшно?
То кора проростає шкірою.
Забивайся змією в каміння,
щоб не стати «тільки» людиною…


(О.Д.)

…а ти відьмак — та з роду не відьмачого,
І ти прийшов — коли тепло воскресло.
А я твоя — несправжня тільки начебто

і ми давно повінчані небесно

А я мовчу… на білій сукні — золото,
І я мовчу… у чорних косах — срібло.
А ти ідеш — із полум‘я до холоду

і я іду із темені у світло

А ти, як день — мені бракує ніжності,
І я, мов ніч — тобі бракує спраги.
А ти береш… без доторків трагічності

і віддаєш — себе за‘ мене ради

Бо ти прийшов… та всупереч не сутності -
Бо я прийшла… (тебе так покохати!)
Приходить день… фатальної відсутності

прийде і ніч… тотальної утрати


***

Простися зі мною
Мовчки.
Просто скажи,
Не проронивши звуку,
що любиш -
до згуби
до божевілля
до крику
І до нестями
мене прокричи
уночі
я прийду…
Ламай мої руки
поглядом
подихом
доторком
Тільки не відпусти,
Тільки не залиши,
Тільки візьми у ніч…
Не проронивши звуку
навіть на кожне
моє божевільне «ні!»
заціловуй до скону,
до найсолодшої муки,
до лоскоту на піднебінні,
до вбивчої миті прозріння -
Тільки не дозволяй же
мені піти…
Тільки не дозволяй же
мені прозріти…
Тільки не дозволяй же собі!
мене назавжди…
відпустити.


Чорна кава

Як ся маєте,
Ваша Величносте?!
Кажуть — час
Повертає на вечір,
Кажуть — втома
Лягає на плечі…
І не тішить
Троянда найкраща?
То ж мабуть
Вам насправді що
Тяжко.

Як ся маєте,
Ваша Незвичносте?
Кава чорна
Холоне з роками…
То ж смакуйте
дрібними ковтками
і вдихайте її аромат -
не спіткніться! Помалу,
помалу…
Валер‘яна дурманить
до п‘яну…
але вам до смаку
пити каву…
чорну каву
на світлих медах.

Як ся маєте,
Ваша Ошатносте?
Кажуть — ніч
приколисує трави,
туманіють в знемозі
отави…
ті отави і трави
на трунки
повизбирують
хтиві чаклунки…
і тоді — вже не буде
рятунку!
не куштуйте
вибагливі страви -
то не їжа
для хворого шлунку.

Ваша Світлосте,
ще філіжанку?

О!
не спустошуйте
надто стрімко!

чорну каву -
Відпити варто.
Чорну каву -
допийте спокійно…
І допитливо
гляне панянка,
що навпроти,
чи може поруч?..
ви — сьогодні
напрочуд лагідний…
ви ж сьогодні
«інший»…
напрочуд.


Червонозаклята

Ховаєшся в нори земні, мов лисиця.
Хвостом замітаєш сліди і тікаєш.
Ось день добігає до сліз (не спинитись!)
Ось ніч притискає до темного краю.
Нічого — на потім. На зовсім — ніколи…
Руда — ти руда…
Ти Червонозаклята
твоїх лабіринтів на приступ не взяти -
і вкотре голубиш драконів крилатих.
Голубиш крилатих, ведеш проти шерсті
рукою тендітною лисячих лапок
очима сміючись, щоб легше брехати
(собакою може), а може — змовчати?
Руда — ти руда…
Ти Червонозаклята!
Лисиця голубить рушницю мисливця,
Висок її теплий, висок її близько
На відстані голки — і навіть не цілься,
Ти ж навіть рукою душити спромігся…
Та тільки злякався (себе!) не лисиці -
Вона не тікала, вона — не кусалась,
А просто сміялась, сміялась, сміялась!
Чи плакала (може?) тобі не здавалось?
Руда — ти руда…
Ти Червонозаклята!
Приходиш не вперше на лисячих лапах
Заплутуєш слід і годуєш крилатих
з долоньки — пелюсток солодкої вати
найперших квіток, що спокуса зірвати…
Найперших, найкращих, а може здмухнути
ранкову росу — найсмачнішу отруту,
ЇЇ (що босоніж) смішну замазуру
принести у сад і зерням частувати -
Лисицю руду
Ту Червонозакляту?..


***

Зерня що народжене серцем
солодкого плоду яблуні

ласунка вогняста висмоктує
надломлює крихітку м‘якоті

вона пахне м‘ятою…

твоїми долонями
скупана в купелі
твоїми долонями
сплутана
зніжена

як зможеш — заріж її…

твоєї щоки
ще торкається
дихання -
але тільки ледь
бо так дихає тихо
що навіть здається
вона нежива!

лисиця дрімає у тебе на серці

як б‘ється
як б‘ється
як б‘ється
життя…


№ 5

по стіні
не вибіленій
до самого низу
скапує світло зимне,
на карнизну тасьму нанизане
павуки
біжать як
на паводки,
що насправді
приходять за розкладом
позаштатних відлиг і корозій
я позичу
білил у Адольфа -
зафарбуємо все, як по лінії
а потому заб‘ємо картинами
геометрію внутрішніх розладів
стін
що насправді
не прагнули білива -
може просто подертого сірива
їм залишилось більше у звивинах,
ніж за планом статичних прозрінь.


Різдвяне

Де буде просто…
де буде нестримно
хороше від мого Сходу.

Я повертатимусь…
завше удосвіта
із протилежного берега.

І брюсельська Мадонна…
хрестиком серце зашивши,
відпустить мене на проводи.

Так воскресну…
повертаються же з потойбіччя.
А я «звідси» — додому

бігтиму…
Моя Оранта!
Ти ж не бачила мене вічність

переріж…
нитку Заходу -
ну позич у Бога ножиці!

Вкотре…
живу без ЙОГО народження -
тільки жахливі проводи

безкінечно
ангели звістку несуть,
минаючи… мою землю.


***

Коли іней
покриє долоні мої,
а зимно таки не стане -
ти викради ніч і приклади,
мов сукню, до мого стану.
Нічого тоді не кажи -
люби мене теплим подихом…
і хай буде зимно мені,
і хай буде холодно…
вогонь так палає -
вогонь — пече
(Він знає, що робить боляче!)
а ти поклади на
своє плече
душу мою сонячну.
І тоді помовчи…
про те, що тобі відкрилося
про те, що ніколи мене не було
про те, що усе наснилося…


Це дуже зворушливо

Ні-ні. Насправді — це дуже зворушливо…
Скривавлене сонце займалося саме на ранок.
Один репортер відчеканив у «світських хроніках»,
що цілили двічі у спину, а потім пройшлися ногами…
І справді — стріляти у сонце — до болю зворушливо.
Ніхто ж не помітив,
як ранок, рубіновий згусток відкритої рани,
вповзав напівмертвим холодним полозом
до свіжої, щойно роздертої ями.
«Я трохи відлежуся…»

Ніхто не прийде. Хапаєш повітря губами…
Відстогнеш кривавою навпіл із тілом юшкою -
а потім палатимеш,
небо вливаючи в рани…


Та ось тобі чаша вина

Та ось тобі чаша вина — зігрійся.
Закутавши ноги у мох, рости, як пагін.
Ніхто ще не вмер. Нічого не бійся.
Амінь.
А будеш приходити в день, як «слава Ісу».
Колись же тобі наболить і не зможеш мовчати…
Копай до душі мене! Тільки… та тільки не смій!
Молю. Скривавлене серце моє смакувати.

Всотайся… Всотайся жилаво у ніч.
Вростай у повітря, у води, у трави.
Це так відмирає півтіла змії — повір…
(хіба ж вона винна, що мусить ту шкіру міняти?)
А ти — по-живому, не вміло, не так…
Здираєш, мов злодій, що раптом надумав тікати -
І падає в землю краплинами сіль з вій.
Непрощеним бути нелегко
Але ж…
Ти і сам не навчився прощати.


Та не на землю…

І тихо…
пройди цю кімнату на самих пальчиках.
пірни у його долоні, як вперше
несуть дитинча до купелі…
Ти знаєш це таїнство?
занурення в тишу —
що плачем
є тільки
напів…

А потім…
ніколи не згадуй як непритомніти з ним.
спинатися в хмари не варто янголам,
що тільки-но очі звели д‘гори…
не пір‘ям міцнітимуть
крила, що з неба
та не на землю,
а на долоні
впавши…

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Освіта - вища. У 1999 році закінчила філологічний факультет Київського педагогічного університету ім. М.Драгоманова. У 2001 році захистила магістерську тезу на Кафедрі української літератури університету «Києво-Могилянська Академія».