Василь Григор'єв

«Україна мила». Про художника Василя Р. Григор’єва

«На опушке»

"Ні в кого, окрім Шевченка, не чув, щоб Україну, як жінку, називали «мила»: «На Вкраїні милій», — так каже Василь Романович Григор‘єв, художник-самоук з Дніпропетровська. Припали йому до серця рядки з його улюбленого поета. «Душу вкладаю, коли пишу… Мрію створити картину „Україна“… Бачив такі місця, таку первісну красу, що дух захоплює… В кожну картину вкладаю частку своєї душі, серця та біоенергії» — для В. Григор‘єва це не просто слова.

Ми якось звикли за творчістю народного майстра бачити такого собі сільського дідуся, який все життя проводить серед природи. І от, уявіть собі чимось трохи схожого на Дмитра Яворницького сивого чоловіка, за плечима якого вища технічна освіта, будівельно-конструкторська робота на закритих підприємствах, пов‘язана з підготовкою виробничих баз для виготовлення та випробування космічних ракет, робочі поїздки по Радянському Союзу, технічні винаходи… А душа не сприймає урбанізму навколишнього середовища. Ні велике індустріальне місто Дніпропетровськ, ні величезні конструкції «Бой конура» та інші подібні речі не надихали його на творчість («Заводи, фабрики — терпіти не можу»). Виявилось, те, що пам‘ятав з дитинства: сільські краєвиди Придніпров‘я, образи обох своїх дідів, чиї хати стояли обабіч річки Сури, оповідання діда по материнській лінії Єфима про свій козацький рід, про козацькі «зимівники» — все це глибоко засіло в його душу. Пізніше, коли сім‘я вже мешкала в Дніпропетровську, довелося дідові виконувати неабияку нічну роботу — возити трупи розстріляних в підвалах НКВС за місто в спеціально підготовлені ями. А потім був страшний 1938 рік, коли забрали обох дідів. В свої 12 років малий Василь в хлоп‘ячій грі у війну бачив себе «білим» в боротьбі з «червоними», винними в смерті рідних. Всі переживання минулого не тільки не зникали, а починали жити новим життям в його уяві. І тому, коли душа прагнула висловити те, що її переповнювало, народжувались живописні образи — передусім пейзажні, а згодом й історичні та релігійні.

Першу свою картину Василь Григор‘єв написав в 48 років. А вже як вийшов на пенсію, то не міг не присвятити себе повністю мистецтву. Хоча, де там повністю! В свої 76 років ще приходиться працювати — за своїм фахом, на відповідальній роботі, бо життя важке…І так воно склалося, що мріялось про одне, а виходило по-іншому. Колись ще хлопчиком в школі після відвідин Дніпропетровського художнього музею всім класом відчув він непереборне бажання малювати. Малював багато й гарно — краще за всіх своїх ровесників. А потім прийняли його, правда не з початку року, із запізненням, до Дніпропетровського художнього училища, де він провчився декілька місяців. Війна поламала всі плани: важкі роки окупації, зіткнення з німцями із зброєю в руках, навчання в технікумі, робота, інститут. Не вільний собою розпоряджатися, поїхав за направленням в далеке російське місто Енгельск… А далі — повернення на Батьківщину і 40 років праці на закритих об‘єктах. І коли доля закидала Григор‘єва то в Карпати, то на Соловки, то в Казахстан, природа вабила до себе. Тоді він брався за олівець: накидав ескізи, а потім вже вдома розпочинав великі картини в кольорі, олійними фарбами. Звик класти підрамник горизонтально, на дошку для креслення, і не уявляє зараз, чи зміг би працювати на мольберті, напевно, каже, не зміг…

«Без назви»

Традиційне зображення природи в народному мистецтві має свої особливості: вона наче застигає у своїй первісності й цноті. Навіть заселена та обжита людьми, перебуває поза часом. В ній — гармонія, затишок рідної оселі, захист, очищення душі. Природа в народному малярстві не є простою копією дійсності, хоча художник, як правило, хоче зробити зображення якнайближчим до натури. Природа тут символічна: це знак вічності та божественної краси. Все це присутнє і в пейзажах Василя Григор‘єва. Проте як сучасна людина він сприймає природу складніше — відчуває тривогу, бачить шкідливий вплив урбанізації. Цей біль, що щось важливе втрачається назавжди, що краса знищується безповоротно, що нащадки вже не побачать те, що бачимо ми, породжує тривогу.

Початкові спроби В.Григор‘єва писати краєвиди, використовуючи репродукції, не принесли задоволення, і тоді художник розпочав писати свої особисті враження від побаченого. Перший пейзаж був створений в Карпатах: ліс, річка, каміння на берегу — такий собі шишкінський мотив. Але чогось не вистачало. Тоді художник посадив на дерево лелек. Дуже він полюбляє птахів — саме лелек, а також орлів. Каже, що українці — це лелеки. Така вже його родова пам‘ять про тотемне минуле свого етносу.

Працює Василь Романович повільно, кожен твір пише довго, ретельно. Буває, не одразу дається масштабне співвідношення фігур і тла. Картини свої ніколи не підписував і не зазначав року створення. Не думав, що так потрібно. Лише в 1990-х, коли десяткам його творів стало тісно в міській квартирі (вони наче просилися на виставку, до людей), він почав придумувати назви і подавав свої картини на виставки: виставку народної творчості 1996 року, виставку професійних та народних майстрів «Козацький край» в Дніпропетровському відділенні Спілки художників в 1997 році, персональну виставку в Будинку вчених в 1998-му. Художника не можна було не помітити, його нагороджували дипломами, про нього почали писати в місцевій пресі. Проте все це не дало остаточного задоволення. Мріє він, щоб бачили його твори там, де їх чекають, щоб було мистецтво дієвим, впадало в душу глядача, як колись це відчув він сам, відкривши для себе світ справжнього малярства. Мріє про видання альбому своїх творів.

Згодом прийшла до нього й нова тематика — козацька. Як глибоко віруюча людина, Василь Романович знає, що всім керує доля. Часом траплялись з ним якісь дивні випадки, коли, наприклад, в приміському автобусі окликає його невідомий йому чоловік, виявляється — художник, з пропозицією вирізати з картону саме його профіль, бо, бачте, він, профіль, козацький, та й сам носій цього профілю, Григор‘єв, козацького роду. Як про те міг знати незнайомець, що роз‘ятрив душу, розхитав «генетичну пам‘ять»? Чомусь у важкі часи втрат здоров‘я перед очима пропливали картини минулого, свого й нашого спільного героїко-романтичного? Тоді уява малювала козацькі степи, орільські мотиви (чи випадково, що дачна ділянка була на річці Оріль, в суто козацьких місцях?), так схожі на сурські., знайомі з дитинства, також підводи чумаків, козацькі загони та козачі «дозори», проводи козаків, благословення їх на подвиги. Таким чином Григор‘єв прийшов до «свого козацтва». Згадував діда, ухопився за сюжети «Запорожця за Дунаєм», почав вивчати літературу. В останні 15 років його творчості козацька тема стала чи не основною.

«Без назви»

При огляді композицій Василя Григор‘єва здається, що охоплює він свої сюжети з відстані — не тільки часової, але й просторової. Наче віддаляється від своїх героїв. З‘являється панорамність, широкий простір, в якому зазвичай невеликі за розміром фігури дійових осіб утворюють «лінії напруги» — згідно напрямкам руху: чи то рух чумацьких возів, чи боротьба за «козацький дозор», чи пересування козацьких військ. Часом ці «лінії» складають певний візерунок на поверхні землі: це може бути коло розкладеної біля хати для молотьби пшениці («Молотьба») або коло козацького поселення («Вартові козаки»), берег річки («Оріль»), карпатські ущелини або степові яруги, павутиння стежок та доріг, що крають пагорби та рівнини («Чумаки»), або межа лісу, що тягнеться до обрію. Рухомі або статичні, фігури здаються застиглими. Свідомо чи підсвідомо художник створює враження підкореності людини природі, незахищеності людської істоти в неосяжному просторі. Якесь особливе, я би сказала, "брейгелівське " відчуття! Часом, навіть, зустрічаються й брейгелівські мотиви: мисливець біля ватри, ажур голих дерев, далечінь, собака, що біжить по снігу (в картині «На узліссі»). В цих мотивах — бажання затишку рідної домівки, захисту від негоди та водночас відчуття неосяжної краси й туги. Недарма серед улюблених мотивів — сумні або урочисті моменти проводів, благословення, прощання, пам‘яті про загиблих ( «Савур-могила», «Остання зустріч», «Проводи»).

Поодинокі фігурки в його картинах здаються покинутими у цьому великому просторі: це може бути козак на коні, монах-пустельник, подорожуючий, мисливець, воїн на могилі товариша («Козацька доля» та ін.). Здається, життя вирує десь в іншому місці, погляд автора зупиняється на узбіччі, а не в гущині подій. В більшості своїх творів В.Григор‘єв зберігає відстороненість від зображеного, він не наближається до своїх героїв дуже близько. Навпаки, наче від’їжджає від об‘єкту своєї зацікавленості (як віддаляється камера оператора при зйомках фільму) і дає не крупний, а загальний план. Наче, хоче осягнути щось значне, величне, планетарного масштабу: Землю й Небо, день і ніч, зиму й літо — тобто осягнути вічність при всій мінливості її природних станів.

Намагаючись проникнути в суть народного світобачення, ловиш себе на думці, що при всій різниці манер народних малярів, є в їх творчості типове, притаманне лише народному мистецтву. Де цьому початок? Повернімося вглиб історії: нецерковне народне малярство формується в староукраїнські часи. Побутові сценки, краєвиди, конкретні персонажі, зображення козаків та інші сюжети, що потрапляли до ікон, виокремлювались і ставали самодостатніми мотивами. То ж не дивно, що тип «української народної картинки», з одного боку, зберіг ознаки попереднього, іконописного етапу розвитку народного малярства, а з другого — розвивав риси нового живопису доби реалізму.

Якщо скористатися певними культурологічними дослідженнями одного з яскравих представників цієї науки 20 ст. Пітіріма Сорокіна (американця російського походження) про послідовність етапів розвитку культури і мистецтва в світі, то можна зробити цікаві спостереження щодо типових рис народної творчості. За Сорокіним, на зміну «ідеаційній» (релігійній) культурі йде «сенситивна» (світська, чуттєва) культура, проте між ними існує перехідна — «ідеалістична», що синтезує принципи першої та другої. В історії світової культури ці типи змінюють одне одне. Ідеалістична культура в Європі була в часи Перікла, пізніше в добу Джотто, коли почалися процеси секуляризації в мистецтві. В Україні ці процеси припадають на пізніший час, приблизно, починаючи з 16 століття. Саме тоді дають паростки як професійне малярство нового типу, так і народне світське малярство нового типу. Проте якщо професійний живопис швидко звільнявся від «ідеалістичності», то народний — так і залишився на етапі синтезу високого, «горнєго» та побутового, «дольнєго». В ідеалістичному мистецтві думки людини звернені до ідеального, розумного світоустрою, який проектується на земне життя у вигляді «світлих вкраплень». Низькі теми (в розумінні потворності, втілення зла) випадають з поля зору. Таке мистецтво зображує, головним чином, позитивних особистостей, реальних історичних діячів, людей, відданих ідеалу, і взагалі створює позитивні образи.

Кожна доба, маючи певний тип культури, все ж таки вміщує в собі різні за віком та походженням пласти. Таким пластом в нашій сучасній культурі є пласт народного малярства, який зберігає сталі традиції ідеалістичного світобачення при створенні образів, що несуть ідеали краси, поетичності, героїзму, благородства думок. При цьому народне малярство може активно використовувати надбання професійного мистецтва, яке досягло апогею в розвитку свого реалістичного, сенсорного методу в 19 столітті. Можемо спостерігати у народних майстрів близькість до натури, проробку деталей, тематичну прив‘язаність до реального життя. Між тим, це не заважає народному мистецтву залишатися на своїх «консервативних» позиціях цілісно-метафоричного сприйняття світу, позиціях «колективного бачення» на противагу «індивідуальному погляду» професійного мистця.

В народних образах знайдемо різноманітні почуття — від веселощів та гумору до смутку й печалі. Проте головна тема народного мистецтва — краса, божественна за походженням: краса природи, праці, подвигу. Навіть тема смерті оповита ореолом високих життєстверджуючих почуттів.

У Василя Романовича Григор‘єва бачимо типово народне, цілісне світобачення. Як правило, такого типу художник не змінює свою творчу манеру, бо має уявлення про те, яким повинне бути його мистецтво. Так і у В. Григор‘єва склались свої позиції щодо того, що він робить і як він робить. Перед народним майстром не стоїть проблема «нових відкриттів та знахідок» в мистецтві, для нього не варта уваги проблема еволюції його творчості (свідчення тому, в нашому випадку, відсутність фіксації дат та назв робіт у В.Григор‘єва). Творчість художника важко розібрати за етапами. Це не означає, що він не міняється. Проте ці зміни знаходяться в площині засвоєння майстерності, а суть його мистецтва незмінна. Він може ретельно виписувати рослинність, скупчення ковили в степу, листочки на деревах, козацькі строї та зброю, проте залишатися в полоні умовності сюжету, неконкретності часу й місця подій, в полоні пісенно-баладного світосприйняття. Як в народних думах або легендах, події подаються як згадка про них, як спомин про минувшину, оповиту романтичною димкою. Такий підхід робить твори трохи відсторонено- загадковими, надприродними. І це типово для народного майстра при створенні народної картинки.

Загальна картина розвитку народного малярства в сучасній Україні ще далеко не повна. Поки що ми відкриваємо для широкого глядача і для історії українського мистецтва окремі постаті майстрів народної картини. Ми спостерігаємо, чим відрізняється, наприклад, галичанин та полтавчанин, що характерно для народного малярства козацького краю, типовим представником якого є Василь Григор‘єв. Не знайдемо в його картинах кольорової барвистості, що притаманно «західнякам», не побачимо скупченості фігур та насиченої активності. Щодо кольору — він стриманий та природний, щодо інтонації — повільний та виважений. В цьому відбивається широчінь рівнинного ландшафту з його плавними абрисами, далечінь неба та безкрайність степу, в якому відчутні напруга, настороженість та чекання. Здалось мені, що в натурі В.Григор‘єва та в його мистецтві — велике чекання: чекання змін, чекання здійснення своєї мрії.

Олена Годенко-Наконечна, м. Дніпропетровськ

Учасники

Маліновська Дашка