Автори / Лілія Водна / Балаган (2004 — 2005р.Б.)

Все життя — балаган
я закохана в нього
в хаотичність усмішок
і ран
і життя це — свобода від болю
і пекуча неволя
і стан
коли мить пролітає із вихром
завдовжки у наше буття
життя
підкрадається нишком
а потім тікає і я 
здоганяти його намагаюсь —
…зупиняюсь, молюся і каюсь…


***

Коли вечір закінчить п’єсу
із останніх акордів дня
ти почуєш чарівну месу
що заповнить твої почуття

Ти пізнаєш мовчання ночі
І заглянеш у сон віків
ти забути назавжди захочеш
всю манірність бездарних днів

Ти у небі нічному побачиш
неповторну чарівність зірок
і тоді ти назавжди захочеш
наблизитись до них хоч на крок.


***

Там де смерть ставить крапку над "і"
починається речення з «без»

хтось протягне хустинку тобі
хтось підставить своє плече

хтось промовить тобі забудь
поцілує в щоку і піде

і нещасних якихось шість букв
перевернуть у тобі усе

Є на світі слова такі
Від яких нікуди не втечеш
…і не знаєш як жити без "і"
…і не знаєш як звикнути з «без».


***

Може знайдеш колись той край
де поживеш
як схочеш
А поки пнись вперед, чекай,
вмивай сльозою
свої очі
І неймовірна суєта
З тебе
змиватиме веселку
Хто ти такий?
хто я така
щоб дати сірості у 
пельку?
У нас же крила
не ростуть
У нас реальність
а не віра
…і тільки мрії все цвітуть
під згаслим заревом надії…


***

По бруківці дощ стукоче
сірі краплі очі мружать
в Львові дощ весна гуркоче
видно блискавки в калюжах
хтось поклав смичок на скрипку
хтось заграв і тихо льється
дощ по довгих львівських ринвах
звук стіка по жилах в серце
сльози людства дощ залише
на віконницях кав’ярень
щоб в ночі з приходом тиші
тіні з вікон йшли примарні
вони в сон прийдуть бездумний
і лякатимуть гріхами
й тільки дощ сумний і шумний
нас будитиме громами
коли в серці блиска злива
стань під львівські водоспади
вся журба стече по ринвах
з твого серця до канави


***

забуття не можна пропустити
його треба з гордістю пройти
щоб могли по смерті сповістити
що безсмертним генієм став ти

і тебе вивчатимуть у школі
раз на рік нестимуть квіточки
обведуть парканом вкруг тополі
під якою щось там шкрябав ти

і кому потрібна така шана?
звісно ж їм а не тобі
й поки твої гратимуть фанфари
ще один помре у забутті

й випадково зовсім випадково
щось потрапить до чиїхось рук
і тоді заварять кашу знову
загримить перекладами друк

люди вміють гарно шанувати
все що геній їм вкладе до рук
при житті у забутті ховати
а по смерті возвеличить труп


***

у небі догорає ніч
з духмяним запахом тюльпанів
із терпким присмаком кохання
у Львові догорає ніч
життя завмерло
все стоїть
немає вітру
й лиш нічная тиша
тікаючи із зорями
колише
покинуту у травах кимось мить
нехай згорить вона до тла
із міліардами ночей
згорить хай ніч твоїх очей
незалишаючи тепла


***

Ти свій вогонь кладеш у груди
і прикриваєш манаттям
стискаєш у безсиллі руки
О ні! ти не живеш життям!
Холодні твої пальці
їх не зігріти пломенем очей
ти знаєш точно — ти у пастці
шовкових рук із вулиці тіней
Хай той борделик із вікном розбитим
не поважає навіть миш брудна
її печаль що у волоссі звита
там залишила ваші імена
Чи міг її із пелюсток любити
її кохану іншими-всіма?
кохання, Бог — ці можуть все простити
і лиш у смерті прощення нема.


***

Кожен раз коли пишу дату
усвідомлюю думку одну
ми не зможемо повертати
викреслене в календарю
перед нами короткостроковії
миті-спалахи-серцебиття
а все решта належить історії
як і наше прожите життя
відриваємо з неї лиш спогадів
рвану мозаїку днів
нас собі не залишить історія
за піввіку нас спалить архів.


***

Може я побачу Всесвіт
і загляну в далечінь…
але твої очі ширші
і в обіймах вся глибінь…

Може я побачу Відень
й вічне древнє місто Рим…
але чи вони замінять
днів з тобою бистрий плин…

Може я відчую море
і побачу океан…
але хто ж крім тебе поруч
в мені здійме ураган…?

Може я усе покину
й відвернусь від своїх мрій…
Чи ти зможеш без упину
заміняти мені їх ..?


***

І як тут не ввітнути віку
Коли вітер димом пропах
Зколотити у чаї отрути
Бо дощами стікає дах
В сонці світу палюча енергія
Не тримай відкритим вікно
Там безладдя , там скошена прерія
І в очах у людей лиш одно
Та мені все несила покинути
Перекину цей докір на страх
У палючу безодню би зринути
Потонути в безладних містах


***

Червона стрічка
поміж небом і землею
ховається сонце

тепер можна погріти очі лампою
і сутужно мовчати
про те як я ненавиджу тебе
кохати


***

Збивсь шукати старенький грінвіч
паралелі пролиті між нами
Розумієш, далеко за північ
лежу я розіпнута світами.

Розумієш, мені б хоч спокій
зберегти треба в цім двобої
У пекучих твоїх широтах
усі прилади йдуть на збої

За полярним колом розлуки
де не топиться серця лід
ми з’єднаємо свої руки
й перемістимо вісь землі

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Все своє життя прожила у місті Лева, якому частково завдячую за любов до старовини, антикваріату і міцної кави. Люблю Моне, Стуса, жовті нарциси і п’янке споглядання швидков’янучої краси театральної вистави, а також нестримного польоту хмар у