Автори / Ігор Бондар-Терещенко / Інтерв’ю з Кононовичем в «Уніан»
Л.Кононович: Єдиний добрий учинок Януковича — те, що розігнав той склад Шевченківського комітету
З уваги на романний початок творчості відомого письменника Леоніда Кононовича, заявлений у 1990-х роках бойовиками на зразок «Я, зомбі» та «Свічка на дощі», слушно було б спитатися про причину його переходу до більш філософських творів кшталту героїко-епічної «Теми для медитації» та медитативно-психологічного «Повернення». Утім, сам автор щоразу вислизає з будь-яких жанрових лабетів, виступаючи вже в якості перекладача. І то яких творів! Моріс Бляншо і Жан Бодріяр – це класика постмодерністського канону, яку Леонід Кононович представив на суд українського читача протягом останніх років. Як вдається суміщати обидві іпостасі в одному образі сучасного автора – про це розмова з паном Леонідом напередодні його чергового відрядження за кордон по враження від тамтешнього «живого» життя.
– Пане Леоніде, днями видавництво “Кальварія” презентувало працю Жана Бодріяра “Фатальні стратегії” у вашому перекладі… Відомо, що ви увійшли в літературу як автор детективного чи радше кримінального жанру, тож хотілося б запитати ось про що: як воно все у вас узгоджується – переклад творів для еліти і створення текстів для широких народних мас?
– Справді, це дивує багатьох людей, особливо журналістів, які свого часу вчепили мені наличку “батько українського кримінального роману”… Хоча ніякої суперечності в такому поєднанні немає. На початку 90-х років, коли почали видаватися масовими накладами зарубіжні детективи, стало видно, що в Україні відсутній кримінальний жанр, зокрема, крутий екшн, себто бойовик. Потрібно було дати поштовх до створення таких речей, от і довелося написати роман “Я, зомбі” й ще декілька речей після того… Вони отримали розголос, знайшлися послідовники – одне слово, процес рушив. Зараз у мене ціла купа “синів і дочок” у цьому жанрі – Василь Шкляр, Андрій Кокотюха, Ірен Роздобудько, Леся Воронина, брати Капранови… та хіба всіх перелічиш! А сам я спочиваю на лаврах… Загалом, уявлення про мене як про автора “народних” творів не зовсім правильне. Адже збірка новел “Повернення”, про яку в анотації сказано, що це “проза психоделічного характеру”, була написана ще в середині 80-х років… Та й роман “Тема для медитації” задуманий був ще за тої пори, коли про кримінальний жанр і не йшлося.
– І все ж таки різниця контекстів просто-таки вражає, – адже ви мало не щороку видаєте на-гора переклади французьких філософів, при цьому безвиїзно мешкаючи в селі й не цікавлячись громадськими справами… Ви якимсь чином культивуєте в собі цей плідний контраст між європейською цивілізацією перекладних текстів і рахманною культурою українського села, де працюєте над перекладами?
– Не розумію, чому село протиставляють культурі й цивілізації… Як по правді, то тільки тут цивілізація і зберігається. Кожне село в Україні неповторне, воно має своє обличчя, свою історію, свою духовність, як хочете… Наприклад, що таке Київ? Віртуальне явище, місто-декорація, місто-примара без історії й пам’яті – як ото Золоті Ворота біля Володимирської… А в селі завжди пам’ятають про те, що коїлося там під час війни, у тридцять третьому році, в отаманщину. Пам’ять про давніші події існує й у вигляді легенд, переказів, пісень. Свого часу мені навіть пощастило записати сюжет, який нагадує Геродотів міф про трьох синів скіфського царя. Та й культурно село стоїть вище від міста. Якби, наприклад, у якої-небудь сільської господині у хаті були таргани чи блощиці, то її за людину не вважали б. А в міських квартирах це звичайне явище… Щодо відірваності від громадського життя, то це теж не зовсім правда. Свого часу мені довелося брати в ньому аж надто активну участь…
– Під час Помаранчевої революції?
– Авжеж, я тоді працював заступником голови дільничної комісії. Ото була пора… Стільки радості, стільки надій, стільки перспектив! А потім виявилося, що все воно робилося задля того, аби одморожені мажори гасали на дорогих іномарках та смалили з бойової зброї в середмісті Києва. Вся ота “революція” – тільки задля цього! Хоча з чого тут дивуватися? Така психологія українця: варто йому стати начальником – і вже плює на вчорашніх друзів… Промовиста деталь: поки Ющенка не обрали президентом, він щороку надсилав своїм прихильникам привітання з Новим Роком. Вони були у вигляді листів, де пояснювалися ті чи ті тактичні кроки його політичної сили, кадрові переміщення тощо. Після того, як він посів найвищу державну посаду, листи перестали надходити. А певно, я тепер президент, а Кононович хто? Ніхто. Значить, хрін йому на рило, тому Кононовичу! А з ним разом і всьому народу… Відтоді я й перестав звертати увагу на політику.
– Але ж це не завжди добре…
– Та певно, що ні. Телевізор я не дивлюся, за новинами не слідкую, тож геть необізнаний з новітніми політичними персонажами. І взагалі, публічна постать для мене має вартість, якщо створила щось вагоме в духовній сфері – написала роман, картину, якусь композицію абощо. Деколи це призводить до дуже прикрих казусів. Наприклад, дуже довго я дивувався, чому це співачка Ганна Герман, котра років сорок чи п’ятдесят тому виконувала хіти “Светит незнакомая звезда”, “Один раз лишь сады цветут” і ще там щось, раптом покинула естраду і тепер працює в Януковича… Аж якось поїхав до рідні на храм та й поділився за чаркою тим своїм подивом. І що ж? За столом запала мертва тиша. І врешті виявилося, це не та Ганна Герман, що співала колись, – а зовсім інша, якась невідома журналістка! Те саме вийшло із Симоненком. Це прізвище запало мені в пам’ять, бо воно таке, як у великого українського поета Василя Симоненка. Подумав було навіть, що, може, це син його або який родич… І знову ж таки виявилося, що ніякого стосунку до великого поета той Симоненко немає. А уславився тільки тим, що будучи людиною похилого віку оженився з молодою дівчиною…
– Ви, певне, жартуєте?..
– Нічого я не жартую – правда все… Хоча поважно сприймати нашу дійсність не можна, тут ви маєте рацію. От, наприклад, заявив Андрухович в одному інтерв’ю, що треба віддати сусідам Крим і Донбас, – і відразу всі обурилися… А обурюватися нема чого. Заяву Андруховича слід розглядати в площині тієї субкультури, до якої він належить. Називається вона – бубабізм. Це не сексуальне збочення, як можуть подумати деякі молоді люди, а таке ставлення до дійсності, коли все дорівнює всьому. Нічого серйозного немає, усе довкруги – бурлеск, балаган і буффонада. Бубабізм просякнув у всі пори громадського життя. Як назвати ситуацію, коли патріоти у Верховній Раді переходять до відверто антиукраїнского табору, коли цинічно нехтується Конституція, а Табачник керує українською освітою? Інакше як бубабізмом її не назвеш. І залишається тільки шалене кружеляння симулякрів, про які писав Бодріяр…
- Гаразд, повернемося до Бодріяра… Які з його ідей видаються вам найважливішими?
– “Фатальні стратегії” можна умовно поділити на дві частини. Перша – це шумовиння типово бодріярівських метафор, котре припаде до вподоби письменникам та журналістам, себто невибагливим читачам... А от у другій частині є розділ, що називається “Фатальне або ж Обернена невідворотність”. В цьому розділі Бодріяр заперечує наші звичні уявлення про світ і його діялектику. Він стверджує, що не існує ні причиново-наслідкового зв’язку, ні випадковости – в основі розвитку подій лежить особливий чинник, який зветься фатальністю. Що таке фатальність? Наведу приклад. Якось в одній англійській факторії в Австралії повісили портрет королеви Єлизавети. Після цього в тубільних племенах розпочалася пошесть чуми. Аборигени облягли факторію й почали вимагати, аби портрет зняли. І от його зняли, й пошесть припинилася. Що ж сталося насправді? Портрет, звісно ж, не був причиною пошесті. Але він був тим поштовхом, який спричинився до завихрення, аглютинації подій, котрі завершилися чумою. Коли його зняли, процес припинився… Якщо дивитися на речі під таким кутом зору, то ми живемо у світі, де насправді немає фізичних законів, у світі, де можливо все! До речі, саме фатальністю й можна пояснити існування таких постатей, як Будда, Христос і Магомет… Але, звісно, ці бодріярівські ідеї далеко не кожному будуть зрозумілі. Ну, та, як казав один великий чоловік, хто має вуха – той чує…
– От і я ж про це… Якось в інтерв’ю “Киевским ведомостям” ви сказали, що Ваш переклад «Простору літератури» Моріса Бляншо в Україні зрозуміє лише одна людина – Ігор Бондар-Терещенко. Це перебільшення чи Ви справді вважаєте, що інтелектуальні тексти – не вельми популярне читво в Україні?
– З перекладом Бляншо вийшла ціла історія… Я півроку мордувався з тим надзвичайно складним, свавільним текстом і, поки скінчив його перекладати, геть ухоркався. Річ у тому, що перекладаєш не лише текст, а й енергетику автора, яка не завжди тобі корисна… І от переклад “Простору літератури” видали окремою книгою. Один примірник я подарував своєму давньому другові. А за кілька днів він зателефонував мені й почав кричати (!), що “ця книга нам не потрібна”, що “вона провадить у пекло”, що це “якась дурна писанина” тощо… Я тоді був молодший, тож образився. Зараз я вже ні на кого не ображаюся, а тоді, не приховую, трохи засмутився… Ні, уявіть собі – працюєш, аж очі вилазять, а тоді хтось нетруджений заявляє, що ти дурень, а твоя праця – непотріб! Тим паче що я там кожну літеру перебрав і знав, чого вартий той твір… Так що інтелектуальне чтиво не дуже популярне в Україні. Пам’ятаю, величезним попитом користувався мій переклад праці Бодріяра “Символічний обмін і смерть", та коли я поговорив на цю тему з кількома читачами, переважно, колегами-літераторами, то збагнув, що вони нічогісінько там не второпали – їх приваблювало вировисько Бодріярових метафор… А переклад Бляншо в Україні зрозуміли двоє – ви і одна моя приятелька, аспірантка з Черкас. Написала мені, що читала цю працю, мов захопливий роман…
– Чи не заважають вашій художній творчості переклади іноземних авторів, які мало спільного мають з українською реальністю? Яким чином Ви суміщаєте перекладну «буржуйську» елітарність з явним «ґрунтівством» власних романах? І що, як гадаєте, з цього приводу сказав би сьогодні Оскар – герой ваших патріотичних бойовиків 1990-х років?
– Вчепилися ж ви за ті бойовики… Оскар (чи радше Аскер, це мусульманське ім’я) – типовий одморозок, якому море по коліна. Трохи списаний і з мене, бо я теж не подарунок, хоч і прикро це казати… А що таке “грунтівство”? Ви, либонь, маєте на увазі роман “Тема для медитації”, який кілька років тому висувався на здобуття Шевченківської премії? Пам’ятається, ви тоді написали на нього пасквіль під назвою “Мед у томаті”, а Григорій Гусейнов, один із претендентів на премію, поспішив опублікувати його в своєму журналі, не розуміючи (а, може, й розуміючи), що це неетично… Знаєте, єдиний добрий учинок Януковича — це те, що розігнав той склад Шевченківського комітету. А то він нагадував “розконспіровану резидентуру КДБ”, як висловився в одній публікації Данило Кулиняк… А щодо “грунтівства”, то ніякої суперечності тут нема. Грунтівство – це і є елітарність. Спробуйте писати так, як писав Нечуй-Левицький. Наче воно й просто, – але чому ніхто більше так не пише? Тому що це елітне письмо, як, зрештою, і мова. Такої української мови зараз уже й не знає ніхто…
– Останнім часом у літературних колах точаться балачки про те, хто з сучасних українських авторів гідний Нобелівської премії… А кого ви вважаєте гордістю української літератури, майбутнім лауреатом Нобеля?
– Мені важко відповісти на це запитання. Бо якщо скажу, що це я, буде нескромно, якщо скажу, що не я – це, звісно ж, буде неправдою. Тому краще промовчу.
Розмовляв Ігор Бондар-Терещенко
Додав Sh.Ocean 10 серпня 2011
