Автори / Ігор Бондар-Терещенко / ІГРИ З ЧАСОМ У ЖАНРІ ФЕНТЕЗІ
Закони сьогоднішньої геопоетики важко збагнути, якщо до крайового екзотизму не долучити видавничі стратегії з ідентифікації тексту. Наприклад, роман «Часовий ключ» (1-а книга циклу «Часодії») Наталії Щерби, яка мешкає в Івано-Франківську, щойно вийшов у Москві, викликавши шалену зливу захоплених відгуків у відповідної аудиторії. З одного боку, це й не дивно, адже «Часовий ключ» — цілком форматне чтиво, яке зручно вкладається у жанрово-стилістичне ложе «підліткового фентезі». Та, щоб вкотре наївно не питатися, чому, з іншого боку, це диво не могло з’явитися в Україні, краще поцікавимось бодай складовими успіху цього явища.
З російських варягів в українські греки
Отже, які складові цього актуального жанру, в якому написаний роман «Часовий ключ» Наталії Щерби? Часовий ключ, золотий компас, місячний календар посівних — ось фабульні орієнтири того чи іншого різновиду фантастики для осягнення будь-якого географічного терену, який у нас донедавна борознили виключно такі закордонні варяги, як Гаррі Поттер і Ліра Белаква. Ці випробувані читацькою любов’ю герої популярних творів Джоан Роулінг і Філіпа Пуллмана створили своєрідну стилістичну матрицю, вибратись з якої значно важче, аніж сучасним українським фантастам позбутися впливу братів Стругацьких. На цей раз героїня — цілком сучасна дівчинка Василина Огнєва, тринадцятирічна спортсменка, красуня, але вже не комсомолка і навіть не піонерка. Себто вдалий симбіоз сучасної «гості з майбутнього» Аліси Селезньової (героїні Кіра Буличова з радянського канону фантастики, на яку рівнялись усі автори відповідного чтива) та Гаррі Поттера. Як перша із них, наша Василина — активістка (і навіть кандидатка в майстри спорту), як другий — живе не з батьками, а з троюрідною бабусею. Мами нема, батько — льотчик-нальотчик, себто «проживает за границей и работает в некой важной секретной фирме» (насправді батько — маг вищого ступеню, а мати — взагалі фея, і тому Василина належить до фейр: «Обычно от союза человека и феи получаются такие вот фейры — бездарные дети. И феи бросают таких отпрысков, потому что для них это большой позор»). Усім подругам, які заздрять успіхам Василини, невтямки, що «та стала КМС — кандидатом в мастера спорта — в свои неполные тринадцать лет, потому что все свободное время старалась посвящать гимнастике, — только бы в квартиру не возращаться». Ну, а коли повертатися дівчині нема куди, то одразу за рогом на неї чекають пригоди, випробування та інші сюжетні катастрофи. Насамперед у випадку з «Часовим ключем» не обійшлося без потрапляння у вищезгадану типологічно-жанрову колію, адже героїня роману, крім згаданих варягів, нагадує ще одного кумира нашого юнацтва, а саме російський ерзац закордонного чтива Таню Гроттер — головного персонажа з однойменної серії книжок Дмитра Ємця — ученицю і магспірантку школи магії Тібідохс, білу чарівницю, як і її батько, одну з учасниць збірної школи, а пізніше й світу.
Утім, не лише поодинокий етнографічний маркер «высокая брыла — жуткий обломок камня», який з перших рядків роману нагадує про «креативні» координати створення роману, свідчить про «авторський» підхід Наталії Щерби до організації свого тексту. І недаремно при цьому згадується не лише покинута обсерваторія у карпатських горах неподалік Івано-Франківська, в якому, як ми вже зазначали, мешкає авторка «Часового ключа», але й загалом уся метафізика тамтешнього Покуття і Поділля у Дністровському каньйоні — з таємничими «стовпами сили» (енергетичними каналами, через які жерці отримували інформацію із всесвіту) і «брамами світу» (місцями переходу між реальностями). Тож не дивно, що основна ідея «Часового ключа» — експлуатація часового порталу задля переміщення у просторі — римується з місцем проживання авторки роману. Замок Чорновод, Бурштиновий Шпиль, Місячний ліс, Долина сріблястих плавців, Сяйливі рудники — усе це етнографічне розмаїття з роману Наталії Щерби нагадує про не менш строкаті топоніми Прикарпаття. Натомість прізвища героїв «Часового ключа» — Лазарєв, Огнєв — трохи з іншого, радянського контексту «звільнення» цього краю з-під опіки національного «варварства».
Два світи — два способи життя
Відтак, думки про пересування у часі не лише окремих осіб, але й країн, континентів і цілих епох (звісно, не силоміць, як у «Чевенгурі» Андрія Платонова) сновигають у повітрі, і невгамовному авторові сих рядків випало майже одночасно з прочитанням роману Наталії Щерби запізнатися ще з одним реформатором жанрової реальності, наразі донецьким письменником Володимиром Рафеєнком. Останній, до речі, подав своє українське твориво на конкурс високої російської премії. У його романі, так само як у «Часовому ключі», відбувається пересування сюжетного континууму в межах всесвітньої історії.
Але якщо у вищезгаданого автора йдеться про інтерактивне місто Трою, яке мандрує в часі, то фабула роману Наталії Щерби загорнута у серпанок стосунків між світами простих смертних людей і таємничих ельфів, русалок і фей. Свого часу ці світи — Ефлара і Остала — були одним цілим, співіснуючи на нашій Землі, але казка погано уживається з дійсністю, як вирішили стародавні майстри-годинникарі, тому реальність була розділена на добре знайоме нам сьогодення і паралельне потойбіччя людської цивілізації. Щоправда, зсуви в часі відбуваються по всіх фронтах авторської стратегії. «Один мир скроет другой, потому что разрыв времени, столь заботливо проделанный древними часовщиками, чтобы разделить Землю на две равные части, стремительно сокращается», — пророкує герой «Часового ключа». — «Один мир умрет. Исчезнет, растворится в пустоте. Обратится в нуль. Люди, города и леса, знания, накопленные тысячелетиями, — ничего не будет, как будто и не было никогда. Мир-тень навеки уйдет в прошлое. Останется та земля, которая настоящая. Эфлара или Остала — любопытно, кто из двух окажется сильнее?»
До речі, справжні причини поглинення одного світу іншим у романі «Часовий ключ» до пуття не пояснюються. Якісь таємничі «духи» схотіли знищити мирних годинникарів, щоб самим владарювати на землі, і тому ті перемістилися в окремий, паралельний світ, знаючи, що духи не можуть пересуватися в часі, хоч і володіють ним. Коротше, маємо заплутану інтригу темних сил і неминуче встановлення колишнього «об’єднавчого» статус-кво, згідно з яким люди, які живуть на спільній планеті Земля, нарешті знатимуть, що вони або цивілізовані гобліни з Остали, або шляхетні єдинороги і ще які-небудь водяники з мавками з благословенної Ефлари. «Скажи, а на Остале знают что-нибудь об Эфларе? Ну, хотя бы догадываются?» — цікавляться у героїні роману представники «іншого» світу. — «Ну, люди пишут там всякие истории о параллельных мирах. Но чаще думают, что жизнь существует на других планетах. — Вот смешные, — хмыкнул Фэш. — Нет, чтобы к собственной планете присмотреться…»
Від Ліри Белакви до Василини Огнєвої
(не минаючи Аліси Селезньової)
Хай там як, але саме в результаті експлуатації різноманітних моделей існування фантастики у континуумі жанру «для середнього і старшого віку» і викристалізувалась ідея об’єднання грішно-язичницького з праведно-секуляризованим. І що ж чекає на обидва стилістичні полюси нашої жанрової планети на ім’я Фантастика?
Отже, називаючи речі своїми іменами, зауважимо, що, з одного боку, роман «Часовий ключ» — це жанровий аналог вищезгаданої сучасної класики з цеху російського фентезі. З іншого боку, авторці вдалося по-своєму вдало і яскраво відтворити драматизм сюжетної ситуації, завдяки чому, зокрема, фігура батька героїні видається нам не такою ходульно-зловісною, якою вона, можливо, замислювалась. У цьому промовляє підтекст романного повідомлення, яким «Часовий ключ» вигідно вирізняється у сонмі підліткового фентезі. Отже, батько Василини, таємничий Нортон Огнєв — це водночас і підступна, і любляча людина, яка не хоче розуміти протистояння годинникарів і фей, оскільки до цих ворогуючих містичних каст належать його дружина і донька. «Меня всегда удивляло, — протянул он, — почему часовщики и феи так ненавидят друг друга. Неужели дело в разной форме крыльев? Или в их количестве?» І при цьому авторка роману так само драматично тягне паузу, до кінця не розкриваючи ролі амбітного татуся: «Она живет здесь, на Остале, среди обычных людей, — продолжил он, не отрывая глаз от мигающих небесных огоньков. — Возможно, она простая фейра. Я никогда не видел дочь». Утім, його дружина налаштована дуже рішуче: «Избавься от нее! — продолжала настаивать Елена. — Маленькие проблемы становятся большими, и зло должно убиваться в корне».
В принципі прогнозоване у «Часовому ключі» поглинання одного світу іншим певним чином можна екстраполювати також на «місцеві» стосунків наших авторів із зарубіжним чтивом. Так, легким порухом руки у романі Наталії Щерби зроблена дещо громіздка заміна «закордонного» фентезі на місцеву форму «свійських» стосунків з новітньою класикою жанру. Школа Хоґвордс, в якій вчився Гаррі Поттер з епопеї Джоан Роулінг, замінена у «Часовому ключі» на більш звичний у наших координатах літній спортивний табір, куди мала вирушити героїня роману. До речі, цю нескладну метаморфозу з переорієнтацією зарубіжного чтива, а також його «хатньою» адаптацією для місцевого споживача вже відбув вищезгаданий автор багатотомних російських епопей «Таня Гроттер» і «Мефодій Буслаєв» Дмитро Ємець.
Але, на відміну від автора згаданих бестселерів, який пише в жанрі іронічного підліткового фентезі, Наталія Щерба у своєму романі «Часовий ключ» сповідує трохи інший, більш серйозний стиль оповіді. Так, від початку — для «наближення» читача як до знайомої вітчизняної дійсності, так і до зарубіжної книжкової реальності — в її творі відбувається «одомашнення» персонажів. Бабуся героїні, Марта Михайлівна, належить до галереї знайомих «місцевих» типажів, оскільки час від часу «покупала обязательную бутылочку коньяка, которую вечером и выпивала, становясь очень сентиментальной: гладила Василису по голове, рассказывала истории из своей молодости, а потом засыпала и почивала целые сутки, а иногда и больше». Натомість батько Василини, наслідуючи свого двійника — батька Ліри Белакви з «Північного сяйва» Філіпа Пуллмана, — так само спершу показав себе як не вельми щира людина, але згодом цілком тверезо оцінює ситуацію і дбає за майбутнє земної казки: «На Остале действуют законы эферов наравне с физическими. Правда, люди пользуются часами только для измерения времени, поэтому не ведают о часодействе. Остальцы доверяют лишь техническому прогрессу. А это означает, что они нескоро еще полетят к звездам или найдут дорогу в другие миры. Эфларцы же выбрали лучшее — предпочли часодейство. Нам осталось всего лишь сохранить наш мир… и сделать его лучше».
Батьки і діти підліткового фентезі
До речі, про таємницю своїх татусів обидві героїні вищезгаданих творів дізнаються випадково, сховавшись у шафі в залі засідань, як у Пуллмана, чи за портьєрою в бібліотеці, як у Щерби. «И тогда из-за шкафа вышел Эрик», — час від часу «оживлює» дійство авторка «Часового ключа».
Так, заради екзотики, аби не кидатись виключно у «старослов’янський» бік оповіді, авторка роману про Василину потроху вводить персонажів з більш «західними» іменами, і надалі у неї вже діє «команда из четверых детей: мальчик и девочка, Норт-младший и Дейла (двойняшки четырнадцати лет) и два мальчика поменьше, Эрик и Ноель». Але при цьому вона також не забуває розсипати конфетті жанрових артефактів з російської класики — наприклад, з балу Сатани у романі «Майстер і Маргарита» Михайла Булгакова, який відбувався у звичайнісінькій квартирі, що під час бенкету перетворювалась на замкову споруду: «И вот что странно: раньше гостиная казалась Василисе намного меньше. Возможно, это из-за внезапно появившихся зеркальных стен? Но когда их успели поставить? И откуда взялись эти огромные хрустальные люстры с горящими свечами?»
По-друге, спочатку дратує сюжетна моторика роману «Часовий ключ», яка нагадує загальмовану дію «класичного» творіння Джоан Роулінг. В якому, нагадаємо, від самого початку дивуєшся тому, як довго не може зрозуміти Гаррі Поттер ані свого походження з роду могутніх магів, ані власного покликання стати головним героєм у битві зі Злом. Утім, на відміну від зарубіжних аналогів, розрахованих на обов’язково багатотомне продовження (і тому їхнім героям нікуди поспішати!), героїня «Часового ключа» не прагне отримувати ніяких магістерських посвячень і взагалі вплутуватись в «історію з часом»: «Послушайте вот что! — Василиса решительно выпрямилась и, подняв палец для пущей убедительности, произнесла: — Меня не интересует ни ваша Эфлара, ни Елена, ни все ваши часовщинки и всякие там степени. Я хочу вернуться обратно, на... Остала, вроде бы так, да? — Волнуясь, девочка заложила прядь за ухо. — У меня там есть очень хороший друг, Лешка, и моя тренерша по гимнастике. Они меня устроят где-нибудь на первое время... В общем, помогут».
Як легко буде побачити з роману Наталії Щерби, вікопомне «заграница нам поможет» щасливо рятує складну сюжетність «Часового ключа». Натомість саме довкола «земних» інтересів звивається щоразу колізійний світ стосунків у тамтешніх героїв. Себто «ігри з часом» переносяться на терени «своєї», вже не «чужої» землі. Ну, а відійти з цих рубежів — чи то завдяки переходу в іншу «вагову» категорію жанру, а чи в силу інших доцентрових мотивів — авторка роману завжди встигне.
Ігор Бондар-Терещенко
Додав Sh.Ocean 09 серпня 2011
