Автори / Юрій Андрухович / ПОЛОНЕНИХ НЕ БРАТИ
Ю. Андрухович. Л. Дереш. С. Жадан. ТРИЦИЛІНДРОВИЙ ДВИГУН ЛЮБОВІ. – Харків: Фоліо, 2008. – 219 с. – (Графіті).
Під однією обкладинкою надруковані прозові твори популярних сучасних українських письменників – Юрія Андруховича, Любка Дереша, Сергія Жадана.
П’ять оповідань Юрія Андруховича були написані 1984 року, під час дійсної армійської служби, запущені в обіг самопальною книжечкою, 1989 року надруковані у харківському журналі «Прапор» (нині «Березіль»). Пропонована публікація є, за словами самого автора, своєрідною реактивацією тих оповідань у покращеній версії. Оповіданням – 23 роки, і написані вони «з натури». Так вони і сприймаються: свіжо, актуально, талановито! Назви говорять самі за себе: «Зліва, де серце» - про кохання солдата; «Королівські лови» - про двобій між начальником штабу і простим караульним; «Як ми вбили Пятраса» - про трагедії військової служби, що були буденним явищем для рядових Радянської армії. Одне з найкращих оповідань – «Зима і сни вартового»: «Ти стоїш біля замерзлих бойових машин, вони законсервовані тут, здається, навіки… тобі зимно…тобі тяжко вистояти навіть цих десять хвилин – такий мороз, така холоднеча навколо, а ти ж повинен би вистояти тут, коло цих залізяк…на ранок хуртовина затихає, сніжинки кружляють легко й повільно, на постах тиша і спокій, ніхто нікого не впіймав, ти спиш під кружляння сніжинок, хоч насправді то вже весна, осипається цвіт, і ти повертаєшся…скоро привезуть сніданок… скоро зимі кінець, скоро ти забредеш у саму гущавину, в той сад, де на балконі з виноградом тебе чекає Оленка. Тільки б дочекалася і не вийшла заміж до травня».
Есеї Любка Дереша дуже різнопланові, але головне у них – дослідження: «Майбутнє – за психотехнологіями…я хотів би звернути увагу на…такий екстравагантний прояв мистецтва, як психоделічна музика…тобто музика, яка декларує: крім буденного стану свідомості є й інші…». Це питання розглядається вельми детально, з посиланнями на роботи відомих психологів, порівняльно характеризуються стилі та форми, що панували у музиці від 60–тих років до 90–тих, робляться певні висновки: «…людина мислить так, як вона чує – звукова інформація розгортається у свідомості лінійно…сприйняття звуку глибинно пов’язане із відчуттям плину часу… створюючи відповідні звукові ефекти, музиканти цікавим чином здатні впливати на сприйняття слухача…». Згадується напрямок екстримології – («3D для Європи») - «ця наука вивчає людське сприйняття в умовах надзвичайних, кризових ситуацій». Авторці цього допису було надзвичайно цікаво читати глави «Тернопіль інкогніта», де прихильно описуються прояви галицької контркультури. Про Париж письменник не забуває теж: «Париж – місто неприступне. Закохатися в нього з першого погляду – все одно що закохатися в модель з обкладинки журналу, котра, хоч і посміхається звабливо та приязно, однак, друже, - не тобі». А коротка «Притча про дрозофілів» приваблює якимсь глибинно зрілим пророцтвом: конкретна життєва обставина («якось у мене в квартирі завелись дрозофіли») стає проблемним полем для філософії: («так я став свідком занепаду плодючої цивілізації…).
Проза Сергія Жадана представлена кількома оповіданнями: «Червоний Елвіс (соціалістичні настрої серед домогосподарок)» - зла пародія на соцреалізм у житті й літературі; «Український мідл-клас» - іронічний аналіз соціально-культурного середовища, що складає основу сучасного українського суспільства. В огляді, хай навіть і обережному, задіяне все: «…комуністична партія Ямайки…Ефіопська православна церква…клуби фізкультурних аналітиків…товариство сліпих...комуністи…масони…растамани…». Висновок, як на мене, вбивчий: «…на останніх президентських виборах растамани України масово підтримали кандидата Черновецького, вбачаючи в ньому останнього представника абіссінської королівської династії, здатного визволити їх з багатовікових утисків і вивести з-під вавилонського гніту на світлі води Сіону».
Як завжди, винищувальними є розповіді про стан української культури: «Чому я наводжу тут приклади, котрі не надаються до узагальнення?...мені йдеться передусім про те, що жодного такого культурного простору насправді не існує, це симулякр…театр – мистецтво шкідливе і реакційне, театр придумали шарлатани, і грають у ньому самі шарлатани…і звісно, література дев’яностих, цей химерний амбіційний проект невидимих інженерів і злочинних політтехнологів, засекречених агентів і радників президента країни…іще десять років тому літератури в цій країні не було… себто літератори були, а літератури – ні». Письменник називає Джорджа Сороса святим Миколаєм українських мистців, розмірковує над феноменом українського хунвейбіна, і принагідно цитує Павла Тичину. Але насамперед – вогонь по управліннях культури вкупі з управліннями у справах сім’ї та молоді…полонених не брати!
Тетяна Дігай
м.Тернопіль
Додав markiza 18 березня 2008
Про автора
Поет, прозаїк, перекладач, есеїст. Живе і працює в Івано-Франківську. Віце-президент АУП.
