Учасники

Автори / Стронґовський / 9/11

9/11 

І

Якщо вам дійсно хочеться це читати, то щонайперше вам, напевно, хотілося б дізнатися де я народився, на що було схоже моє вошиве дитинство, і чим займалися мої батьки до мого народження, всю цю девідкоперфільдівську маячню, та, якщо хочете знати правду, не хочу в це влазити. В моєму житті було достатньо божевільних гісторій, щоби втручати в них ще й батьків. Тому спробую втрутити тільки вас.

Це мав бути чудовий день. Він почався, і тому мав бути чудовим. Але не тільки тому. Зазвичай все починається від отамана Квасолі, розумієте, проте якщо починати ab ovo, доведеться викреслити попередній абзац. Минулого хворого на весь сезон літа, мене повсюдно переслідувала тема клонування. Ну, того, що переважна більшість розуміє, як кохатися-зустрічатися-вагітніти-одружуватись, саме в такому порядку. Бачите, я зміг висловити це майже-цілковито-одним словом. До цього слова скажу, що ані тоді нікого в мене не було, і зараз нікого немає, і навіть не передбачається. Не те, щоб «нікого не може бути», ні, може і навіть хочеться. І не тільки тому, що це нормально і правильно. Хочеться ж завжди, навіть якщо передбачається. А тут, розумієте, все одразу. Все не як у нормальних. В принципі — чого я хотів — у нормальних завжди все нормально, а я до таких ніколи не належав.

Тому замість того, щоб піти до иншого хлопця, моя дівчина, тепер вже «моя колишня дівчина», оголосила целібат. Це коли дівчина іде не до иншого хлопця і навіть не до иншої дівчини, це теж можна зрозуміти Це не настільки страшно, думав я собі, вона не постриглася в чорниці і не вийшла заміж за дзеркало. Не завела песика чи морську свинку. Просто їй будь-хто більший ніж товариш перестав бути потрібним. Таке буває. І майже одночасно з тим декілька близьких моїх друзів різної статі раптом почали посвячувати мене в їхні матрімоніальні, слівце яке, плани стосовно одне одного і запрошувати на різні заручини і весілля, котрі, на відміну від звичайних побрехеньок про «колись» мали цілком конкретні дати й терміни. Чи, може, я почав слухати своїх друзів. Через тридцять п’яті канали мені, між иншим, повідомляли, що така моя знайома вже заручилася, а та — вагітна і не знає від кого, а кандидати на татівство давно і щасливо одружені, хоча стосовно «щасливо» сумніваюсь. Однокласники-одногрупники невідворотно кільцювались і рятунку від того не було. Вінцем всього стала одна з дівчат, до якої я цілком серйозно підбивав клинці. Якось вона переплутала мене з ліпшою подружкою і зміненим голосом повідомила, що не більше, ніж годину тому вона втратила цноту. Я резонно поцікавився, чому вона телефонує мені, а не закріплює набуті знання й досвід, на що відповідь була приблизно така (з придихом після кожного складу): «а чим, га-да-єш, я за-ра’ зай-ма-ю-ся?»

Поступово від цієї навали у мене виробився рефлекс не питати знайомих «Як справи?», бо справи були виключно таких планів, перестав дивитися що-небудь, крім новин, початкових сюжетів, і знайшов у себе страх виходити на вулицю, бо, виявляється, вигляд найневиннішої пари викликав такий напад люті, що довелося почати боятися самого себе.

Літо з засмаглими ніжками, пухкенькими сідничками та моїм навіжено засаленим волоссям якось минуло, і опісля надзвичайно огидного (хто б сумнівався) Дня незалежности з його концертами, пивом і закоханими парами, прийшла осінь, вдоста холодна, щоб дівчата почали хоч якось прикриватись і достатньо дощова, аби мене не нудило від тих, хто цілується в межах мого бачення. Тільки вдалося тиждень прожити у відносному спокої, як погода знову взялася за старе, чим миттєво скористалася вся жіноча армія. Разом з цим повернулися мої депресії й биття головою об стінку, тож вирішивши, що в чотирьох стінах я здохну, на вулиці мене грець вхопить, а на вихідних обіцяються проводити День міста, я упевнився, що треба тікати, щоб дешево, цікаво, і безпечно. Наркотики з алкоголем відпали одразу, нариватися на нетверезих грибників у навколишніх лісах я не хтів, а натомість поїхав до Києва, скуповуватись музикою й побачити давню подругу. Теж, до речі, вагітну.

Ото вам і експозиція, слівце яке, га?

Гроші, бува, чи не вперше, не були проблємою. На чорний день зібрав стільки, що думав — скорше б той чорний день був. Ото і настало, звечора вклав заначку, поставив будильника і зі спокійною душею ліг спати. Прокинувся я на годину раніше, ніж мав відреаґувати будильник. Подумалось, що це чіткий наслідок спілкування зі мною — навколо починають гальмувати, причому так, що коли в мене сьогодні, у декого може бути вчора. Звісно, є ті, в кого вже завтра, післязавтра і наступний місяць. Є ті, в кого весь час визначені дні, частіше за все — критичні, а ще є ті, чий час не піддається вимірюванню, і останніх я завжди боявся найбільше. Я прокинувся, але очі на це не відреаґували. Голова теж. З рештою тіла було легше — я зміг підвестись і поплентатись до ванної. Коли ввімкнув воду, почув зневажливий перд повітря в трубах.

Це мав бути чудовий день. І він буде ним, переконував ся, поливаючи пику з чайника. Він буде ним, казав собі, нашвидкоруч запихаючись млинцями з холодильника. Він буде.

Надворі було тепло, але видноколо затьмарювалось романтичними хмарками. Це міг бути дощ, та судячи з того, що парасолю я забувся, він обов’язково мав бути. З моїм щастям можна було сподіватись на пряме попадання кульової блискавки. Витягши ракову паличку з пачки я глибоко затягнувся і радісно почалапав назустріч щасливим 10 годинам. Я ж маю право на 10 годин щастя? Ну… Дві години туди, дві назад — чотири щасливих години в дорозі. І цілу четверту частину доби я можу лазити й купувати все, що втрапить мені до серця. Шопінґ ліпше за петінґ — я не знаю, хто це сказав, але на сьогодні це мій девіз.

Маршрутки на Київ ходять з Задрипінська щопівгодини. В тому їх маршрутчине щастя. Певно. Біля кожної з них стоїть сутенер. Такса завжди однакова і в національній валюті. Кидаю в сторону недопалка, це красивий, дбайливо репетируваний мною жест, він стовідсотково кіношний, і на мить я здаюся собі героєм нічного жаху Джеймса Бонда, що тішить. Простягаю гроші й влізаю всередину навпроти входу. Там смердить, тому згадую йоґівські практики свого дитинства й затримую дихання. Досвіду індійських ґуру вистачає на тридцять секунд, потім сморід сам заповзає до носа й змушує чхнути. Сидіти незручно — при моєму зрості (вище середнього, нормальний чорнобильський) коліна невідворотно куди-небудь впираються (треба їздити в лімузинах). Довго вмощуюсь зручніше, хоча «зручно» — слово умовне, мені й на ескалаторі тісно. Певно, від моїх рухів маршрутка збуджується й крісла розширюються, остаточно унеможлививши моє там перебування. Лаюся і зганьблено тікаю назад, де одне з крісел стоїть навпроти проходу, тож коліна можуть рости хоч на два метри. Влаштовуюсь. За мною скоса спостерігає решта пасажирів. Сухенька бабця, котрій онук десять хвилин тому разів півста повторював де саме вона має вийти, крізь двосантиметрове скло окулярів намагається визначити мою стать. Для того, щоб зрозуміти бабусині думки телепатом бути не треба — старше покоління з вартою иншого застосування одноманітністю питає мене про довге волосся (ніби я один такий) і сережки у вухах (ґебістське минуле, чи шо?). Закінчивши візуальну трепанацію бабуся повертається до сусіда і шепотом (на всю маршрутку) розповідає про результат спостереження за підозрілим об’єктом — щось про снідоносців і ворогів народу. Абстраґуюсь, увімкнувши моє власне радіо «Пофіґістична хвиля». Найліпша музика це та, котра сама грається в твоїй голові, я не про попсу, котра лізе в усі шпарини, нейрони та підмінює синапси без жодного на то дозволу. На твоїй хвилі йде та музика, котрої хочеться саме зараз і саме тобі. Плювати, що сімдесят її відсотків то твої власні варіяції змагань 33 літер з сімома нотами. Можна скільки завгодно залежати від суспільства та цивілізації, але власну голову треба тримати в чистоті при кімнатній температурі й реґулярно протирати пил вічности з чола.

За вікнами проминає до болю знайомий (до знайомства болісний?) натюрморт передмістівських хрущоб. Ні, не повернеться язик назвати це пейзажем! Маршрутка м’яко підстрибує на неоковирностях дороги нашої долі (поет я, чи лайно в мішечку?), проминаючи вілли й котеджі з перекошеними прогнилими калитками й парканчиками, з купами сміття, котре не заведено вивозити, з курками й козами, що жеруть бур’яни, які спромоглись прорости на тому смітті, отака в нас Европа в трьох кілометрах від центру міста. Насправді рівень хатинок типово сільськосовдепівський — палацики зазвичай будують подалі від шосе й злого ока податкових інспекторів. Коли суміш урбаністики й натуралізму остаточно поступається останньому, дістаю томик Маркеса й поринаю в особливості життя містечка, по-нашому села, Макондо.

«Головний в родині — Авреліано — тільки погіршив сум’яття матері своєю загадковою і катеґоричною заявою:

— Зараз не час думати про весілля».

Знаєте, я з ним абсолютно згоден.

ІІ

Київ виглядав саме таким, яким його і полишив. Ну, звісно, не так, але настільки схоже, що різниці для мого неспокушеного ока не було. Затягнувшись смердючим шосейним повітрям я дістав цигарку й ксерокс мапи, на якому рожевим маркером мені накреслили шлях до напівпіратської музичної барахолки. Кінотеатр «Зеніт». Знайду, куди тут подінешся.

Весь смак приїзду з напівсела до села великого, столиці тобто, в необхідности мімікрувати, підроблятися під автентичного мешканця. Кожного разу, коли вибираюсь за межі Задрипінська, почуваюсь таким собі Сковородою чи Кастанедою, володарем таємних знань, відкрити які можна тільки посвяченим, але на знання полюють, тож мушу поводитись так, аби мене не розкусили. Я свій, я столичний…

Тролейбус був напівпорожнім — ранок суботи, кому хочеться кудись пертись? Позаду, як і заведено, сиділи теплі громадяни, алкаші, тобто, котрі, за традицією, сіли невідомо де і невідомо коли вийдуть. На передній площадці люблять кататись дітлахи й старше покоління, тільки через падіння життєвого рівня це не ті діти й старі, яких я пам’ятаю за власним дитинством. Біля самого водія, в дверях кабіни, люблять зависати спільники кишенькових злодіїв. Саме туди передаються всі гаманці, годинники й кредитні картки. Водієві половину, і він ніколи не поділиться з ким треба цією невинною інформацією, жити ж якось.., а розподілення грошей в світі нерівномірне. Найбезпечніше — це навпроти середніх дверей, якщо вільно, то сісти, як ні — то спиною до сидінь, сумку перед собою, притримувати рукою. Тоді безпечно. При появі контролера (а вони завжди заходять з кінця трансзасобу) є шанс поміняти засіб пересування. Зараз же маю час, гроші, і бажання викинути монету за проїзд. Сідаю. Спереду тхне спиртом. Позаду бомжиха шарудить пакетами. Пасажирам соромно, що вона тут, намагаються стати непримітними, втискаються в крісельця, зупиняють розмови й з кислими виразами чекають на свою зупинку. Бомжиха знаходить що шукала — підгниле яблуко, здається, і шурхіт припиняється. Через зупинку мені виходити, обертаюся до дверей — червоне спите обличчя і одяг, що видається мені знайомим. Костюм. Жіночий костюм покрою пізніх вісімдесятих, в якоїсь з моїх вчительок такий був, от тобі й велике місто. Мені не соромно, що жінка, яка вчила мене в молодших класах, зараз жере підгниле яблуко в костюмі, який я бачив на ній півтора десятка років тому. Соромно має бути державі, але держави, шкода, в цьому тролейбусі зараз немає, і навіть якого-небудь занюханого її представника, уявіть, теж. Зате є жінка, що сиділа наді мною з букварем і допомагала вимовляти складні слова незнайомої ще тоді української мови. Моя зупинка, на карті позначено розташування кінотеатру, десь посередині парку, вчителька-бомж виходить, я вслід, біжу до ятки, купую батон, пляшку горілки, якоїсь ковбаси, шоколадку, довго чекаю на здачу, наздоганяю вчительку, без слів віддаю їй, здивовано дивиться на мене, вдивляюся в риси обличчя, в темно-червоні зморшки, в запах відра зі сміттям, що тиждень не виносили, в засалений протертий і подертий сірий костюм виробництва пізніх вісімдесятих і… Розумію, що помилився, це не вона, вона щасливо вийшла на пенсію й спокійно доживає свого віку в задрипінському передмісті і нема їй тут чого робити, але з кутків замулених спитих очей по зморшках викочуються сльози. Розвертаюся і йду. Парк десь поблизу, спитати кого-небудь, щоби не блукати, думаю, а в спину пече погляд і люди обертаються мені вслід. Хто сказав, що чуйність модна штука, га? Кому хочеться спаскудити і цю розумну, добру і вічну рису? Кому???

Кінотеатр «Зеніт» виглядав як церква у Мідних Буках. В фоє торгували образками християнських святих всуміш з бгаґавад-ґітами й окультними посібниками. В’язанки дерев’яних хрестиків мирно сусідували з маде-ін-хіна гієроґліфами омманіпадмегуму, символами інь/янь та варіяціями на тему і-цзін. За спинами бабусь, котрі цим торгували, висіли календарі на наступний рік з оголеними дівчатами/хлопцями, героями серіялів та молодіжними виконавцями. Над ятками парував міцний запах смердючих паличок. Музикою і не тхнуло. З цікавости зазирнув до глядацького залу — ніхто не зупиняв і не питався квитка. Там потихеньку збиралися люди, а на сцені чоловічок вигляду «мені-вже-є-18» щось пристрасно розповідав про муки якогось Шрі-Манчі (чи якось схоже) на хресті за всіх нас. Дідусь в потертому пальтечку піднявся й, задихаючись, спитав, чому тоді пастор говорить що Шрі вищий за Христа, адже той не зробив нічого нового. Пастор екзальтовано звиваючись відповів, що Шрі-Манчі залишився живим і прагне особисто донести знання про власну святість світові, тому слова його не перебрехані, як це зробили підлі євангелісти зі словами Христа. Дідусь, переможений, сів.

— Перепрошую, — звертаюсь до чергового — сухого дідуся з маніякальним блиском в очах. Якщо зважити, що він щодень дихає цією смердотою, можна очікувати й такого блиску, — мені казали, що десь тут збираються колекціонери музики…

Дідусь враз перестав дивитися на мене, як на майбутню жертву й прошамкав:

— Гривень.

— Що «гривень»? — здивувався я. 

— Дай рубель, — зглянувся дідусь.

Я простягнув монету. Черговий глянув на неї з такою ненавистю, що клятий метал мусив би розплавитись від сорому за ту функцію, яку йому доручено і вкинув гривню до кишені. Дідусь нахилився вперед і зашепотів мені на вухо тоном заслуженого сексота:

— Як виходиш — одразу направо, потім ще раз. Там знайдеш.

На сніданок він їв овочеве раґу з часником, це я вам точно кажу.

Кінотеатр «Зеніт» мало чим відрізнявся від більшости кінотеатрів десь так середини дев’яностих. Про жодні долбі серавнд тоді ще мова не йшла, сучасні фільми теж доходили до нас в неякісних перекладах невідомих осіб, що цілком могли втекти з клініки лоґопеда. Великі площі скніли без використання, і щоб хоч якось виживати, в оренду численним напівкомерційним-напівкримінальним фірмочкам грибного типу — вони так само з’являлись і зникали, здавалися всі приміщення, хоча б віддалено схожі на офісні. Але одна справа коли в закапелку знаходиться подоба офісу і зовсім инша — коли на тих самих квадратних метрах прагне розміститись блошиний ринок. На моїй відксереній мапі він і позначався літерою "Б" — «Балка».

Блошиний ринок, шоста ранку — от на що це скидалося. Олдові гіпі чи особи, що непогано під них підроблялися, копирсались у пошарпаних ящиках з-під цигарок, витягаючи з «Bond»ів, «Marlboro», «Chesterfield»ів стоси платівок і дисків, в коробках і без — в пластикових чи паперових конвертах, а то й без нічого. Мав зошита з назвами гуртів, що цікавили, та ніфіґа подібного не знаходив. Це кіно — здавалось мені, таке чудове німе кіно, кольорове, але німе, і я зовсім не знаю сценарію, знаю, точніше, але не той, і мені щось треба робити, але навіть в моєму внутрішньому сценарієві не записано що. І тому я роблю єдине, що можна робити в таких ситуаціях, нічого, тобто. Повільно нарощую кола і шукаю. Шукаю альтернативи.

Слово альтернатива має широке значення. Моя альтернатива зовсім не співпадала з широко представленим старим маловідомим роком і особами, що його продавали. Справедливости заради зазначу, що був джаз й ню-ейдж, але це мене також не перло. Нарешті в патлатого монстра a la Motorhead is not dead побачив ліцензійну плиту Bjork «Debut» — мою маленьку мрію, бо mp3, який мав, не задовольняв фанатського інстинкту повною мірою. Є такі маленькі мрії, котрими живеш набагато інтенсивніше, ніж мріями великими, бо великі надто рожеві і надто далекі, ну точно як хмари ген на обрії, перед заходом великого червоного сонця.

— Кіко коштує? — спитав, пожираючи очима ґлянцеву книжечку.

— Пятсот. Раблов, канєшно. — відповіло чудовисько й усміхнулося, показавши дві щелепи золотих зубів. Фарбовані пички гурту «Kiss» виглядають ліпше, ви знаєте?

Най іде в пень, — і поклав диск на місце… Хмари бувають великими і маленькими, співвідносяться вони п’ятдесят на п’ятдесят.

А досяжними хмари бувають набагато рідше, подумав я. 

III

…І поїхав на Петрівку. Ще з дитинства мені видавалося, що люди стають схожими на місця, в яких довго перебувають. На що схожі всі адміністративні будівлі? Всі ці вітчізняні адміністративні будівлі, однаково сірі, навіть якщо хтось зве їх «Білим домом». Не американським Білим домом а тим, котрий після розвалу єдиної держави твого дитинства бачив по чорно-білому телєвізору з численними сірими смугами і по котрому стріляли темно-сірі танки, і той будинок диктор чомусь вперто називав білим, хоча ніяким білім він не був, телєвізор не міг брехати, він був сірим, а в кількох місцях ще й чорним, тому що по ньому стріляли ті темно-сірі танки і як це називалося ти вже не запам’ятав. То от люди в тих сірих будинках теж насичено сірі, і навіть сивина в них ніколи не буває благородною, і коли вони як один щось верзуть по твоєму кольоровому телєвізору ти яскраво — техніка дозволяє — бачиш наскільки всі вони сірі.

Буває і навпаки. Буває місця знаходження людей стають схожими на тих, хто в них є. Дивишся на будинок — і уявляєш його людиною. Згорбленою, з ріденьким волоссям, божевільними вогниками ув очах, неприємним характером і паскудним сміхом. Я про замок Влада Цепеша, також відомого як Дракула. Але це стереотипи.

Тому коли я знаходжуся на Петрівці, мені подобається думати що я маленька така, манюсенька, ледь помітна звивинка у мозку підстаркуватого інтелектуала. З легким таким склерозом-маразмом. І амнезією.

Пам’ятаю, кілько років тому гасали з однією чудовою особою в пошуках вельми нетипового на той час для України набору виконавців — українських та зарубіжних. На все про все мали 20 хвилин, спитати треба було на кожній музичній ятці, тому невдовзі наше питання перетворилось на вельми нерозбірливе «Скрябінбйоркмертвийпівень?» Справедливість торжествувала, і ніфіґа ми тоді так і не знайшли.

Цього разу список імен, які навряд чи вам щось скажуть був незрівнянно довший і майже повністю складався з раритетів. Згадалось, як вищезгадана чудова особа знаходячись перед музичним відділом в крамниці, геть сповненим голімої попси і шансону жалілася мені: «Ну хоч ти мені скажи, ну чому, чому я не гопанута тьолка, чому не можу виносити цих валерій-віагр-руківвєрх». Suum cuique placet, сказав тоді я, pauci vero electi, але si quesiveris invenies. Якесь мале гопеня відволіклось від своєї пляшки кока-коли і голосно сказало, певно матері, що «Сматрі мама, іносранци»… Втім, щось подібне ми чули не вперше, ще один арґумент супроти вивчення латини у ВНЗ. Проте щось я надто відволікся.

За дві години, з сумкою сповненою кількох ґіґабайтів хорошої музики, я знову поліз в метро. Часом здається, що людина — істота підземна, мов та чорна курка з казки Короленка. Так, вилізла, пристосувалася… Але щось підсвідомо-печерне чавить на лоба зсередини кожного разу, як бачиш станції метро оздоблені ледь не наскельними малюнками і людей, що в неосяжному екстазі виконують ритуальний танок пасажира в час пік…

Ескалатор рухався нагору, закохані цілувалися, чим розбурхували мою давню лють, що закуняла, втомлені поспішали, щоби не вимкнутися невчасно, чималий плакат бадьоро сповіщав, що «Вихід є!», а мій рюкзак містив підсумок життя кількох митців, втиснений у кілька тижнів розмаїтих звуків. Життя чудове.

Чи це згадували і до мене?

IV

Вілі було ледь за чверть сторіччя, вона писала сюрреалістичні оповідки, вишивала бісером, нещодавно переїхала до Києва і майже одночасно з тим завагітніла. Враховуючи наше кількарічне товаришування, останній факт ніяк не вкладався в моїй свідомості. Віля вагітна? Тобто: маленький русявий ельф із втомленими очима має ще й пузце з новим життям? І вам вдалося це уявити?

Зі сторони Віля однозначно видавалась істотою не просто безстатевою, а якоюсь не від світу сього. Чималі окуляри і стиль одягу a la сіра мишка змушували розмовляти з нею виключно на навкололітературні теми. Ну і про бісер. Плести фенечки ми любили. Коли в нас не було настрою для цих тем, ми не спілкувались. Здавалось, я був єдиною особою чоловічої статі серед її кола спілкування. Скажу більше: якби повідомили про другий факт непорочного зачаття, я міг би закластися, що знаю, кому так пощастило.

Я стояв із кількома кілограмами фруктів і докурював четверту цигарку, коли Віля виросла… ну так, з-під землі, точніше, підземного переходу. Суттєво яскравіша, без окулярів і зі здоровим рум’янцем, вона видавалась далекою родичкою попередньої Вілі.

— Ну давай, розповідай за життя. Що нового?

— Ну… можна почати з того, що коли світ обертається, моя голова теж починає йти обертом. А ти?

— Ну, — примружилась вона, приклавши руку до живота, — по-перше є вже сенс казати «ми». Як ми? Ми добре. Я тільки коли завагітніла зрозуміла, яка це вселенська несправедливість, що чоловік не може відчути когось не шкірою чи орґанами чуття, а собою. Це як не знати, хто з вас насправді кому належить. Дилема яйця і курки. Ну що, — Віля звернула увагу на пакета з фруктами, — їдьмо до мене, з чоловіком познайомлю?

Легкий аромат її стану діяв не тільки на мене. Ви ж розумієте, одна справа, якщо жінка гордо несе себе із нащадком, зовсім инша, коли пузця ще нема і в навколишніх прокидається якесь додаткове почуття чи інстинкт. У вщент забитій маршрутці несподівано звільнилося місце, і Віля спокійно сіла, розпитуючи про спільних знайомих, літературний процес взагалі і мій власний зокрема. Вся моя заздрість до людей із впорядкованим та майже щасливим особистим життям вивітрювалась із кожним поворотом, і єдине, про що я міг думати по приїзді — як класно, що все може бути добре.

Від нього смерділо. Не те, щоб хотілося вернути носа, але цілком відчутно. Смерділо старим зношеним розпеченим автобусом, на штиб тих, що тисячами переповзають кількадесят кілометрів поміж нікому не потрібними селами. Мене з дитинства нудить від цього запаху, якісь бісові мастила, дизель і старечий піт. Не зовсім те, чого я чекав від чоловіка настільки повітряного створіння.

— Знаєш, Вільо, я, мабуть, піду, — він був у величезних сімейних трусах, підтягнутих ледь не до того місця, де волохатий живіт переходив у руді зарості на грудях.

— Куди ти, давай чаю вип’ємо, я тебе чортзна-скільки не бачила.

— Так, але я все-таки піду. Щасти вам.

— Ти теж тримайся. Зідзвонимось.

Знаєте що? За всі дві з половиною хвилини він не сказав ані слова. Ані дружині, ані мені. Може він і не дихав. Таким як він, це і не обов’язково.

V

Я купив літрову пляшку нефільтрованого білого і висмоктав її в маршрутці додому. Не те, щоб дуже багато, але мене, здається, попустило. Поруч маринувалися напівсонні пасажири схожі на неприкаяні душі померлих одинадцятого вересня за одинадцять тисяч кілометрів звідси. Такі ж розгублені й невідповідні світу, котрий їх оточував. Ніч насувалася, але в ній вже зникло те, що лякало мене в ночах найбільше:

самотність.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народився 25 травня 1982 року в м. Житомирі. Студент Житомирського державного педуніверу, очікується диплом редактора освітніх видань.