Автори / Богдан-Олег Горобчук / Вибране
Я Застудив Серце (1)
в липні 1999 я лежав на сирому глеї прибережжя проколюючи його пальцями
і заливаючи проколи білявою водою
липень відбивався від моєї голої спини
дугою злітав і падав важко викрикуючи нутрощі прибережного верболозу
що нагадували сплетіння моїх пальців з затиснутими цвяшками біля здертих напівпрозорих нігтів
ні холодних ні теплих
як і рештки очеретяних дудочок
як і ставкова піна брудна і зібгана
як і притиснуті до глею умовні відрізки моєї шкіри
в липні 1999 моє серце вивалювалось назовні
ніби крізь пролом у бетонній стіні з покрученою арматурою ребер
ніби крізь протерті циновки з розчавленими очеретяними дудочками ребер
моє серце ледве стримувало плач
я застудив його коли падав у зелену воду
я застудив це найсуттєвіше місце моєї просторової карти
і коли не відігрів би подвійним липнем з льодом та лимоном
ми би й не побачились
тільки застиглий у темному небі одуд заглядав за обрій відігріваючи очі сонцем
мене:
втопленого у верхні найтепліші шари води
засмаглого загалом але очевидного пласким хлопчачим животом ногами і тканиною
напівзаснулого від цвіркунської тиші
пливкого без течії
освячуючи пташиним повітряним розп’яттям
в липні 1999 казилися цикади я пив вино з надбитого горла скла
заливаючи ним і нові проколи
в липні 1999 роздягалась самотність поряд зі мною і ми кохалися у воді
в липні 1999 зелені ще абрикоси тимчасово тонули але я рятував їх ризикуючи життям
вибирався на берег і дудлив вино і трохи порізав губу і дудлив кров з вином і плавав і лежав
майже на поверхні і діставав руками глибин і діставав пригорщі мулу з гострими
розчавленими мушлями з несподіваними тут ошитчиними хатками ребер крізь яких
моє серце вивалювалось назовні і тимчасово тонуло ніби зелена ще абрикоса
V. [Л.]
..1.. Липневий Сон (31)
це звукові хвилини лоскочуть землю синіми піщинками
це злам ріки рукав якої — і дно і береги і неба тонка плівочка на її поверхні
зелений водоріст її тіла
вибирається з насиджених в намулі гнізд
видзьобуючи чорних комашин зіниць
визбируючи зернята посіяних але забутих розмов і змов
липень як світло і липень як світ
бджоли запилюють зрізані квіти
і сумки позаду їх ніжок тремтять як перелякані змерзлі крілики
пахощі входять у порожнини солдатських душ зупинених на єдиний спокій сну
це сині піщинки здіймаються і здіймаються і собі залітаючи у порожнини
це річкова тканина проривається рибалками і зовнішньо — пташиними дзьобами
не повертайся додому — кажуть вони — тут стійло хмар тут здимів храм
тут худоба усенна як доба що прикладає свою запашну молоком щоку до твоєї — зарослої глицею
фарбований у прозоре її коров’ячим язиком ти
під свіжим солдатським сукном — як останні рятівні гроші під цератою —
спиш
і сині сни
як очі не твоїх синів
востаннє заплющуються
перед розплющенням твоїх карих мідяників
..2.. Чекай на Лорку на Горищі (32)
Ти, Федеріко мій,
що нині під землею,
чи пам’ятаєш дім з балконом,
де липень кидав квіти у твій рот?
П. Неруда
чекай на лінії як миттєві ранки від лезових ранкових пробіжок
чекай на приховану в животі іграшкову залізницю
на пристань з моряками померлими від власного очікування
на вологі знизу хмари защеплені щелепами скель
ти прозорою дівчинкою приходиш на мій ґанок перевернутий догори
ти спускаєшся на моє горище до плавунців і тритонів у трилітрових слоїках —
як у жовтих запилених лампах місяця опущених під занедбану лісову криницю
ти шукаєш але не можеш мене знайти між плавунців і тритонів
схожих на згущені привиди іспанських солдатів що розстріляли іспанського Лорку
чекай на обварену але вилікувану ніжку моєї молодшої сестрички і на неї — з акварелями замість годинника
ви бавитиметесь глиняними дзвіночками віддаленими відземно птахами іграшковою залізницею з чорними намистинками пасажирських серцебиттів
ви шукатимете мене разом
але не знайшовши напишете крейдою на ґанкових дверях:
«усе що ти
Лорка
ощ насправді не був Ісусом у другому своєму втіленні»
..3.. Як Світло Крізь Воду (33)
я по коліна у трав’яній воді
прийшов до справжньої води
з пущеними донизу долонями і розщепленими вухами латаття
маленька потопельнице що наснилася мені!
ти плакала і виривалася від товстих сірих жінок з короткими кучерями
ти клала на ріку долоню і відпускала її
і твоє платтячко криліло рукавами
маленька!
де світ переломлюється як світло крізь воду
вкорінюючись у ній як у часі і роблячи її своїм часом
ти залишаєш хлібні крихти рибам
ти згадуєш як трави обвивають мене торкаючись і грубої і ніжної шкіри
дивишся у дзеркального коропа
зачісуєшся
і приходиш сюди
де я чекаю з мокрими до колін ногами але ще не застуджений
ми бачимось і мовчимо
а по твоєму зникненні риб’яче око пливе за водою
і в ньому віддзеркалюється така споконвічна пустка
що я аж прокидаюсь
..4.. Голова Лорки (34)
я взублююсь у орбіту твою, любове із заплющеними очима!
страх меду солодшого від крові; геометрія самотньої голови — неточна
ти великим еліпсом пульсуєш навколо
переносячи пилок не як муха але як самотня померла бджола
я заварюю ройбуш і ти ненароком потрапляєш до моєї бляшаної чашки
це не опори і не мертвий осел
це натягнута коричневим щастям вода
запливає у твої розсічені судини — не як кров із них випливала
постійно змінний напрямок руху металів у череві всериби
руйнування равликових мушель шинами
відокремлення паперу від мозкової фарби; змінення різкості погляду —
усе ніщо в порівнянні з тобою — голово Лорки
4. Алкоголь (39)
ніколи не вгадаш — де скінчаться твої сліди
але спричинити це скінчення — легко
алкоголем
нікотином
наркотиками різної важкості
жінками
чоловіками
довгим язиком
короткими руками
повільною реакцією
швидкою ерекцією
алкоголь — найпливкіший
в ньому тонути — легко
він твій єдиний друг і брат
він твоя дружина і твої діти
Керуак прокидається зранку
а вже — вечір
Керуак вмивається
сідає за стіл
і падає
Керуак іде до лісу і падає в ліс
адже ліс повен дерев і повітряних прожилків
а Керуак — повен алкоголю
він твоя тінь
(уяви що він бездоганний
уяви що він може здолати всі бар’єри
уяви що він перемагає час)
Керуак прокидається зранку
а вже — вечір
Керуак вмивається
чистить зуби дивиться у дзеркало
і падає
підводиться і знову падає
він пливе і ти пливеш
він в тобі лишає сліди а ти — у ньому
останні — невидні — твої сліди
Керуак прокидається зранку
а вже — вечір
[Френкові Емоції]
1.. Кохання з Божевільними (45)
кохання з божевільними, гадається мені, зворушливе
розтерзана емоція
(о, Френкові емоції з Блу Велвет, френкові емоції!!)
виростає і розгалуджується
кола і квадрати намальовані на руках
неспані ночі, гадається мені, неспані дні
коли ти і так ні про що не думаєш — ні про роботу ні про гроші ні про майбутнє
і тут — ще й кохання
падає на голову ніби бурулька і застрягає і пече мозок і болить
(о, Елоїзо! о, кохання з божевільними це так зворушливо, правда ж!..)
дивись у вікно:
ранок над гарно порубаними кварталами — теж гарний
пси і бомжі
несвіжий одяг несвіже повітря і цегла — брунатна глуха правильна
літак летить доволі низько; птахи — так само — і осідають на дротах
і от спалахують вогні
і вечір гусне і життя згортається
(ніби кров — гадається тобі)
і от жовті квіти — божевільний! — жовті квіти
хтось читає вірші хтось дивиться на тебе (Елоїзо! день героїчно загинув, до останнього
тримаючись світла) тобі у вічі дивиться
але бачить лише безмежні сльози — джерела сліз
ось яке воно зворушливе
2.. Дихаю Дихаю і Розмерзаюсь (46)
тепер я розмерзаюсь
ніби холодильник
я — кольору годинника і карамельок з полуничними нутрощами
я — запаху зрізаних підв’ялих квітів з голками поміж квіткою і стеблиною
я — смаку свіжого ще не забитого м’яса що розмерзається душею
дослухаючись до теплої музики
я
витікаю з м’яких поверхонь
заповнюючи крісла стільці канапи підвіконня бордюри
я
насправді себе не знаю
яким мене знаєш ти
дихаю дихаю
вдихаю навколишнє
видихаю себе
вірші — це піна з поверхні любові
це те чим вона могла би бути
але
на щастя
ніколи не стане
Френкові емоції в Блу Велвет!!
о, Френкові емоції! і
чому я розмерзаюсь але не рву тканину себе
чому не жах не ненависть не аґресія не різкі рухи рр
але любов
чому
я кольору любові
я запаху любові і смаку любові?
[Менші]
1. Я Втрачаю Хворобу (47)
я втрачаю хворобу
вона виходить з мене ніби душа
виходить
крізь рот мій і очі і ніздрі
ніби душа
3. .. Король Плаває в Меду (49)
світ повільний і невизначений
як горизонтальні ракети на дитмайданчиках
як бездумні оси в меду
хижаки багатства з липким тілом і паралізованими крильцями
як голий король у безлюдній пустелі
або
як голий король у меду
що плаває горизонтально
натикаючись повсякчас на тільця ос
5. .. Про Ентоні Хопкінса (51)
Ентоні Хопкінс
сполучає штати Америки
поколюючим болем
у справжньому
тонкому як шкірочка
животі
я облизав тонке металеве серце
кавової ложечки
і подумав про цей біль
про цей щирий непідробний біль
6. Механізм Відтворення Добра (52)
вбивайте позитивних героїв вбивайте їх
випускайте з них усе світло до кінця фільму
бо не можна лишати їх зі світлом: сеанс закінчено і зала освітлюється штучно
але справжнє світло — воно вже перелетіло
і всотується у живих живих глядачів
Я Ще Не Застудив Серця (64)
тонко!
відчувати тонко! -
емоцію що прокрадається
повітря воду молоко крізь пальці і вії
нові періоди серця
що як місяць — розширюється і стискається
що наче старі будинки живіше від усього живого
тонко
ніби вибілені кінчики твоїх нігтів
ніби звуки сполучення кульок скляних
ніби слухати атональну музику — і відчувати тонко
я наливаю чай у термос тонко
відриваю ламінат від підлоги і лак від столів нервово і тонко
і моє серце
так само
тоншає
і ніби розплавлений сир розтягується
охоплюючи все навколишнє світлою матерією
воно велике і тонке
його так важко втримати
якби я думав серцем
то був би напрочуд розумним
якби я міг серцем
то зміг би все
ІІІ [Уліс]
Ледве Зелена Солома (16)
м‘язи моєї душі атрофовуються; м’язи моєї душі — ледве зелена солома
прим’ята теперішнім часом
я вихоплюю з нічого спогади про минулі вечори і весни
цей запах що пробігає мозком як пальчики флейтою
це сяюче зсередини небо
ці будинки і дерева однаково живі
але що ж — все вислизає вужами та зміями крізь ту солому
і ні їх переплетення в косиці та мотузяні звитки — ні подовження і поширення — ніщо не рятує
ні заміна механізмів ні забуття
і тільки вітер висушує їх як залежані вогкі матраци
і ще чути окремих птахів що й не проти звити у них гнізда
коли б не змії
вони як зім’яті карти минулорічних проталин знайдені між безпорадних лікарських рецептів
вони як герої чеховських творів:
навіть коли зриваюсь і мій душевний біг — здавалось би — не спинити —
вони байдужі і еластично холодні — і я застигаю: відпочатку втомлений
це стан переднічних прогулянок
і напівсну
коли я бачу вогні — уявні або й справжні
коли я відчуаю що м’язам моєї душі тільки й лишається — що спалахнути і вигоріти
або й зітліти — разом із плазунами і ще можливими гніздами
Часосвіт Без Повернення (17)
це той час коли ми не знайомі ще
це той забутий холод вулиць заплутаних як волосінь на вигнилій зсередині вербі
переслідує мене в тонких осінніх черевиках
з паперовим Улісом на зчервонілій шкірі рук
з першої до четвертої ночі з зачиненими вхідними з прихованим жовтневим місяцем
це той давній час: неймовірно поглиблений
вийняте з мозкових сховків минуле — соковите як вперше спробуваний лайм
і таке ж пекуче
воно триває мертвими зернами квітів на запилених літніх дорогах
коридором бляклих венеційських дзеркал у важезних срібних рамах
на частково здертій амальгамі яких я
зі збитими колінцями з
з довгим промерзлим волоссям з тобою за руку
з іншими нашаруваннями життя
це той особливий часосвіт без повернення але з продовженням у теперішній свідомості
що постійно зливається з минулою
що заковтує космічний гачок згадувань і рухається хаотичною навалою
на події давно відбуті
на людей остаточно змінених
на континуум мене
зі своїми ледь відчутними пульсаціями і заспокоєннями
Серця чи Серце (18)
я бачив останні сходинки що втікають у воду
вони хапали сірістю мій погляд
топлячи його у хвилях:
одній — золотавій з часточками водоростей
іншій — геть чистій
третій — звичайній
я ламаю поперемінно сірники і зубочистки
сірники з червоними головами і безголові гострі зубочистки
скупані у плоті сирній і виноградній
їх безпорадні друзки вже їсть вода
серця стукотять в енергійну мідь
я знав колись як це називається
а тепер можу тільки здогадуватись:
ненависть?
кохання?
смерть?
щось буденніше? (біль?)
світло зникає зі старої альтанки
перепливаючи на річку і далі за обрій
сірниковий вогонь у воді і в міді
схилена неправильною дугою верба
нагадує хирляву веселку
вже нічим не освітлену
я теж так схилятимусь
коли залишусь сам біля цієї води
коли комахи втечуть з вербової кори
а ящірки і скорпіони
самотність — ось про що стукає серце
одне моє серце навколо
Всі Пусті Столиці і Великі Міста (19)
малим я копіював атласні карти материків
на більші формати
переносячи всі обриси суші
всі кордони
всі столиці і великі міста
на пролінієні білосніжні аркуші
як омелу на дерева
навіть необхідна ґрафіка — це різновид хвороби
навіть необхідні спогади — різновид хвороби
кількаразове прослуховування інструментальних треків
зачісування волосся назад дерев’яним гребінцем
з відламаним збоку зубом
сум
омела; нагадування власних римованих давніх віршів майже вголос
ніж у шухляді столу
ніж у кишені
зубочистки в кишені сорочки
всі кордони
всі столиці і великі міста
війна як різновид смерті і власне смерть
старі веломашини з деформованими фіолетовими шинами
і кволими шпицями
лише різновиди хвороби
всі порожні слова і вислови
всі порожні навіть необхідні спогади
лише різновиди хвороби
Уліс (20)
я не вірю що життя — це суцільне вмирання; я вірю в нескінченність заплутану в лабіринтах
наших з тобою судин:
вона несвідома і добра
вона безстатева як молоко і янголи
подорожні не помічають тепер в мені того наївного простого хлопчини що написав перше «Місто»
і іноді помиляються: сни так само поодинокі
і сумирні; солодощі такі ж непривабливі
і малоцікаві — але не чорний хліб але не зелена кров трави яку перекушував навпіл як коса на
переламно ранкових луках і дихав її красою
подорожні не помічають мене — з поглядом у нескінченності заплутаній у лабіринтах асфальтових
тріщин
подорожні тіла коливають повітря навколо мене — я не зважаю на ці коливання бо є
речі;тривання-і-згущення
як вечірнє місто закрапане в очі неонами і ліхтарями
як любов: світліша від світла
це проблукування між суттєвим — як корабель натрапляю на мілини; мене заносить але я встигаю
помітити:
від землі відокремлюються птахи і квіти
вода насправді нерухома: тільки русла є рухомими
я не ловлю за хвіст ні котів ні життя
мені приємніші інші їх дотики:
непомислені
і тим хороші
Я Всіх Люблю Але Всі Мусять Померти (21)
воно приходить воно прокрадається: відчуття повільного спустошення
ніби життя відлітає крізь пори шкіри прозорими кульками з крапками посередині — їх можна
побачити якщо дуже вдивлятися в небо
час самотності найтриваліший
час глибокого повільного думання: побудови тонких приміщень для майбутнього; кольорового
мерехтіння і щезання; об’ємного пливкого руху
час обережних доторків і вслухань: шуми і шерхіт; прорізання матерії, хвилеві і точкові
переміщення, пружність і жорсткість різких швидкостей
безґлуздий непотрібний затяжний час
любов народжується у голові: я люблю всіх і люблю це повільне спустошення
любов — це неймовірна структура; це концентричні кола солодкого болю і щастя; це глибини і
поверхні на мапі місцевості: безперервні риски і згасаючі пунктири
на моїй шкірі структура тексту міста і любові
любов напружується у голові: я люблю цей розподіл себе
я — неподільне яблуко
я — подільний помаранч
я — виноградне гроно
час самотності змінний і знову знову любов відлітає крізь пори шкіри
зменшуючи тривалість мене
я всіх люблю але всі мусять померти: навіть з часточками моєї любові
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Горобчук Богдан-Олег - поет, художник, формувальник залізобетонних виробів 2 розряду, студент. 1986 р. н. З 2002 року - учасник Мистецької ґільдії «Nеабищо» Як художник мав 1 виставку в м. Житомирі, 2 виста
Дуже сильні тексти. Дякую. Така гарна поезія рідко трапляється.