Автори / Олег Жижиян / «Відносини минулого»

«Ми завжди втрачаємо те, що любимо…»

Існує безліч людей в світі. Кожного дня відбуваються безліч подій. Сиплються сльози радості й печалі, сіяють обличчя від посмішок та горять очі надії у кожного із нас. Відчуваємо сум за кимось, і не бачимо тих, хто сумує поряд, біля нас. Кохання — все це об’єднує в єдине ціле, радість, сум, посмішки, сльози, якісь крихти… Люди самі утворюють кохання, самі ж його й руйнують.

Нове знайомство, дехто каже випадковість, дехто не вірить в неї, але суть в іншому — люди починають будувати нові відносини, і у всіх нас виникає запитання, чому все руйнується, куди все дівається?

А знаєте, все дуже цікаво та просто. Люди (ми) сходимося, створюємо пари, розпочинаємо будувати нові відносини, відчуваємо ніжність одне до одного, сум — коли не має когось із нас поруч, можна і можна продовжувати до безкінечності та говорити на дану тему, але чомусь ми розходимося, відлітаємо на різні небеса єдиного неба. У кожного із нас є своя, власна історія, історія відносин, перших поглядів, посмішок, знайомств, перші думки, поцілунки, дотики. У кожного із нас є своя власна історія часу, часу до розлуки. І все, здавалося б гаразд, все так ніжно, взаємно, така гармонія, але приходить момент, коли все ламається, або якась частина руйнує все раніше збудоване. Ніби все ідеально, але ідеал настільки крихкий, що розплітаються всі вузлики, і як би вони міцно не перепліталися між собою.

Ось і все, ось той момент, ми кажемо вже звичні для нас слова «нам потрібно розійтися», при цьому, так і не знайшовши до кінця причини та відповіді, а навіщо? Саме цікаве, це те, коли ми кажемо ці слова, то навіть і не замислюємося про майбутнє, навіть і не замислюємося, що чекає нас по переду. А можливо вже й кращої людини і не буде на нашому шляху, як ця, якій говоримо слова про розлуку.

Проходить час, а ми вільні. Робимо що хочемо, незалежні не від кого. Купа знайомств, багато посмішок та величезний дощ майже пустих слів. А якогось ранку прокидаємося, і розуміємо помилку, відчуваємо дійсно, що втратили дорогоцінне щось, щось рідне та близьке, і в такі хвилини так хочеться повернути час назад, і сказати інші слова, замість сказаних слів — "нам потрібно розійтися " сказати більш приємніші «як я сумував, який я радий, що ти є в мене…»

Кажуть час лікує, забирає біль, частково я можу погодитися, але слід пам’ятати, що із біллю забувається все те, що було таке близьке та рідне, забувається й приємне, забувається з рештою й сама та людина та любов до неї. І тоді ми починаємо життя з нової сторінки. Намагаємося жити з посмішкою на обличчі, та казати такі слова людям з минулого. Починаємо надалі вірити в майбутнє, і не так часто повертатися до минулого. А інколи навпаки, кілька хвилин живемо минулим, згадками про те, що було колись і чого вже не буде в майбутньому. Але ті кілька хвилин з порівнянням чогось нового не мають великого сенсу, і ми вже маємо нові стосунки. Проходить час, і все змінюється. Ми можемо навіть чути слова від людини з минулого, про які раніше й не думали, не замислювалися що колись подібне щось скаже вона нам, та близька та рідна людина. До прикладу «вибач, але я не зможу сьогодні зустрітися, давай іншим разом, а то в мене інші плани на сьогодні…», після таких слів ми остаточно розуміємо що минуле дійсно стає згадками, і більше нічим.

А коли ми будуємо нові стосунки, слід пам’ятати, що минуле завжди на півкроку позаду від майбутнього…

22/ 04/ ’006 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Як й інші його ровесники, він народився під кінець розпаду Радянського Союзу, потім його дитинство проходило в простій, пострадянській сім’ї .