Автори / Іван Рябчій / МОВЧАЗНЕ ЖИТТЯ

МОВЧАЗНЕ ЖИТТЯ  ВІКНО — пауза між світлом і тінню
у контексті людського життя,
що ніколи не рветься.

В. Селіванов

1.

Люди плачуть, як погано. Вона плакала завжди.

Вчора, прийшовши з робота, вона втомленим монархом зійшла з супінаторів і потьопала до дзиґлика у другій кімнаті; «друга кімната» — таку назву мала затісна комірчина, що була за кухню, комору та ві-сі. Незважаючи на тісняву, їй вдалося розділити крихітне приміщення на функціональні сектори, а дзиґлика встромити точно у геометричний центр інтер’єру. Ось на нього вона поклала свої сідниці, неначе квіти до могили невідомого вояка. Поклала і заридала.

Її звали Ваніною. Так, Ваніною.

Ваніна мешкає у гуртожитку. У неї багато знайомих, але зовсім немає друзів. Вона працює на кафедрі, де морські хвилі командних фонем трощаться в обіймах облудно-безвладної лестки. З роботи додому повертається через темний Парк, який жахає її аж до трему. Вона кохає аспіранта, що не має ані сумління, ані душі; вона боїться утратити його — хоч і знає, що цього не уникнути. А він її використовує.

Все це призводить до того, що вона постійно плаче.

До того ж, вона не впевнена в собі. Всередині неї маленьке сіреньке залякане кошеня. Воно зіщулилося на дні м’яко встеленого кошика і навіть не ворухнеться. Чого воно боїться? Себе. Лише себе.

Ваніною її назвав батько. Це ім’я він привіз із Мілану. Так звали одну з героїнь Стендаля, що був письменником і політиком водночас та непогано знався на інтриганстві. Батько майбутньої Ваніни обговорив проект імені з кардиналом Фічіно — своїм італійським партнером.

«Що ж…», процідив кардинал, похмуро позирнувши на парк, що розлігся біля підніжжя піднятої на височезний цоколь вілли. Здавалося, буцімто збунтований парадіз ошаліло товкся у сніжно-білу стіну, здригаючи кардиналів палац несамовитим одоратом природи.

«Що ж…», промовив Фічіно.

«Чому б і ні? Але ж чи не накличете ви, шановний П’єтро, на своє чадо долю справжньої Ваніни?»

«Ні. Бо моя Ваніна — справжня, а стендалівська — просто текст. До того ж частково змальована з іншої жінки».

«Ми всі змальовані з інших», зажурено зауважив пан Фічіно. «Музеї заповнено карикатурами на нас. Над нами знущаються з телеекранів і полотен. Знущаються, кепкують, бо ми не здатні творити самих себе. Ми гірші за вторинне, ми не варті пародій на нас…»

І замовк.

На двадцять сім років пізніше Ваніна плакала, нагнавши на обличчя безліч зморшок, вкриваючи себе сувоями жалю, штовхаючи назовні кошеня. Це «щось», подвоєння стилів, неначе вампір, висмоктувало всю її кров.

Кошеня постійно мусить удавати хижака, і неймовірна напруга руйнує хистке тільце; тендітне створіння наочно перебудовується не на «звіра», а на огидне страхіття, ладне без жодних докорів сумління пожерти носія, що вигодовував, плекав його. Цей стиль — саспенсове адажіо, умовність сенсу, агресія буття; нічого не лишається в житті, окрім агресії. Тож тіло носія налякано тремтить, бо страшна інфекція мутації вже встигла вкрити бридкими брунатними й гірчичними наривами рожеву (що білішає з наближенням до писку) шкіру кошеняти. Істота бризкає гидотною отрутою, зловісне шипіння розчиняється у замкнутій, порожній клітці душі. Ваніна плаче, переминаючи, мов тісто, мокру хустинку своїми м’якими, білими долонями.

Є така альтанка у парку. Вона стоїть на межі величезно-заквітчаних розлог у приголів’ї стадіону та широчезного апендиксу-переходу від звідусюди видимого Першого корпусу до студмістечка; перехід вигинається зміястим танцюристом, його засаджено акаціями, кленами, тополями; висновигано людьми, що втрамбовують грунт між деревами мало не до паркетного стану. Додаток до парку відгороджено від бічних схилів стадіону невисоким бетонним муром. Найсміливіші зі студентів, особливо ж у дощові днини, коли перехід перетворюється на суцільну зливу, ризикують, балансуючи руками й литками та з еротичною зневагою позираючи на вірогідних партнерів, проходити по верхів’ю стінки. Перехід — це також звичне місце для проведення занять з фізкультури; неподалік, у гущавині сутінків, поміж здоровезними стовбурами, знаходиться металева альгамбра гімнастичних знарядь; ті, що йдуть на роботу, і ті, що звідти повертаються, мають змогу спостерігати за спітнілими наядами й антиноями, причому найбільш відданим спостерігачем завжди є фізрук — чи то кошлатий алкоголізований дядько, коронований шапкою типу «пєтушок» і вдягнений у виколінене трико, чи то ропухо подібна пані у прямокутних окулярах і з наманікюреним свистком. Стоять фізруки звичайно біля альтанки, чомусь ніколи не заходячи до середини. Альтанка, втім, зовсім не відповідає своїй назві, бо розташована на самому початку схилу до барвистих партерів студмістечка; вона трикутно поєднує розлогі сходи, бетонний мур і товстезні стовбури дерев. Тут постійно здійснюються: кохання, філософські диспути, гитарні акорди, перечитування конспектів, розпиття спиртних напоїв, обговорення викладачів, футбольних матчів, естрадних виконавців, новин зі світу IP-телефонії та електронних технологій тощо…

Той, що з’явився на порозі, був переконаним русофілом, обожнював Єсеніна, Ахмадуліну, Чехова й Шестова; розмовляв він, звісно, російською; Ваніна ж сприймала його українською, бо була впертою українофілкою, тому не бажала сприймати його таким, яким він був насправді.

«Привіт, люба. Ось, був тут у одного… Коньяк пили…»

«Щось ти часто п’єш, любий!»

«Та ми розмовляли. Така розумна розмова вийшла. Як не запити розумні вокабули смачним трунком?»

«Теж мені, кабаре „Вольтер“!»

«Ну, не Вольтер, та все ж… Можна до тебе? Чи так і стоятиму на порозі?»

«Звісно що можна!»

Вона іронічно посміхнулась. Іронія в якості тропа. Світлі очі під скляними паралелепіпедами окулярів феєрично сяйнули.

«Ти ж і так уже тут. То хіба гадаєш, я можу не впустити? Маю бути гречною… Та заходьте вже, Андрію Богданович, у ногах правди нема».

«З таким привітанням краще я постою…»

І все ж пройшов до кухні.

«А ти не дуже зайнята?»

«Коли це тебе турбувало? …»

Той, що з’явився до альтанки, невпевнено тремтів; з губ його сходили тремтючі обмовки; вимови були провансальською. Кармен-Ваніна приклала пальця до його губ і гортанно мовила щось ромською; вона оголила один зі своїх персів, що, порум’янівши, брунатною піпкою підморгнув ошелешеному трубадурові. Кармен-Ваніна щось шваркотіла співучо, трубадур стояв перед нею на колінах; він обожнював її й цілував її коліна, піднявши суцільно вкриті мереживом спідниці, що шерхотіли, а до шерхоту дослухалися Парк і Пан. Парк величезним, здичавілим Монклоа вдирався до закутів її сукні, пестив смагляві клапті тіла, що оголювалося кожної миті, але ніколи — остаточно, бо «голизна є асексуальною» і не викликає бажання; Пан вигравав на дуді іспанський мотив і цілий рій панків і жидів витанцьовували шалений полонез, лякаючи фугастих цвіркунів й усміхнених мавок. «Плазуй, мій раб!», гортанно промовляла Ваніна, «плазуй. Отут твоя катівня». — «О, люба королево! Володарка дракулів і румунів, османів та ельфів, гундарів та стурлусонів — прими мене…» Вони розмовляли не тими мовами, що їх вживають офіційно в ОН, а іншими, загубленими, занехаяними, вкинутими в смітник міщанством. З Кармен спадала сукня — а за нею виявлялася інша, гаптована смарагдами і сріблом, прикрашена гербом де Ре; коли ж і ця упала, то Кармен засяяла золотою сорочкою — саме лише золото, неначе люстро, в якому відображався і трубадур; а цей останній незграбно розстібав діамантові ґудзики на своїй шовковій камізельці; з розстібнутого випинала атласна, всіяна ніжнесеньким волосом біла шкіра; там, де падали сукні Кармен, вибухала еротичність, і яскраві птахи вилітали на виспіви Пана; Парк вражено все те споглядав, спинивши рухи ґвалту, спинивши подих, спинивши роботу свідомості та труд численних садівників, що методично торували шлях грядкам, голісіньким, вагітним квітами й хвощами. До акту було недалеко, однак Кармен затягувала з насолодою, утоптуючи в грязь Андре з Немаусу, що поблизу Арелату. Той трубадур Андре кохав її — вона була у цьому певна; кохання ж дати не хотіла, бо вже віддалась Панові…

«Ну, хвилин з п’ятнадцять на чай… чи тобі кави? Ти ж п’єш каву?»

У її голосі з’явилася несподівана ніжність.

«Дякую. Саме кави. Усе-то Ви знаєте, Ваніно Миколаївно».

Він хвацьким, швидким рухом скинув червоногарячий анорак з синім молодиком-логотипом «Найк».

«Поговоримо…»

«Цікаво, про що?»

Вона проштрикнула його метким списом гострого погляду — аж ребра затріщали.

«Про що?»

«Так — про що?»

Він розгублено не знав, куди подіти свої широкі долоні й довжезні ноги.

Літери на альтанці раптом засвітилися червоно, той самий вогонь спалахнув у очах Кармен-Ваніни. З неї злетіла остання сукня, і трубадур побачив її сліпучу голизну. В нього відразу ж пропало будь-яке бажання. Але губи прошепотіли: «Так, я буду твоїм…»

Округу альтанки по вигулькували куценькі бісенята, а в гущавині Андре з Немаусу, що поблиз Арелату, вгледів угодованого фавна з голим черевом, яке масляно вилискувало у світлі осяйної Кармен-Анадіомени. Пан — а то був він — відклав свою дуду і хвацько зіскочив з товстезної гілляки, на якій сидів; ратиці лунко зацокали по асфальту алеї; підійшовши до альтанки, Пан лагідно всміхнувся Кармен-Ваніні й схилився над трубадуром. Зуби його вгрузли у провансальську потилицю; Андре відчув, що втрачає свідомість.

Кармен-Ваніна мінилася багатобарвно; то була не жінка, а віла — темний, причинно-веселий демон хаосу; і хаос той зветься «Природа». Головою вона стала Медуза, тілом — ламія, руками — восьминіг. Страшне опудало вроди. Шедевр.

2.

На роботі все добре. Чи може бути інакше? Учора хтось пішов, тихо причинивши за собою двері, і вже завтра з’явиться новенький. А вона лишається. Їй доводиться бути веселою, гострою на язик, постійно зачіпляти вельми цікаві для працівників кафедри теми, знаходитися у руслі «подій»; вона панує на кафедрі, оточена зікуратами паперів, мапами розкладів, букетами зів’ялих квітів, випорожненими коробками з-під цукерок, засмиканими, знервованими викладачами. Її можна порівняти з діамантом на вітрині. Вона — бундючна зірка, фаворит покупців, без міри напханих до крамниці. Її осяює проміння слави, вона вибухає сміхом, повним надії…

Це ім’я, освячене кардиналом Фічіно, поруйнувало її характер. З дитинства вона повинна була уважно гортати сторінки художніх творів. Досягши повних літ, вона вже встигла прочитати всіх визнаних класиків, і більшу частину — в оригіналі. Перейшла на українське і спізнала багато захоплень. Заспокоїтись не могла. Ніякої Ваніни з неї не виходило. У житті не трапилось жодного Міссіріллі, самі лише недолугі Шарбоварі.

Ваніну було пошкоджено ще від початку. У школі вона не могла пояснити незмірно цікавій учительці, ким саме працює батько — на неї відразу ж подивились як на дівчинку з нестійкої сім’ї. Оцінки стали занижувати, дехто, дивлячись на неї, кривив, не криючись, губи. Тоді батько пішов до школи. До директорки — огрядної пані, що гидувала «західними витребеньками», крізь зуби промовляла «касмє-тіка!» і гордо носила на лацкані чорного піджака червону цяточку ударниці. Вони зачинилися в кабінеті і довго про щось говорили. Батько вийшов такий, як і завжди — пихато-екзальтований чемний функціонер з вишуканим манікюром і золотою масонською каблучкою на мізинці. Цю каблучку він привіз з Тулузи.

Пані директорка, коли вийшла, виглядала дещо помаленою. Вона зблідла, і руки її тремтіли. Так, починаючи з восьмого класу, стан Ваніни у школі змінився — але змінився не на краще. Улесливість учителів виходила за межі, а за спиною дівчину називали «вилупком».

Місячне сяйво у плямистому мереживі калюж. Вузькими хребтами перешийків обережно ступають м’які кеди Пацючки. Вона уважно вивчає променясті танці у брудній воді; її спокійний, механічний розум намагається осягнути проблему з шерегу тих звичних питань, що їх розтлумачують собі затяті філологи, коли їм треба чимось зайняти себе у якомусь монотонному процесі.

Надміру видовжене, худезне обличчя з приліпленими до спітнілого перенісся мініатюрними кружальцями окулярів, страшенна худорба кволого, аж блакитного від анемії тіла — ці фізичні аспекти, на додання до інших (Пацючка була неговірка, прудконога, понад міру допитлива) робили її справді схожою на капосного, огидного щура, що безперестанку крутить головою, намагаючись увібрати навколишність, випити реальність своїм безсилим тільцем, вловити антеною хвоста флюїди ворожого світу. Пацючка мешкала в іншому світі — світі, де фонтануюсь жанрові генезис та модуси сюжетів, де отримують змогу реалізації химерні задуми і дивні концепти; це був світ чудернацького поєднання інновації і традицій, антиподів і узагальнень, Пацючка, мабуть, від народження розумілась на літературі. Тексти для неї давно вже перетворились на подобизни трупів, які тре’ розтяти і з’ясувати, чи присутня якась вада у будові тіла небіжчика, чим сердега хворів та від чого опрягся… З часом це перетворилося на своєрідне хобі. Вона почала мимоволі збирати колекцію препарованих: мастурбатор Флобер, розпусники Сад і Мопассан, облудний Стівен Кінґ, недолугий нетрадиційник Пруст, хворий містифікатор Лавкрафт… Вительбушені бідаги навічно застигали уформалінені на полиці, ладні прислужитися щоразу, як на обрії з’являлася нова жертва.

Врешті, Ваніна закінчила школу. Ми не знаємо, що відбувалося у неї всередині — у таких важливих органах, як серце та мозок. Але нам достоту відомо, які струси зворушували інші системи її організму. У Ваніни — невідомо звідки — була одна пекельна вада: сластолюбство. Жага отруйним упирем прокинулась у морочному склепі її тямки ще до восьмого класу. Так було задумано сюжет трагедії аж до скону.

Хіть була не єдиною незвичайною якістю, якої набула Ваніна. У більш зрілому віці зовнішність її завдяки надмірному вжитку косметичних засобів, набрала приємності, притаманної зазвичай світським пані. Однак назвати Ваніну привабливою — негарний жарт. У школі її вважали за потвору. Було в ній щось протиприродне, нелюдське. Принаймні, так здавалося співучням і учителям. Вона ж любила хлопців… Дуже любила.

Дівчинка росла закомплексованою, соромливою аж до судом, і від цього ставала ще більш химерною. Під товстим шаром комплексів ховався чванькуватий людожер Нерон. Ваніні конче необхідно було звести свого імператора на якомога вищий п’єдестал.

Пацючка обернулася. Кілька білих зморшок зогиднили її мишачу шию.

«А, це ти… Рада бачити. Як там твій дисер, посувається?»

«Привіт. І не кажи… Лиха іронія. Свєто, нічого не виходить! Застряг на середині вісімнадцятого століття і — лебідь, рак і щука!»

«Зрозуміло… Звідки це ти? Заблукав?»

«Ні. У Ваніни був. Потеревенили».

«А-а-а! Ну і як там вона? Чим пригощала?»

«Як завжди… Дивна вона якась»

Пацючка знала, що Андрій розмовлятиме про себе — інших тем для нього не існує. І все ж вона хотіла почути від нього щось певне.

Вона була реалісткою. І намагалася пошити в адепти першого-ліпшого-мало-не-кожного. Не розуміючи сучасної української драматургії, вона тлумачила її виключно з точки зору реклами власної держави, а схвалюючи творчість закордонників, що окупували місцевий театр, вимірювала їх успіхові не більше півроку.

З Андрієм Пацючка розмовляла без жодного співчуття. Жорстока констатація дурості візаві. Сумно, але справедливо.

Цікаво, чому він не лишився у Ваніни? Ніч же. Вони ж не по-піонерські товаришують, давно вже не жовтенята. Теревенили вони… Щось хижо-волохате ворухнулось у неї всередині.

Пацючка вважала, що у Ваніни якісь проблеми з психікою — а що думати про молоду жінку, що не припускала до себе чоловіків навіть на гарматний постріл? Звичайно, міркувала Пацючка, як не цікавишся сексом, то можеш перекинутися на інші галузі — занурюйся у родинне життя, присвячуй себе батькам, племінникам, займайся кар’єрою, ходи до церкви, малюй, самовдосконалюйся. Одна з пацючкіних знайомих, колишня модель, так і робила — авжеж, її мало цікавило кохання, вона-бо мала досвід, що складався з трьох збоченців-чоловіків. Але ж у Ваніни все було інакше, Вона давно вже зрозуміла свою «ненормальність», осягла, що химерність характеру завжди заважатиме їй у між статевих фіглях-міглях, тому, як один з героїв Томаса Манна, вона вирішила зачинити для себе двері кохання. Так і зробила — зачинила й забула. Втім, як це завжди буває, все виявилося не так і просто. Щоранку, щовечора, щоночі їй думалося саме про «це». Спілкуючись з чоловіками — будь-якими, чи то високими романтиками, чи то низенькими веселунами, чи то поважними професорами або сексапільними студентиками — вона відчувала майже фізичний біль. І поступово божеволіла.

Усі п’єдестали, на жаль, виявилися хиткими — з них попадало вже безліч чужих імператорів — а ванінін Нерон тим часом втрачав здоровий глузд. Кошеня перетворювалося на монстра, а неприродно неприваблива Ваніна — на чарівно улесливу, імпозантну пані, Ваніну Миколаївну.

Влаштуватися на престижний факультет було важко. Невідомо, який бог їй допоміг. Відтак, задля цього вона офірувала самоповагу, пиху, трохи відвисла убік егоїзм. Довелося потягати клунки одній шанованій у освітянстві пані — ця пані стала таки її шефи нею. І ось настав новий етап — тре було стати викладачем, відновити пиху, підлікувати Нерона. Університетському викладачеві багато що дозволено, хоч він і не має жодних прав. Тут головною перепоною Ваніні була улюблена шефиня — тому й повела вона на свою начальницю активний, геніально спланований наступ. Твердиня, врешті, впала — Ваніна Миколаївна перетворилася на загально факультетську улюбленицю, а завідувачка щомісяця хоріла, ходила роздратована, змарніла. По факультету плентались чутки про її вихід у неозначено довгу «творчу» відпустку. Справу було зроблено.

3.

На вулиці було зимно, як ніколи. Ваніна пришвидшила ходу. Їй кортіло дістатися супермаркету швидше, ніж завжди. Пройшовши вилом у бетонному паркані, що оточував територію гуртожитків, вона опинилася майже на дорозі — єдиному не білому елементі величезного засніженого ландшафту. Навіть велетенський бігборд «Вольво» був усуціль вкритий кригою і снігом. Крізь природну білу плівку таємничо світили сині літери. Слід було ще без пригод перетнути кілька шляхів — і вона вже в магазині. Ваніна рішуче гунула вперед.

Автозаправка мінилась яскравими вогниками гірлянд. Їх забули зняти — давно ж бо минув і Новий рік, і Старий Новий рік, навіть Хрещення. Стежка понад засніженими туями огорожі була вщент закрижаніла, тож перехожі пересувалися на кшталт маріонеток у ляльковому театрі абсурдистів. Ваніна героїчно пройшла небезпечну ділянку. Поперед неї йшли студенти — її студенти. Морковкіна та Васько Гот. Гот був довжелезним легенем з численним пірсінгом і, наразі, товстезним білим кожухом. Останній дуже заважав йому пересуватися, тож він усі свої надії покладав на Морковкіну, яка, легесенька у куцому пуховичку, спокійно чапала собі кригою, мов тобі астронавт на Місяці. Парочка загрозливо хибала з боку в бік. Ваніна не мала бажання їх обходити, їй хотілося уникнути вітання з підлітками, особливо ж Морковкіною, яка завжди ціплялася якраз на тих хлопців, що їх подобувала собі Ваніна. Відтак, рухалися Морковкіна й Гот вельми повільно, і Ваніні набридло тягтися за ними. Вона набралася сміливості обійти студентів, і вже почала здійснювати цей задум. На коротку мить вони затулили їй заправку, і вона не помітила яскраво-червоне авто, що, насмоктавшись досхочу бензину, знехотя рушило й наближалося до виходу зі станції.

Ваніна сміливо обходила Морковкіну й Гота. Вона спочатку не помітила й далебі не зрозуміла, чому вони раптом пришвидшили ходу й легко обігнали її. Ваніну це трохи роздратувало — от і все. Вона вперто торувала скрижанілий шлях, не зважаючи на оточення. Так часто буває, коли ми захоплені одним елементом буття, робимо щось, а коли елемент раптом зникає, стикаємось з повним нерозумінням буття, яке за цей час дещо змінилось.

Раптом щось злегка штовхнуло її в бік. Вона заточилась, але щось продовжувало штовхати її далі. Ваніна впала, торбинка її відлетіла кудись вбік. Падаючи, вона встигла помітити щось велике і червоне, щось ніби хижу пащеку великої тварини… Пані Тараско, яку більшість знайомих звали просто Лєною, мешкала в тому ж гуртожитку, що й Ваніна, але поверхом вище. Вона була самотня. Ця маленька, чудернацька жіночка могла викликати до себе щиру симпатію. Історія її була надто сумна, щоб отак взяти й переповісти, до того ж повінстю вона відома тільки кільком особливо довіреним панянкам, тоді як для іншого освітянського загалу було продуковано іншу версію — Лєна Тараско, приємна руда середнього віку пані, весела, зручна у спілкуванні, справжній професіонал; ті колеги й студенти, що бачили її щодня, з часом починають помічати, як невимовна туга виходить з її зелених очей, як розчиняється вона у мізерних зморшках і наморених руках, як сумно схиляються плечі й куйовдиться сонно рудогаряче волосся. Життя її обмежувалось деканатом, гуртожитком і островом Балі (там, через дивну примху долі, мешкав її брат). Ніхто ніколи не знав, що вона думає про ту чи іншу факультетську особу — вона, на відміну від інших, не розповсюджувала пліток і допомагала студентам. Тому її не тільки поважали — правду кажучи, її мало хто поважав — а й ненавиділи. Ненависть у наших співвітчизників отруйна, ница, люта — побачити її часом неможливо, вона ховається під облудністю театральної приязності, за химерними масками чеснот. Утім, Лєну Тараско це не турбувало — у нашу епоху взаємо поглинання вона була сумним спостерігачем, вегетаріанцем, що гидував людським м’ясом і співчував кривавій страві.

Отямившись, Ваніна стала пробувати підвестись. Хтось подав їй руку.

«Пані, слід бути обережнішою», долинув до неї м’який голос.

Вона спроквола встала, спираючись на міцну долоню у шкіряній рукавичці. До неї приязно і стурбовано водночас усміхався літній чоловік.

«Мені — обережнішою?! Шановний, а вам не здається, що це просто нахабство? Ви мене мало не вбили, а тепер — мені обережнішою? Мені?!»

Вона почервоніла і вже була готова полізти в бійку. На думку спало телешоу про суд, де люди вигравали величезні суми моральної і фізичної компенсації. Хотілося купити новий телевізор.

Добродій дещо спохмурнів і зам’явся. Його обличчя, поточене купою дрібних зморшок, зібралося у жмут глибинної думки.

«Вам куди?», нарешті видав він. «Може, Вас підвезти?»

«Що? Я от у супермаркет… Ох!», раптово зойкнула Ваніна. Їй дуже заболіла нога, і вона зрозуміла, що самотужки нікуди дійти не зможе. Та зізнаватися в цьому не хотілося. «Що таке?», злякався чоловік.

«А Ви як думаєте!», гиркнула Ваніна, аж тут побачила, що навколо них натовклось багато народу, тож гримати передумала — все ж таки вона викладач. «Зламали мені щось…»

«До лікарні!», миттєво вирішив чоловік.

«Яка там лікарня! У мене часу немає!», сердито відказала вона, та одразу ж зрозуміла безглуздість своїх слів.

«Так, без сперечань!», авторитетно мовив чоловік, знову беручи Ваніну за руку. «Їдемо».

«Та Ви що?!», почала була пручатись Ваніна. Але нога боліла все дужче.

Чоловік, тепер уже мовчки, підвів її до машини й відчинив дверцята. Вона тільки тепер помітила, що штовхнула її яскраво-червона «Ауді» з якимись чудернацькими номерами.

Всередині було затишно й тепло.

«Вам зручно?», поцікавився чоловік.

«Дякую», тихо відказала вона…

Два роки тому в пані Тараско загинув єдиний син. Його зарізали на лаві прямо навпроти гуртожитку, де вона мешкала. Він приїхав з Києва й дочікувався її з роботи… Ця страшна пригода сколихнула хвилю спільного жалю до Лєни. Всі одразу ж згадали, яка вона прекрасна людина, кому, коли й скільки добра зробила. Зібрали гроші на погреб. Влаштували урочисті поминки, пан Лев навіть надав нещасній матері чергову оплачувану відпустку.

Та найбільше допомагала в цю важку днину Лєні Ваніна. Вони мешкали в гуртожитку на одному поверсі, через кімнату. Цілий місяць Ваніна сиділа в Лєніній кімнаті, розважала її, уважно вислуховувала, пригощала. Лєна виявилася сильною людиною. Через місяць вона вийшла на роботу — бадьора й весела, як і раніше. Лише іноді в її яскраво-блакитних очах спалахували кристали нерішучих сліз.

Ваніна стала її найближчою подругою. Вони обмінювалися рецептами, разом готували факультетські свята. На вихідні їздили до батьків Ваніни на Кіровоградщину, а літом, на запрошення родича Лєни, майнули на Балі. Повернулися звідти щасливі, засмаглі, сповнені вражень від гідного людини життя.

Останнім часом, утім, Ваніна дуже турбувала пані Тараско. Лєна доречно вважала її заможнішою за себе. Що Балі? Балі — то раз на рік, а може, і на все життя. Деканатським робітникам платили мало, нормально пожити вдавалося лише під час сесій. Ваніна ж постійно корегувала статті, складала промови для нардепів, писала курсові й дипломи. Одним з небагатьох позитивів епохи є незнання рідної мови — ті недобитки, що знають її добре, отримують унікальну можливість вийти із злиднів.

Тараско помітила, що Ваніна перестала слідкувати за собою. Якось, збираючись на день народження до подруги, вона зайшла до Ваніни, щоб попросити щось новеньке з косметики. Та виявилося, що нічого новенького в неї немає, а те, що стареньке, майже закінчилося. У раковині було повно немитого посуду, стіл був поцяткований різнокольоровими окрушинами.

Лєна стала обережно розпитувати Ваніну, та до пуття нічого дізнатися не змогла. Ваніна відповідала з не меншою обачливістю. Вона не хотіла щось казати. А у голосі її бриніла лють. Тараско пішла розгублена…

У лікарні Ваніні приписали полежати вдома кілька днів. Нічого заламано не було — лише легкий удар. Медсестра, збагнувши кон’єктуру падіння Ваніни, усміхнено шепнула їй: «Ви можете стягнути з нього стільки грошей!» Ваніна збентежено на неї подивилася і почапала, шкандибаючи, до чоловіка, який очікував на неї у голі. У машині вони встигли познайомитись, незважаючи навіть на те, що Ваніна більше мовчала, ніяковіючи. Його звали Романом, він володів компанією звукозапису та собачим розплідником. Багато та з неабияким гумором розповідав про свої подорожі до французького Периґору, гротів Лонґ-Мен у Китаї та про вояж Ломбардією. Ваніна вдавала, що слухає його, та насправді прислухалася до себе. Дивна ситуація — і жодних зрозумілих відчуттів.

Роман натягнув на голову хутрову шапку, посміхнувся — наче здивований спанієль — і запропонував Ваніні підвезти її додому.

«Ні, дякую, пане, ви вже встигли мені допомогти. Зараз я до супермаркету — а потім вже своїм ходом додому», відказала Ваніна.

«Ви навіть не вимагатимете відшкодування?», грайливо примружився Роман.

«Ні».

«Тоді от що. Тут за кілька сотень метрів „Велика кишеня“. Купите все що треба. Пішли».

«Ви що, завжди так командуєте?», іронічно поцікавилась Ваніна, навіть не поворухнувшись.

Він всміхнувся ще ширше.

«Ага. Пішли!»

Помітивши глузливий погляд медсестри, Ваніна гордо підняла підборіддя — наче римський легіонер, що йде на штурм варварського укріплення — і пішла за Романом.

Вже у машині він її спитав:

«Хоч скажіть як Вас звати, потерпіла».

«Ваніна… Миколаївна».

Він здивовано підняв брові.

«Ого! Два зауваження. Хто це Вас так обізвав та чому так офіційно?»

«Обізвав», вона наголосила ображено на цьому слові, «мене так мій батько. Він був дипломат. І чому це я маю з Вами запанібрата бути?»

«Ми ж стільки пережили разом», жартома зауважив Роман, натискаючи на гальма перед черговою пробкою. «Аварія, лікарня, ця підступна медсестра». Він уважно на неї поглянув. «От зізнайтесь, вона Вам порадила обдерти мене як барана».

«Так. І я б могла це зробити».

«Чому ж не зробили? Шкода стало?»

«Якщо Ви не припините, я зараз же вийду і потелефоную з молільника в міліцію!»

«Нащо ж для цього виходити? Телефонуйте звідси», він спокійно дивився їй прямо у вічі.

Ваніна закусила губу й замовкла. Роман теж мовчав. Вони очікували на подальше.

4.

«Що сталося, Ваніно?»

Ваніна мовчала. Її очі гострою пусткою вдивлялися в ніщо, і Лєна відчула бриніння її жаги, її шалу.

«Скажи мені, що сталося. Ти що, сказати не можеш? Та заспокойся!»

Як тільки вона підвищила тон, Ваніна перестала рюмсати й уперше поглянула на Тараско. Обличчя її почервоніло, в очах шаблево замерехтіла лють.

Лєна силоміць відтягла Ваніну до глибокої фотелі, біля вікна, погладила по жорстоким кучерям, відійшла до серванту, де намішала заспокійливого чаю, потім сунула чашку Ваніні до рук і, не зупиняючись, намовляла її заспокоїтися, пояснити, що сталося.

Пацючка не часто відчувала такі оргазми. Вона відкинулася на подушку й дрібно видихувала скуте закайфованими легенями повітря. Їй було надто хороше, щоб припиняти це. 

Вона обернулась обличчям до Андрія.

«Ти знову був на висоті, любчику».

Він вишкірив сніжно-білі зуби.

«Знаєш, а мені подобається зраджувати».

«Це не зрада — це компроміс», байдужо зауважила Пацючка. «Він необхідне не лише нам обом, а й їй теж».

«Їй?», подивовано перепитав Андрій.

«Атож, їй. Ваніні».

«А чому?»

«Ну, по-перше, я її ненавиджу. Але це несуттєво», вона зніяковіло потерла лоба. «Намагаюся спекатися цього… Не питай, чому. Тобі не зрозуміти. Це щось внутрішньо-жіноче».

«Ну а по-друге?»

«Я її жалію. Справді жалію! І не дивись на мене так!», скрикнула Пацючка, помітивши глузливий погляд Андрія.

«Ми даємо їй шанс відчути себе жінкою Кожна жінка відчуває зраду інтуїтивно. Тваринно, наче самиця. Це надасть їй сил боротися за тебе. І вона переможе. Бо мені ти не потрібен…»

Андрій стомлено зітхнув.

«Ну, я не мав щодо цього жодних ілюзій… Слухай, цікава в тебе логіка. Тобі в політику треба».

Блідий і хижий погляд Пацючки втупився в його облудні котячі очі. Андрій покулився.

«Ну що, продовжимо?…», приречено запропонував він.

Після того випадку Роман став коло неї упадати. Приїздив, привозив вино, квіти, цукерки, кав’яр. Подарував новенький телевізор. Спочатку Ваніна відмовилася прийняти подарунок — але він загрозив викинути апаратуру через вікно. Тож тепер на вкритій оксамитовою шматкою дзиглі стояв величезний «Самсунг».

Ваніна не знала, як пояснити самій собі ці відносини. Ніби щось було — і не було водночас. Вона була вдячна Романові, але постійно нашорошено очікувала на появу Андрія. Що він скаже, як про все дізнається? А може, він уже знає, тому й не приходить? Вона все ще кохала Андрія. Мабуть кохала. Певно, що кохала… Це відчуття було мінливе, наче осіннє небо; то острах, то лють, то ніжність. Роман був упевненою в собі людиною, міцно стояв на ногах, знав, чого хоче від життя, і не грався в ілюзії. Але Роман був старий. Принаймні, на п’ятнадцять років старший за неї.

«Ну то й що?», дивувалася Тараско, коли Ваніна висувала цей аргумент. «Ти подивися — зараз же всі виходять за старших. А що з тих молодих взяти? Ні кола ні двора».

Андрій же постійно знаходився у пошуку. Він навіть ще достоту не зрозумів, хто йому більше подобається — хлопці чи дівчата. Його неодноразово бачили з факультетськими «голубими». Так само невизначеним він був і щодо фаху. Грошей йому завжди бракувало, а як вистачало — то тільки на себе. Однак Андрій був молодий і вродливий.

«Вродливі — найпідступніші», виносила вердикт Лєна. «Та ти очі розкрий, подруго! Він же жодної пропустити не може. А ти тут по ньому сохнеш».

Роман неодноразово запрошував до себе. Розповів, що був жонатий, але мусив розійтися з дружиною. Вона-бо хотіла, щоб він став ветеринаром, а він уперто займався бізнесом. Справа спочатку не приносила жодного прибутку — от дружина й пішла. Дітей забрала з собою. Але відтоді, як у нього завелися грошенята, діти більше бувають у батька, ніж у матері. Сучасні діти знають ціну грошам.

Ваніну ж лякало те, що в нього є якийсь досвід, що він мав дружину і має дітей. Вона не вважала себе за красуню. Таким, як Роман, більш личать струнконогі білявки — такі-собі зручні бізнесові аксесуари, з якими ще й задоволення неабияке можна отримати.

«Може, він збоченець?», питалась вона у Лєни. «Ну що він у мені знайшов».

Тараско сміялась.

«Не збоченець, а розумний чоловік. Йому дружина потрібна і господарка в хату, а не нафарбована лялька з примхами і без жодної клепки в голові. Він розсудлива людина. Ти розумна й талановита. І не переч мені! … На тобі і твоєму хисті, якщо до них правильно підійти, ще й дивіденди заробити можна».

Скінчилося це все тим, що Роман з’явився на факультеті з величезним кошем рожевих троянд. Це був день народження Ваніни. Там були всі. І Андрій теж…

5.

«Що сталося?», продовжувала допитуватися Тараско. «Ти скажеш мені нарешті?»

Ваніна поглянула на неї з невимовною жовчу.

«Вони покинули мене… Немає ні Андрія, ні Романа. Тепер я сама, я одна».

Вона зайшлася у реготі.

«Знаєш, Лєно, я завжди, все життя була сама. Та лише тепер відчула, як це тяжко. Тоді, коли в мене було майже все — і раптом я втратила найцінніше, і знову сама. Ще болючіше. Знаєш, як болить? Отут».

Вона хутко вхопила Тараско за лікоть, притягла до себе, приклала її руку до своїх грудей.

«Чуєш, відчуваєш? Там біль…»

«Але чому, Ваніно?», розгублено питалась Тараско. Питання застрягло десь у просторі між потемнілими віконницями і портретом Сковороди на стіні.

Чоловіків у житті Лєни Тараско не було вже кілька років. Десять років, якщо бути точнішим. Загубились десь у хитросплетеннях життя. Замолоду вона кохала аспіранта біофаку Сергія. Він дарував їй ромашки, був дуже ніжний, потай читав поезії Бродського. Але… В житті Сергія трапилася руда відьмочка Аліна — лаборантка на тому ж біофаці. Лєна вже майже пробачила Аліні — через двадцять п’ять років — та іноді, вночі, ковтаючи сльози, бажала їй довіку горіти в пекельному вогні.

Потім була перерва в кілька років, а відтак з’явився Улас — її майбутній чоловік. Лєна була вже на останньому курсі університету і проходила практику в школі. Улас викладав англійську. Він був на шість років старший за неї, мав смішні чорні вуса і добрі очі. Вона прожили разом сім років, народили Семенчика, а потому в Уласа виявили злоякісну виразку й він помер у страшних тортурах. Тараско — це було його прізвище. Лєна зберегла його і в другому шлюбі.

Через рік — Семенчик вже ходив до школи — Лєна Тараско зустріла Ростислава. Це був масивний чолов’яга, дуже улесливий і вправний у залицяннях. Як потім з’ясувалося, йому була потрібна лише квартира Лєни. Втім, незважаючи на це, вони прожили разом ті ж сім років, що Тараско провела в щасливому шлюбі з Уласом. Ростислав працював на автобазі, Лєна викладала українознавство в школі, Семенчик закінчував десятий клас. А тоді Лєні повідомили, що в Ростислава є інша…

Відтоді вона жила спочатку з сином, потім сама — коли він поїхав вчитися до Києва. Мало було сказати, що чоловіки їй набридли. З одного боку, єдиним її чоловіком, як вона для себе вирішила, був тепер син. З іншого — їй вже і не хотілося. Вона згадувала свого Уласа і розуміла, що іншого такого не знайде. А як знайде, то це буде щось на кшталт зради. Тому й не шукала.

«А ти, дурень, думав, вона тебе вічно чекатиме й буде вилизувати тарілки від щастя?», знервована Андрієвими наріканнями, відказала Пацючка. «Взяла й знайшла собі іншого. От і все. Молодець!»

«Це що, така жіноча солідарність?», з розлюченою підозрою поглянув на неї Андрій.

«Може й солідарність. Чом би й ні? Чи ти мене за жінку не вважаєш?», загрозливо підвелася на лікті Пацючка, заглядаючи йому у вічі.

Андрій відвів погляд. Чесно кажучи, він не любив Пацючку. Використовував її лише для чисто фізіологічної насолоди. Серця в неї не було, тож ніжності й кохання вона просто не здатна була дати. За мисленням Пацючка була справжнім чоловіком, тож, кохаючись із нею, він іноді уявляв на її місці Білого — хлопця, з яким коротав холодні ночі в гуртожитку.

«Звісно що ти жінка. Що за дурість!», він поцілував її у чоло.

«Що це за поцілунок такий батьківський, га? Давай, давай…», Пацючка потягнулася до нього всім своїм хлоп’ячим тілом, навалилася своїми маленькими, але пружними цицьками, охопила його шию тоненькими, блідими руками. Андрій почув хрипкий спів гарпій у пеклі…

У гуртожитку Лєна опинилася в середині 90-х, коли перейшла працювати в університет і не стало чим платити за квартиру. Підробляла тоді прибиральницею в банку та розповсюджувала підроблену нібито англійську косметику. Було гидко — гидко стосовно і гуртожитку, і прибирання, і підробок. Та не було іншого виходу. Так минуло п’ять років. Потім усе нібито налагодилося. Але ніяк вже було повернути продану квартиру. Гроші, отримані за неї, пішли на навчання Семенчика. І хоча він і влаштувався в Києві на роботу й висилав мамці сяку-таку допомогу, все ж на купівлю нового житла цього аж ніяк не вистачало. На заможних родичів надії теж не було. Коли вони мало не вмерли з голоду під час кризи, ті про них узагалі забули. Багато років не озивались жодним словом.

До гуртожитку Лєна звикла. Їй навіть деякою мірою подобалося. Тут вона була не сама. До того ж, сталося ще дещо…

Якось, роки два тому, до неї підселили — на місяць, комендант дуже просила — дівчину. Звали її Норою, було їй 19 років. Як потім довідалася Лєна, Нора встигла побувати на зоні. Та спочатку вона про це не знала.

Дівчина виявилася напрочуд приязною. Вони разом готували вечері, разом дивилися серіали. А однієї чудової ночі Нора залізла під ковдру до своєї співмешканки. Лєна навіть не підозрювала, що може статися щось таке. Дівчина плакала й казала, що їй сняться жахи, що вона не може заснути одна. У Лєни прокинувся материнський інстинкт…

За вікном була глупа ніч. Високе, закруглене зверху вікно. Сніг і ніч. Великий блідо-жовтий місяць. І відсутність життя…

Романа обурило існування Андрія. Андрій був вражений появою Романа. Роман пішов за десять хвилин після того, як прийшов. Андрій решту святкування шпигав щодо особистого життя Ваніни. Коли ж вона вибігла вся у сльозах до коридору, кинув навздогін: «Овва! Я знаю, що ти вмієш плакати, мала! Це в тебе так сексуально виходить».

Він був такий п’яний, що колегам-чоловікам довелося буквально нести його додому.

Наступного дня вона сама пішла до нього. Хотіла сказати, що все скінчено, нічого не може бути після того, що сталося. Але він випередив її. Відкрив двері зблідлий, з величезними синцями під очима. Далі порогу не пустив. Ліжко було заставлене ширмою, і вона виразно відчувала, що на ньому хтось є.

«Що, мала, прийшла?», грубо спитав він. «Чого тобі треба?»

«Я хотіла…», почала була вона.

«Вибачитися? Пояснити?», крикнув він і голосно зареготав. «Не треба. Це вже ні до чого. Все, крапка».

«Тобто як?», отетеріла Ваніна.

«А що тут незрозумілого? Більше нічого не буде. Я від тебе втомився. На все добре».

І він, майже виштовхнувши її з кімнати, затріснув двері так, що, мабуть, це було чутно в усьому гуртожитку. Коли Ваніна йшла геть, їй здавалося, що її сором теж усі бачать…

Безособовість за вікном засмоктувала. Від самотності хотілося кричати, репетувати на все горло. Глузливо видивлявся з портрету Сковорода. Він-бо знав, що самота — це чеснота великих. Але для маленьких людей самота — це тортури і жах…

Роман з’явився ще кілька разів. Спочатку він намагався триматися невимушено, ні про що не питати, вів себе нормально. Та з часом почала вигулькувати на поверхні якась роздратованість, непевність. Він навіть кілька разів нагримав на Ваніну. А вона не могла знайти в собі сили для відвертої розмови.

Останнього разу він прийшов трохи захмелілий. Приніс вино, став наливати Ваніні, хоч вона й відмовилась. Подивившись на нього, вона вирішила не перечити. Випила. Тоді він став питати про Андрія. Ваніна намагалася відповідати чесно, нічого не приховати, пояснити ситуацію. Та насправді він її не слухав, заздалегідь усе для себе вирішивши. Схопився на ноги і вийшов. І більше не з’явився. А за вікно було безлюддя і пустка буття…

6.

«Любов — вирій птахів у вічний ранок сподівання» (Володимир Селиванов)

Як же давно я хочу піти! Хочу піти, аби ніхто не згадав. Раніше я робив кроки — але то були кроки нерозумного маляти, несвідомого дитинча Краси, ще недозрілого демона. Тепер я справді захотів піти. Це бажання народилося всередині, налякало і стало рости. Росте щохвилинно, щомиттєво. І немає скону його росту.

Тараско заварила Ваніні вкуснючого й корисного чаю з трав, як навчила її бабуся. Чай мав заспокоїти, принести розслабленість і втому. Ваніна взяла філіжанку обома руками, вмочила губи, сьорбнула.

Тараско споглядала її спокійно — так, як роздивляються картини в музеї чи статуї, що прикрашають набережну або парк. Їй пригадався Улас і той біль, коли вона сиділа біля його ніг у шпиталі, він помирав, нещадно тортуруючись, а вона нічого, ну анічогісінько не могла зробити. Перфузії і крапельниця були для нього важливішими, ніж вона. Правда, тоді був день, а не ніч, як ото зараз — але було так само мовчазно, вікна мовчали, мовчало саме життя.

Ваніна пила чай. Поступово лють у її очах оберталася на біль, а біль — на змору. Вона поставила філіжанку й провела рукою по чолу. Біла, вродлива рука з золотою каблучкою. Нахмурене, з двома зморшками чоло.

Тараско дивилася на неї і згадувала той день, ту мить, коли вона застигнула Ростислава з білявкою-секретаркою. Вони з присмоктом цілувалися, і ніж, що давно вже був застромлений у її серце, раптом заворушився, причиняючи біль.

Ваніна підвелася і кволо крокуючи, дісталася ліжка. Майже завалилася на нього, щось незрозуміло-вибачливо прогугнявивши до Лєни. Але не заснула, а продовжувала дивитися кудись на стіну поза Лєною.

Тараско підвелася й підійшла до неї. Всередині її єства відбувалися дивні тектонічні зсуви. Скреготу плит архетипів не було чутно, та все ж усе руйнувалося і знову відбудовувалося. Вона стала на коліна перед ліжком. Притисла свої губи до чола Ваніни. Ваніна не поворухнулася. Тоді губи Лєни зійшли нижче і вп’ялися в губи подруги, отримавши несподівану віддачу…

Що воно є, теє життя? І чому воно мовчить, чому нічого не каже до нас? Кого ми шукаємо? Та й чи потрібно шукати… Шукати все життя, аби потім опинитися сам-на-сам із собою. Чи варто?

Іван Рябчий
Січень 2006 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Журналіст, письменник, перекладач. Живе та працює у Києві.Експерт Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, заступник головного редактора культурологічного альманаху "Хроніка 2000".