Автори / Іван Рябчій / «Білосніжка»

Переклад оповідання Жана Лоррена

Коли королеві Імоджин стало відомо, що принцеса Білосніжка не загинула, що шовковий повороз, який вона власноруч затягнула навколо її шиї, лише злегка придушив її, а гноми-лісовики поклали занурене в глибокий сон тіло до скляної труни, ба гірше — зробили його невидимим і заховали в чарівній печері — коли вона про все це дізналася, то страшенно розлютилась. Королева випросталася на своєму високому кедровому троні, у якому зазвичай мріяла, сидячи у найвищій кімнаті своєї вежі, розідрала важку мантію з жовтої парчі, прикрашену викладеними з перлів лілеями та листям, потрощила на друзки сталеве свічадо, яке тільки-но повідомило їй цю новину, та, не тямлячись від люті, схопила за задню лапку жабку-чаклунку, що завжди прислуговувалась їй у чарах, і пожбурила її з одного маху до комину, де жабка зашипіла «фрісст, ґрісст, прісст!» та спалахнула, мов сухий листок.

Після цього, трохи заспокоївшись, вона прочинила високе вікно, чиї свинцеві завіси тримали карлики, які дуділи в роги, та подивилася на селище. Воно було біле від снігу. Величезні, повільні, неначе зроблені з вати сніжинки кружляли в холодному нічному повітрі та затуляли обрій дивним горностаєвим хутром — білі плями на чорному тлі. У підніжжя вежі сніг червонів, мов багаття — королева знала, що це відблиски кухонь, де кухарчуки готували страви до бенкету, адже в неділю Богоявлення і в палаці буде гучне святкування. І навіть чорна душа злочинної королеви Імоджин усміхнулася — вона-бо добре знала, що якраз у цю мить для задоволення самого короля смажився пречудовий павич, печінку якого вона підступно замінила на суміш з яєць плазунів та блекоти. Це страшне зілля повинно було затьмарити розум старого короля та назавжди викреслити з його пам’яті спогад про прекрасну Білосніжку.

Це хлипке, невиразне обличчя Білосніжки — і як це їй заманулося, з її блакитними, мов порцеляна, очима та мертвим обличчям дурнуватої ляльки, кинути виклик їй, найпрекраснішій Імоджин з Золотих островів? Невже вона покинула все й поїхала до цього Богом забутого невеличкого Аквітанського королівства тільки для того, аби щодня, щохвилини чути, як вітер з моря та троянди у квітнику нашіптують, а її правдиве свічадо, де замешкали феї, стверджує: «О, твоя краса справді божественна, вона чарує людей і птахів, але, королево, Білосніжка таки вродливіша за тебе!» От уже ж паскуда мала! Тож королева не знала спокою: не було такої мерзоти, у якій би вона, мов справжня мачуха, не звинувачувала юну принцесу, намагаючись очорнити її перед королем. Але цей старий ідіот, осліплений тендітною вродою дівчини, слухав її неуважно, хоч і відчував хтивий потяг до неймовірної вроди королеви-чаклунки. Отрута також не діяла на хиряве дівча: її захищали або цнотливість, або турботливі феї. Імоджин досі з люттю згадувала той день, коли, не маючи змоги стриматися, вона наказала своїм служницям роздягти налякану дівчину та до крові відшмагати по тремтячим плечам; нарешті вона побачила, як її сліпучу голизну драли, псували гострі різки — але раптово різки в руках розлючених мегер перетворилися на павине пір’я, що лише злегка торкалося шкіри тремтячої красуні.

Саме після цього випадку вона вирішила скоротити їй життя. Королева власноруч придушила дівчину, а потім, уночі, наказала віднести її на край парку, вже готуючись звинуватити в убивстві циган. Та — несподівана вдача! Їй навіть не довелося доводити щось королю: за неї попрацювали вовки. Принцеса Білосніжка просто зникла, гоноровита ж мачуха святкувала перемогу — аж ось її так ошелешило власне магічне свічадо. Звичайно, королева тієї ж миті помстилася йому, розтрощивши об підлогу, але вона поквапилась, оскільки суперниця досі була жива й спала собі під надійним захистом гномів.

Не тямлячи себе, вона вийняла з шафи висушену голову шибеника, з якою завжди радилася з дуже важливих питань, і, поставивши її посеред величезного фоліанту, що лежав відкритий на пюпітрі, вона запалила три зелені воскові свічки й занурилася у похмурі думки.

Королева Імоджин опинилася дуже, дуже, дуже далеко від поснулого палацу — посеред завмерлого замерзлого лісу, подібного до велетенського коралу. Поверх білої шовкової сукні вона накинула грубий плащ з брунатної вовни — і стала схожа на стару відьму; її гордовите обличчя сховалось у затінку капюшону. Вона кривуляла поміж могутніх дубів, чиї вкриті білим снігом стовбури скидалися на розкаяних грішників. Високо простягнуте темне гілля одних, здавалося, проклинає її з усіх сил своїх довгих кощавих рук; інші, притиснуті якоюсь невідомою силою, неначе стояли на колінах край шляху; вони були схожі на вкритих примороззю ченців у довгих рясах з капюшонами, що, ставши в шерег на коліна, пристрасно моляться, якось по-дивному склавши руки поверх снігу, який заглушав будь-які кроки. У лісі було тихо-тихо, його міцно стяв кригою мороз, тож королева, занурившись у свій чорний план, безгучно прямувала до цілі, цупко схопивши в поли свого плаща якусь річ, що іноді стріпувалась і ледь чутно ціпкала.

Це було шестимісячне дитя, поспіхом викрадене з кімнати якоїсь служниці; цієї спокійної, погожої ночі вона несла його в ліс, щоб опівночі забити, як про це сповіщали книги, на перехресті доріг… Усі б ельфи, що ворогують із гномами, збіглися, аби скуштувати теплої крові, а вона б їх причарувала звуками своєї кришталевої флейти — чарівної флейти з трьома прорізами. Зачакловані ельфи вкорилися б їй та провели б лабіринтом стежок крізь заціпенілий від холоду ліс до печери гномів. Вхід її — як і кожної святої ночі Богоявлення, а також кожної Різдвяної ночі — був би цілком доступний і видимий. У такі ночі будь-які чари зникають, осяяні могутньою благодаттю Господа нашого; будь-яка підземна схованка гномів, де складені їхні скарбі, стає доступною і для людей. Отож, королева увійшла б до підземелля, розігнавши за допомогою чаклунського смарагду юрмище розгублених кобольдів, наблизилася б до скляної труни, зламала б колодку, розбила б кришку і простромила б серце сплячої суперниці; цього разу вона б не схибила.

Так вона бігла, обмірковуючи свою помсту, під виточеними білими коралями віття та гіллям старезних дерев запушеного інеєм лісу — та раптом зупинилась, зачувши співання псалмів і гучні голоси. Немов передзвін кришталю пробіг задубілим пралісом, він здригнувся, мов арфа, а королева, занімівши від подиву, побачила дивну процесію.

Під похмурим зимовим небом, у блискучій облямівці засніженого проліску крокували дромадери та стрункі, шляхетні коні, колихалися паланкіни зі строкатого, зірчастого шовку, височіли штандарти з півмісяцями, золоті кулі, підняті на довгі залізні списи, повсюдно видніли ноші й тюрбани. Схожі на бісів негри у зелених халатах без рукавів з острахом переступали по снігу, на їхніх скронях подзенькували прикрашені дорогоцінним камінням кільця, і, якби не сліпучо-білі посмішки, їх можна було прийняти за статуї з чорного мармуру. Вони намагалися не відставати від увінчаних коронами та вдягнутих у важезні золотаві шати патріархів; статечність їхніх шляхетних облич, вишукана піна довгих білих борід та широчезні бурнуси доповнювалися темно-синім або ніжно-рожевим верхнім одягом, розцвіченим дорогоцінними прикрасами та золотими арабесками. Паланкіни, де, мов неймовірний сон, майоріли закриті вуалями пані, ледь хилиталися на спинах дромадерів; і місяць, який щойно зійшов, мерехтів на зворотному боці прапорів. Глибокі, бентежні, нудно-солодкі пахощі цинамону, ладану й нарду випаровувалися тоненькими блакитними цівками; гулясті емальовані дарохранильниці виблискували в руках чорного, мов ебенове дерево, негра, який використовував їх замість курильниць. Сходив місяць, лунали псалми — це був навіть не спів, а дзюркотіння якоїсь ніжної східної мови, наче сплетеної з газу вуалей та диму кадильниць.

Королева, що сховалася за стовбуром одного з дерев, одразу ж упізнала царів-магів: чорношкірого Ґаспара, юного шейха Мельхіора та підстаркуватого Балтазара. Як і дві тисячі років тому, вони йшли вклонитися Божественному Немовляті.

Вони пройшли.

І королева, мертвотно збліднувши під своїм вівчарським вбранням, зненацька зрозуміла, що в ніч Богоявлення присутність Магів, які прямують до Віфлеєму, знешкоджує владу чар, що в нічному, насиченому миррою кадильниць повітрі унеможливлюється будь-яке чаклунство.

Отже, даремно вона кудись пішла. Марно пройшла примарним лісом; тепер небезпечний шлях через сніг і холод треба було повторити. Вона хотіла повернутися та піти геть, але дитя, яке вона тримала під плащем, раптом стало надзвичайно важким; було враження, що вона тримала великий шматок свинцю, який не давав їй зрушити з місця, а тим часом кучугури снігу навколо зненацька побільшали, заклякли ноги королеви були не ладні їх подолати.

Якісь страшні чари зробили її полонянкою оманливого лісу; королева добре розуміла, що, коли їй не вдасться розірвати чарівне коло, на неї чигає невідворотна смерть. Але кого закликати на допомогу? Адже світлої ночі Богоявлення нечисті носа не кажуть зі своїх зручних схованок; блукати лісом наважуються лише добрі духи — охоронці всіх знедолених і скривджених. Підступній королеві сяйнула думка закликати гномів — маленьких співчутливих істот у зелених шатах та в капелюхах, прикрашених пролісками. Саме вони дали притулок Білосніжці. Добре знаючи, що гноми, мов діти малі, закохані в музику, королева знайшла в собі сили вийняти з-під плаща кришталеву флейту та піднести її до губ.

Під страшною вагою дитини, що стала тяженна, мов кусень криги, вона поступово втрачала сили; її ноги, що були повністю вкриті снігом, брали корчі, вони посиніли, потім почорніли; губами, що вже набули фіалкового кольору, їй ще вдавалося вилучати ніжні, мелодійні акорди, часом нестямно жалісні, часом витончено-хтиві — болісне, принадне прощання агонізуючої душі; майже змирившись з долею, вона, проте, все ще плекала примарну надію на свій поклик.

Тим часом, поки її брехливе, злочинне життя лилося жалісною піснею, очі її жадібно блукали напівосвітленою галявою, вдивлялись у присмерк між деревами, вивчали звивисті рівчаки від коріння та залишені дроворубами штурпаки — будь-які неясні тіні, серед яких могли причаїтися обережні гноми.

Та ось королева здригнулася. З усіх куточків галяви на неї дивилися сяйливі очі: неначе ціле сузір’я жовтих зірок охопило її зусібіч. Очі були поміж усіх дерев, серед товстого коріння дубів, удалині та зовсім поруч — і кожна пара блищала сліпучим фосфором у пів людського зросту.

Це були гноми… Нарешті! І королева радісно скрикнула, та майже відразу закричала від жаху: над кожною парою очей вона помітила гострі вуха; під кожною парою була волохата пащека та білі ікла в паруючій нижній щелепі.

Її чарівна флейта накликала вовків!

Наступного дня знайшли її розірване вовками тіло: так погожої зимової ночі загинула підступна королева Імоджин.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Журналіст, письменник, перекладач. Живе та працює у Києві.Експерт Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, заступник головного редактора культурологічного альманаху "Хроніка 2000".