Автори / Іван Рябчій / «Руки»

Струхлілою, напівзруйнованою верандою невеличкої дерев’яної грубки, що стояла на краю глибокого виярка неподалік містечка Вайнсбурґ, штат Огайо, знервовано походжав невисокий огрядний старий. Через довге поле, засіяне конюшиною, але суціль заросле жовтим густезним поростом обридлої гірчиці, він дивився на широке шосе, посеред якого зупинився фургон з ягідниками, що повертались з полів. Ягідники — молоді хлопці й дівчата — голосно сміялись і реготали. Парубок у блакитній сорочці, вистрибнувши з фургону, схопив і спробував стягти якусь дівчину, яка заверещала, протестуючи. Ноги хлопця здійняли зі шляху хмару куряви, що заступила диск призахідного сонця. Через довге поле долинув тонкий дівоцький голос. «Гей, Вінґе Біддлбаум, зачеши волосся, бо очі повиштрикує», наказав голос голомозому чоловікові, чиї знервовані маленькі долоні безперестанку торкались великої білої лисини, неначе намагаючись довести до ладу купу поплутаних прядок.

Вінґ Біддлбаум, що, здається, неперервно страждав на численні страхи та примарні орди споконвічних вагань, ніколи не насмілювався думати про себе як про частину — хай хоч найменшу — життя у цьому містечку, де мешкав протягом останніх двадцяти років. У Вайнсбурзі він зблизився лише з однією людиною. З Джорджем Віллардом, сином Тома Вілларда, власника Нью Віллард Гауса, у нього склалося щось на кшталт дружби. Джордж Віллард працював репортером у «Вайнсбурзькому Орлі» й іноді, вечорами, він виходив на шосе, щоб завітати до будинку Біддлбаума. Старий, який тривожно походжав верандою й нервово перебирав руками, сподівався, що Джордж Віллард прийде сьогодні, щоб провести вечір разом із ним. Коли фургон з ягідниками від’їхав, Вінґ пішов полем, крізь високі шпичаки гірчиці, видерся на тин і стурбовано подивився на шлях, що вів до міста. Якусь мить він стояв непорушно, потираючи руки і вдивляючись у дорогу, але зненацька його охопив острах, і він побіг назад, крізь поле, аж до ґанку власної грубки.

У присутності Джорджа Вілларда Вінґ Біддлбаум, який протягом двадцяти років залишався загадкою для міста, ставав менш полохливим, а його темна особа, занурена у морок вагань, нарешті витикалася, щоб подивитись на світ. Поруч з молодим репортером він зважливо виходив на Велику Вулицю чи статечно крокував хитким ґанком своєї хатки, щось збуджено виголошуючи. Голос Біддлбаума, що звичайно здавався низьким і тремтливим, несподівано ставав високим і пронизливим. Похилена голова випростовувалась. Вигнувшись, немов риба, яку рибарь з ласки повернув назад, до бурчаку, мовчазний Біддлбаум починав говорити, силуючись висловити ідеї, що накопичились у нього протягом довгих років мовчання.

Найбільш красномовними у Вінґа Біддлбаума були руки. Гнучкі, надзвичайно рухливі, артистичні пальці щоразу намарно намагалися замаскувати кишенями свою метушливість чи сховатися за спину, але однаково кидались у очі невпинні шатуни складного механізму експресії.

Історія Вінґа Біддлбаума — це насамперед історія рук. Саме їх невтомному тріпотінню — а яке ж воно схоже на хаос крил поневоленого птаха! — завдячував він своїм ім’ям . Таке-от спало на думку якомусь вигаднику з міста. Руки страхали Біддлбаума. Він волів би заховати їх кудись якомога далі і зачудовано дивився на вкрай невиразні руки інших, тих, що працювали у полі чи проходили шляхом, гейкаючи на поснулу худобу.

Розмовляючи з Джорджем Віллардом, Вінґ Біддлбаум щосили стискав кулаки та гупав ними по столу чи по стінах своєї хижки. Це його трохи заспокоювало. Якщо ж бажання вибалакатися проймало його під час прогулянки полями, він вишукував у паркані велику дошку і починав щодуху гамселити її.

Те, що сталося з руками Вінґа Біддлбаума цілком могло б скласти сюжет непоганого роману. Цей роман, якби був написаний, міг би відкрити у тьмавому, нецікавому характері багато несподівано дивних, химерних якостей. Саме таким має бути завдання поета. Мешканці Вайнсбурґу цікавились руками здебільшого через їх надмірну активність. Завдяки своїм рукам Вінґ Біддлбаум міг зібрати за день сто сорок кварт суниць. Руки стали його відмітною рисою, джерелом справжньої слави. Далебі, через них комічна, дещо порска особистість Біддлбаума ставала ще більш ґротескною. Вайнсбурзці пишались руками Вінґа так само, як вони величались новою кам’яницею Бенкера Вайта та гнідим огиром Веслі Моєра, Тоні Тіпом, якому вдалося виграти забіг на двісті п’ятнадцять метрів на перегонах у Клівленді.

Що ж до Джорджа Вілларда, то він неодноразово намірювався розпитати свого дивного друга про руки. Іноді його охоплювала майже незборима цікавість. Він відчував, що має існувати дуже поважна причина такої незвичної активності рук та їх схильності щоразу зникати за спиною, і лише через велику повагу до Вінґа Біддлбаума він ледь стримував себе від того, щоб не припуститись питань, які постійно вирували у його голові.

Якось він вже мало не почав розпити. Одного разу, влітку, походжаючи полями, друзі зупинились і сіли на зарослий травами вал. Щодня Вінґ Біддлбаум виголошував натхненні промови. Він ставав біля огорожі й, неначе величезний клювак, очманіло гамселячи високу дошку, кричав до Джорджа, критикуючи надмірну підвладність своєї особи думці інших. «Так ви знищуєте себе самі», кричав він. «Ви уподобали самотність та мрійливість, але відчуваєте глибинний острах до мрій. Хочете бути такими самими, як більшість інших людей у місті; чуєте, як вони розмовляють, і намагаєтесь наслідувати їх.»

Сидячі на зарослому травами пагорбі, Вінґ Біддлбаум раз у раз силувався висловити свої найпотаємніші думки. Його голос ставав м’якшим і більш проймаючим, і тоді він, задоволене усміхаючись, занурювався у довгі, безладні міркування, немовби заблукав у краї мрій.

Виходячи з тієї країни, Вінґ Біддлбаум щоразу пропонував Джорджеві якийсь образ. У його фантазіях люди все ще жили у леґендарній золотій ері. З далеких окраїн зеленого царства приходили молодики доброї статури хто пішки, хто на коні. Вони збиралися й цілими ґрупами вмощувалися біля ніг якогось старого, що сидів під деревом і промовляв до них.

Вінґа Біддлбаума охоплювало тріумфальне піднесення. І от тоді він забував про руки. Повільно, дуже повільно вони виборсувались із кишень і лягали на плечі Джорджа Вілларда. У голосі з’являлось щось нове, відважне. «Ви маєте забути все, чому вас вчили», казав старий. «Ви маєте навчитись мріяти. Віднині ваші вуха закрито для скреготання людських голосів.»

Зробивши паузу, Вінґ Біддлбаум довгим, відкритим поглядом окинув Джорджа Вілларда. У його очах палав вогонь. Він знову простягнув руки, щоб погладити хлопця, і раптом тінь жаху промайнула його обличчям.

Конвульсивне сапнувши тілом, Біддлбаум скочив на ноги і глибоко встромив руки до кишень своїх штанів. На очі йому набігли сльози. «Маю повертатись. Сам. Не можу більше з тобою розмовляти», знервовано промовив він.

Не обертаючись, старий поспіхом зійшов з пагорба і перетнув луку, а Джордж Віллард так і лишився стояти на зарослому травами валі, ошелешений, поляканий. Здригаючись від полохливого трему, хлопець піднявся й пішов шляхом до міста. «Не треба питати його про руки», вирішив він, і його сіпнуло від згадки про глибинний жах, що промайнув в очах старого. «Тут певно щось не те, але я все одно не хочу знати, що воно таке. Руки якось пов’язані з його острахом щодо мене та інших.»

Джордж Віллард мав рацію. Отож, давайте коротко переглянемо історію рук. Можливо, наші теревені стануть у пригоді поетові, який вирішить переповісти таємничо-пронизливу історію того, як руки перетворились на тріпотливі прапорці життя.

Замолоду Вінґ Біддлбаум служив шкільним учителем в одному містечку у Пеннсильваніі . Звісно, тоді його знали не як Вінґа Біддлбаума, а під менш величним ім’ям Адольфа Маєрса. Цей Адольф Маєрс дуже припав до серця хлопцям зі школи.

Маєрсові самою природою було призначено виховувати дітей. Він був одним з тих невизнаних суспільством чоловіків-чудіїв, які наділені такою м’якою вдачею, що за звичай вважаються надмірно ласкавими й занадто слабкими. Зобов’язані порати хлопчиків, вони дуже часто настільки переймаються до них почуттями, що інколи перевершують навіть найвитонченіших жінок, які безтямно закохані у чоловіків.

Аж ось найважча частина оповіді. Тут і справді потрібен поет. Вечорами Адольф Маєрс гуляв за звичай зі своїми школяриками або ж сидів, теревенячи з ними, аж поки присмерк під шкільними сходами не обертався на таємничо-казкову імлу. Непосидюче сновигали його руки, чи то торкаючись хлоп’ячих плечей, чи то граючи з закудланим волоссям. Голос Адольфа ставав м’якішим, мелодійнішим, у ньому теж вчувалась ніжна турбота. Голос, руки, торкання плечей і волосся — саме так намагався шкільний учитель випестити мрійливість та емоційність у своїх юних учнів. У тому тендітному поруху пальців втілювався він сам. На відміну від інших, його силу, що породжує життя, було не складено кудись докупи, а, навпаки, рівномірно розподілено. Під лагідною ласкою рук сумнів та невіра випаровувались з юних голівок, та їх місце натомість посідали мрії.

А тоді сталося лихо. Один недоумкуватий хлопець із школи покохав молодого учителя. Вночі, у своєму ліжку він уявляв собі невимовне, а вранці викладав мрії як певність. Дикі, бридкі звинувачення сходили з його байдужих губ. Містечко здригнулося. Химерні, похмурі сумніви щодо Адольфа Маєрса, що куйовдились у людській свідомості, зненацька перетворились на упевненість.

Нещастя було вже поряд. Тремтючих хлопчаків вихоплювали з ліжок і допитували. «Так, він торкався мене», зізнався перший. «Його пальці завжди грали з моїм волоссям», зізнався другий.

Якось опівдні один з городян — Генрі Бредфорд, що тримав харчівню — з’явився до школи. Він покликав Адольфа Маєрса на шкільне подвір’я і почав бити його кулаками. Як його важкі суглоби гамселили перелякане обличчя учителя, гнів трактирника ставав ще більш нестримним. Настрахані діти пронизливо верещали і юрмились по закутам, неначе комахи. «У, сволото! Я тобі покажу, як торкатися мого сина», ревів Бредфорд, який, втомившись бити Адольфа, почав лупцювати його вже ногами.

Вночі Адольфа Маєрса було вигнано з Пеннсильванії. До будинку, де він самотньо мешкав, прийшли дванадцять чоловіків з ліхтарями у руках і наказали вчителеві одягнутися й вийти до них. Ішов дощ, один з чоловіків тримав мотузок. Вони замірялися повісити Маєрса, але щось невловиме у виразі його обличчя, щось куценьке, біле й жалісне, розчулило їх серця, і вони дозволили йому втекти. Коли ж він квапливо зник у темряві, вони, пошкодувавши зі своєї слабкості, удалися наздоганяти його, лаючись і кидаючи навздогін хмиз та чималенькі кулі рідкої грязюки — а він репетував і біг щодуху у пітьму.

Протягом двадцяти років Адольф Маєрс жив сам-один у Вайнсбурзі. Коли йому виповнювалося сорок, він виглядав на шістдесят п’ять. Ім’я Біддлбаум він прочитав на одній із скринь з товаром на вантажній станції тоді, як поспішав у містечко на сході Огайо. У Вайнсбурзі у Адольфа була тітка стара з чорними, гнилими зубами, яка розводила курей — от з нею він і мешкав, поки вона не померла. Він був хворий ще протягом року після пригоди у Пенсильванії, а як оклигав, то пішов працювати поденним у поле, полохливо походжаючи поміж рядків та намагаючись угамувати свої руки. Хоча він достоту й не зрозумів, що сталося, все ж він відчував провину рук. Знов і знов батьки хлопців говорили про його руки. «Тримай свої руки при собі!», горлав трактирник, шалено витанцьовуючи на шкільному подвір’ї.

Вінґ Біддлбаум невпинно крокував від веранди своєї хижки до краю яруги аж поки не зникло сонце, а шлях, що звивався серед полів, не загубився поміж сірих тіней. Увійшовши до ґрубки, він відрізав собі кілька скиб хлібу, намастив їх медом. Коли минув грюкіт вечірнього потягу, що завозив кудись вагони, повні зібраних сьогодні ягід, на веранду опала тиша літньої ночі, і він знову почав походжати ґанком. У темряві він не міг бачити своїх рук, і з часом вони заспокоїлись. І хоч він досі прагнув бачити біля себе хлопця, що був посередником, через якого він мав змогу виплеснути свою любов до людей, відтак, це прагнення давно вже стало складником самотності й чекання. Засвітивши лампу, Вінґ Біддлбаум помив посуд, забруднений непишною вечерею, потім розклав невеличке складане ліжко біля напівпрозорих дверей, що вели на веранду, і почав роздягатися. Кілька хлібних окрушин раптово виявились на блискучо чистій підлозі під столом; тоді, поставивши лампу на низенький стілець, він став підбирати окрушини, одна за одною, неймовірно швидко, відсилаючи їх до рота. У яскравій світовій плямі під столом ця уклінна фіґура нагадувала священика у якійсь справі посеред церкви. Нервові, вимовні пальці, щоразу спалахуючи сліпучим світлом, дуже походили на пальці віруючого, що терпляче, намистина за намистиною, тягне свою чотку.

Переклад із Шервуда Андерсона.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Журналіст, письменник, перекладач. Живе та працює у Києві.Експерт Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, заступник головного редактора культурологічного альманаху "Хроніка 2000".