Автори / Іван Рябчій / Альфред Лепуатвен. Прогулянка з Беліалом
I.
Нещодавно одружені герцог та герцогиня де Преваль вирішили провести кілька годин удвох, насолоджуючись своїм коханням. Чи мав би я право цікавитися, чим вони займалися, зачинившись у будуарі Мадам, і до яких висновків доходили, розмовляючи про життя: про його джерело, сутність та причину? Мадам було виховано у монастирі – то була ревна католичка; зрослий у колежі Месьє був обізнаний у багатьох галузях науки. Найбільшим його бажанням було навернути свою дружину до віри у знання, а вона, у свою чергу, воліла б посвятити вірою свого чоловіка. Вони довго дискутували і ніяк не могли дійти згоди, й оскільки кожен уперто тримався своїх переконань, герцогові пригадалась кінцівка “Кандіду”... Але мене зацікавило те, що Мадам помітила у фотеї незнайомого чоловіка, що задивлявся на неї, посміхаючись. Мадам скрикнула, почервоніла, а отже, повелась якомога пристойніше. Герцог, звернувши свій погляд до крісла, був здивований не менше. Він підбіг до дверей; але двері були зачинені; звідти до вікна – те саме.
- Пане, здивовано спитав він, як вам це вдалося?
- З радістю готовий вам це пояснити, якщо дозволите, відповів йому незнайомець. Посидьмо трохи спочатку, прошу вас. Я маю здатність проникати усюди, куди мені заманеться, але зрідка виявляю свою присутність. Непоміченим перебував я тут тоді, як ви наголосили на питанні, щодо якого щодня сперечалися на бенкетах у Геліоґабала.
Пояснення, яке можу дати я, буде кращим за ваше, бо я з тих, кому Бог заповів опікуватися світами. Будь-яка істота завдячує мені дивом кохання. Саме я гойдався на вустах Мадам, коли вас до неї несамовито тягнуло. Саме на моїх крилах пилок пролинає повітряний простір у пошуках маточки квітки. Венера, на яку посилається Лукрецій у своїй славнозвісній поемі – це я. Мене одночасно кличуть Адонісом і Міліттою, бо я поєдную обидві статі. На мене вказував Мільтон, пишучи про Беліала, божество нечистого кохання. Втім, як і всі християни, він заклинав Диявола. Цю помилку помітили та виправили гусити, що назвали Сатану “тим, кому завдано втрати”. Усі ваші сумніви зникнуть, коли ви знатимете, чому саме я вирішив втрутитися до вашої бесіди. Це зовсім не через вас, пане герцог; мені ж бо було шкода чути, як з ніжних вуст Мадам сходять такі неістотні твердження; мені кортить трохи підняти для неї останню з завіс Ісіди. Хай пані буде спокійна; в кінці життя вона віднайде щось інше, ніж ніщо.
Чи вам знайома, пане герцог, шоста книга “Енеїди”?
- Звісно, знайома! відповів пан де Преваль.
- Отже, ви пригадуєте, що мертві, покинувши Елізій, повертаються до життя, випивши з річки забуття?
- Scilicet immemores supra ut convexa revisant, миттєво пригадав герцог, неначе побоюючись, що Беліал поперед ним процитує латину.
Беліал посміхнувся, посміхнулася й Мадам; тоді, обернувшись до неї, він переклав цей вірш.
- Однак чи знаєте ви, пане де Преваль, чому тіні повертаються до світу смертних саме в такий спосіб?
- Це, почав викладати пан де Преваль, одна з вигадок міфології. Пітаґор...
- Хочете сказати, що Пітаґор вірив у метемпсихоз, у який не вірите ні ви, ні Мадам?
- Вибачте, образився герцог. Колись я намагався перейняти цю філософію. У природі ми спостерігаємо вічний рух, природні сили безупинно відновлюються. Чому б не перенести це й на людину? Сьогодні король, завтра конюх, ще згодом кінь...
- Але, наполягав на своєму Диявол, з якою метою? Дякуючи цій ієрархії руху, кінь може стати свинею, а душа свині грітиметься на сонці у черепашці устриці.
- Можливо, погодився герцог. Вважаю, що це зміни заради змін, бо й колесо обертається лише заради обертання.
- Колесо, виправив Ваал, посміхнувшись, обертається не заради обертання, а заради досягнення мети. Душа не може померти; вона замінює тіло, в якому живе, на кожному етапі свого існування. І кожен етап наближає її до Ідеалу, що є кінцем розвитку світів.
Якщо б ви знали, як діє Природа, то побачили б, що праця її повільна; для неї створити людину чи кліща – не одне й те саме. Ви кажете, нібито вже не вірите у дива, і вважаєте, що дев’яти місяців вагітності вистачить, щоб створити людину?
Коли сонце угріває полонини, і Феб витанцьовує на хвилях, коливаючись під продувом нічних вітрів, хіба не відчуваєте ви тоді, як коїться диво?
Це диво, ця таїна – розвиток створінь. Від хробака до людини тягнеться нерозривний ланцюжок...
- Отже, перервала його пані де Преваль, хробак врешті стане людиною?
- Неодмінно, підтвердив Ваал.
- Але спершу, вела далі Мадам, він по черзі спізнає кілька проміжних змін? Щасливим птахом вітатиме він у гаю схід сонця; потім баским конем розтинатиме простір полів?
- Чи бачили ви колись, відказав на це Ваал, як у преріях бутять воли і галопують огири? Чи не вбачали в їх очах ви проблиск розуму, неначе дивовижне дожидання? Там, в тиші, під непорушним чолом тварини готується інше життя. Дайте лиш час. І в певну мить тварина, залишивши землі своє зовнішнє тіло, підведеться до людського мислення і мови, що здатна його виразити.
- Але, почав герцог...
- Але, продовжував Диявол, я прийшов сюди не для того, щоб сперечатися; я не можу переконати вас, не відкривши вам обріїв, яких за звичай не слід бачити очам смертних. Я, мабуть, розважу Мадам, що аж надто спокійно слухала викладення філософської теорії.
Я збираюсь, люба герцогине, та ви, пане герцог, подарувати вам розвагу, яку колись Асмодей здобув для пана Клеофаса. Це буде, пані, короткий практичний курс, що, сподіваюся, потішить вас більше, ніж попередній. Я продемонструю вам тих людей, що живуть тепер; ми виводитимемо їх сучасне життя з їх минулого, а майбутнє – з теперішнього.
- Але, почала герцогиня...
- Але, підхопив герцог, ви добре знаєте, серденько, що нашому новому другу не до вподоби багато питань.
- Зовсім ні, заперечив Диявол. Хіба дама може поставити незручне питання? Можу закластися, що пані хотіла спитати про щось, пов’язане з нашими прогулянками, чи не так?
- Так, підтвердила герцогиня. Ви кажете, що минуле пояснює сучасність, а теперішнє виправдовує майбутнє. Але як?
- Через те, сказав Диявол, що одне існування обумовлює інше, їх поєднує тісний, ледь вловимий зв’язок. Пам’ять щезає по смерті; однак душа, створюючи для себе нове тіло, здобуває з подробиць свого минулого життя прагнення життя прийдешнього.
II.
“Дозвольте мені, звернувся до герцогині Диявол, надіти Вам на палець, поряд з обручкою, оцей перстень?
- Навіщо? спитав герцог.
- Не треба зайвих ревнощів, заспокоїв його Диявол. Це кільце належало колись Ґіґії; вам відомо, що воно здатне робити людину невидимою; шановній пані Вашій дружині воно знадобиться у домівках, які ми відвідаємо.
- А я? ... нагадав про себе герцог.
- Дякуючи шлюбу, що вас поєднує, відповів Ваал, персня вистачить на двох.
Він подав руку Мадам; Месьє пішов слідом; і втрьох вони залишили резиденцію де Преваль.
III.
Опівночі Беліал у супроводі подружжя дісталися вулиці Варен. Перед ними стиха, ніби побоюючись бути поміченими, крокували двоє молодиків.
- Поквапимось, прошепотів Ваал, наше дослідження починається.
- А ви, Марсель, вів один з хлопців, таки справжній щасливець! Ця красунечка Леонтина відмовила вже добрій половині залицяльників, а вам відразу вдалося одержати перемогу.
Марсель на це відповів:
- Я не витрачаю пустий гонор на свої численні талани. Тим, що ви гідні списати на мої чесноти, насправді я завдячую збігу обставин. От, наприклад, як на вас, любий Ернесте, чи став би Наполеон імператором за часів Луї Великого?
- Звісно ж ні! Але, як я бачу, ви у доброму гуморі? Що означає це безглузде порівняння?
- Зближення дійсно виявилося аж надто легким. Якщо б я зустрівся з Леонтиною раніше, мене б спіткало те ж саме, що й усіх. Мої попередники привчили її до галантних манер; минав час, міцніла вдача, вона вже чекала на переможця, і ось з’явився я. У тому, що нещасна настільки захопилася коханцем, винен тільки чоловік. Треба бачити, як відрізняється вона від наших дам, що відмовляють першому через другого. Але ж ви знаєте, любий друже, я ненавиджу будь-які зобов’язання; до того ж герцог, її батько, терпіти не може буржуа. Якщо я за походженням не гідний її, то вона занадто бідна для мене. Хоча, як ви вже знаєте, це зовсім не стало нам на заваді, таким сильним було бажання двох сердець поєднатися.
- Який негідник, завважила герцогиня. Невже так слід говорити про жінку, яку кохаєш? Такий тон більш пасує відкинутим коханцям.
- І все ж, пояснив їй Беліал, серед юнаків це найпоширеніша поведінка. Бідні дівчата навіть не підозрюють про таке, стискаючи їм руки під час танців і вкладаючи туди ніжні записки.
- Ні за що не повірю, твердила Мадам, що такі всі.
- Зараз, вів далі Диявол, може, й є у цьому ницому світі ще кілька гідних вашої уваги. Цей тон настільки припав усім до смаку, що навіть справді закохані молодики користуються ним між собою. Десь у такому тоні пересічний чоловік, вмираючи від ревнощів, розповідає про свою коханку, яку йому довелося залишити зі своїми друзями.
Так, розмовляючи, дійшли вони до дверей старого готелю, біля яких спинили крок двоє друзів.
- Прошу вас, спробуйте спочатку, сказав Ернест, розігріти для мене її сестру. Здається, вона вже вагається: тому ви, взявши фортецю, маєте, як друг, ввести туди й мене. Учетверо ми зіграємо добрячу партію! Доброї вам ночі. Прямую до крихітки Коралії.
- Скільки любові! захоплено зауважив герцог. Але що з Марселем? Він злітає на небо, немов Мельхіседек!
- Його чесноти тут ні до чого! підказав Ваал. Хіба ви не бачите шовкові східці, прив’язані до балкону? Будь ласка, пане, ідіть за ним.
- А як же я? злякалась Мадам. Ви, далебі, змушуєте мене до аж надто небезпечної пригоди. Ви й гадки не маєте, яка я боягузка й незграба. Я обов’язково застрягну, мені запаморочиться, я кричатиму, впаду, боронь Боже...
- Облиште, заспокоїв її Диявол. Кричить, як бажаєте – все одно вас ніхто не почує. І не бійтеся забитись – я буду позаду вас і не дам вам впасти.
Так, герцог, герцогиня та їх супутник увійшли за Марселем до кімнати на другому поверсі. Вони побачили, як до обіймів любого Марселя кинулася вродлива дівчина.
- Гадаю, нам слід сісти на канапу, розсудив Диявол. Звідти ми все з легкістю бачитимемо й чутимемо.
Куди й поділися невимушені манери коханця! Він відразу вдягнув на себе маску облудної турботи, що ще більше обурило герцогиню.
- Як себе почуває моя кохана? почав він розпитувати Леонтину. Я у захваті від вашої вроди, але надмірна блідість мене лякає.
- Слід вже, зауважила Леонтина, вас до цього призвичаїти. Продовжуватиму приймати вас, як і раніше, однак наші побачення стають для мене дедалі важчими випробуваннями.
- Чому такі невеселі думки, люба? Ви ж знаєте, що я підкупив челядь. Ваші батьки весь час у палаці, і сон у них такий, який буває лиш у 60 років.
- Марсель, чи знаєте ви, про що я сьогодні думала?
- Звісно ж, про мене, я ж бо постійно думаю про вас? Нащо ваш батько своєю пихою перешкоджає нашому коханню? Ви маєте знати, що я втратив місце, і на мене подано скаргу до міністерства. Учора я двічі помилився у розрахунках, і мій начальник був дуже невдоволений.
- Яка огидна брехня! скрикнула герцогиня. Як можна так насміхатися над бідною дівчиною, та ще й з таким ніжним голосом! Та йому до неї байдуже, і, я певна, про міністерство він теж усе вигадав. Тут самі лише брудні сподівання! Треба ж таке вигадати – помилився у розрахунках!
- Вибачте, втрутився Диявол, але це правда. Справа в тому, що він снідав з любкою, і був трохи спантеличений, як прийшов до контори.
- Як? спитала Мадам. У нього є інша коханка?
- Звичайно! Цього вимагає мода. Про свої любовні пригоди розповідати слід лише найближчим друзям; для інших треба мати хоча б одну коханку..
- І все ж, уперто вела герцогиня, я не можу спокійно дивитися, як цей глузій знущається з дівчини.
- Тоді, гадаю, вирішив Диявол, нам слід вийти на хвильку. Ось, ці двері.
Вони увійшли до сусідньої кімнати; там панна Клара, сестра Леонтини, писала листа, адресованого другові Марселя. Заглянувши їй через плече, герцогиня прочитала його і обурено вимовила, обернувшись до свого чоловіка:
- Отже, ви теж жартуєте, упадаючи коло мене?
- Він, вмить втрутився Диявол, був серед тих небагатьох, про яких я вам говорив!
Герцог почервонів, збентежений несподіваним компліментом. Мадам, поринувши у лист Клари, не звернула на це жодної уваги.
- Тепер повернемось, сказав Ваал, до сусідньої кімнати. Тільки що пролунало попередження, що старша сестра може сміливо туди увійти.
- Як ведеться нашій панні? питав Марсель. Чи відомо вам, безсердна дівчино, що ви довели до відчаю нещасного Ернеста? Жодного, хоча б коротенького, листа! Він-бо кохає вас так, як я кохаю вашу сестру; чи бачили ви коли-небудь більш відданого коханця?
Промову несподівано було перервано. Чиїсь кроки наблизились до кімнати сестер; це був граф, їх батько, і тепер він голосно наказував відчинити. Йому ніхто не відповів, і граф виламав двері. Марсель вже покинув будинок, Клара ж лишалась у своїй кімнаті; але злощасні східці все ще звисали з вікна, а Леонтина була така перелякана, що не мала сил заперечити. Додатковими доказами були викладені напоказ листи. Коли ж врешті вдасться розтлумачити жінкам, що листи ніколи не слід зберігати?
- Ми можемо, запропонував Ваал, піти східцями за Марселем. (Він скоро приєднається до Ернеста у Коралії, любощів якої вистачить на обох.) До дрижаків налякана Клара встигла-таки спалити листа до Ернеста. Що ж до Леонтини, то вона завтра поїде до монастиря; там вона очікуватиме на свою старшу сестру, яка, дякуючи цьому сумному прикладу, згрішить лише на півроку пізніше.
Поставивши ногу на твердий грунт, герцогиня раптом помітила у дверей готеля карету, піднятися до якої їй запропонував Беліал.
- Після вас, сказав герцог.
- Вмощуйтесь, перехопив ініціативу Диявол. Це мій екіпаж; він доставить нас до потрібного місця, поки ми говоритимемо.
Він дав наказ фурману, і карета від’їхала, як тільки він піднявся.
- Бідна дівчина, зітхнула герцогиня. І все ж, не зважаючи на її поведінку, мені її дуже шкода.
- Співчуття – це, звісно, добре, зауважив геній зла, втім, ви знаходитесь під владою пересуду.
- Пересуду? схвильовано скрикнула Мадам.
- Люба моя, заспокоїв свою дружину герцог, наш проводир мав на увазі, що ваша думка не була досить правильною; втім, сподіваюсь, цю помилку можна виправити.
- От вона, людська мораль, сказав Диявол. Але ж... є й інша. Цей добродій – мова йде про батька, якого ви щойно бачили – збанкрутілий дворянин. Старшій з його дочок – двадцять сім років, молодшій – двадцять три. Він відмовив усім претендентам, навіть не познайомившись з ними; серед них були й багатії, але – буржуа; молода шляхта, як ви знаєте, продає свої титули простолюдинам за великі гроші. Проте очікування, що зовсім не притомило батька, вже онавісніло його донькам. Обидві й одночасно, вони захворіли. Покликали лікаря, і той все пояснив подружжю батьків. Його думка обурила благородні почуття Мадам і не отримала схвалення Месьє, хоча інший лікар підтвердив невтішний діагноз свого колеги; однак складно повірити в те, чого не здатен сприйняти, тому пан де Сен-Жеран не склав зброї цноти. Зрештою, не мало жодного значення, чи погоджувався він з бажанням своїх дочок, чи ні. Він-бо краще побачив їх мертвими, ніж збезчещеними!
Щоб їх розважити, батьки показали їм світ. Вони танцювали щоночі – є такі диваки, що ллють масло на вогонь, щоб його загасити.
Для вас, Мадам, молодий чоловік досі є цікавим коханцем, і ви від щирого серця радієте святам, які відвідуєте; запах парфумів і квітів, полиск свічок, торкання рук вродливих юнаків – все це на вас не справляє жодного враження. Якщо ваші вуста після балу шукають інших вуст, пан герцог читає це по вашим очам; він вгадує думку, про яку ви ще й не підозрюєте. Але для дівчат, що повертаються додому самі, це небезпечні свята. Їх очі опущені, вони вважають себе недосяжними – і, так само як і Святий Петро, тричі відрікаються Господа до скону дня.
А вам, вам немає ще й двадцяти; хіба ви все забули, ви, що лише рік як у шлюбі? Чи не пригадуєте одного вечора у готелі Ла Паліньєр? Дівчина, що тоді вже стала жінкою, вислухувала прощання нещасного кузена, бідного хлопця без жодного су, якого й бачити не хотіли її батьки... Вона ридала, безталанний коханець ридав теж... Мені добре відомо, що нічого поганого тоді не сталось. Однак, якщо б...
- О, замовкніть! благально скрикнула пані де Преваль.
- Він, заспокоїв її Ваал, чує тільки те, що я дозволяю йому чути.
- ... Усі дівчата, яких довго не віддають заміж, міркував тим часом пан де Преваль, і виводять у світ, народжують дітей зовсім для іншого. Ці теж мали б бути обережнішими.
- Насправді ви так не думаєте, зауважив Диявол. Дивиться, чи ви ще десь бачили два розуми, два личка, настільки подібні між собою?
- І все ж, наполягала Мадам, повинна існувати певна причина, з якої одні попускаються спокусі, а інші знаходять сили встояти? ... Боже, що це?
Диявол витягнув з кишені люстро. У ньому можна було розгледіти двох пишно вбраних дівчат у розкішній вітальні; вони вечеряли з двома поважними панами, їм прислуговувались лакеї у лівреях. Усе це – вітальня й лакеї – належало панночкам, а я б ще додав до цього двох поважних панів, що витрачали свої статки на них. Пані де Преваль почервоніла: природа веселого сміху, напоїв, жартів і розваг здалася їй доволі сумнівною.
- Одначе, добродію, на дивні речі змушуєте ви нас дивитися! збентежено мовила Мадам. Що це має означати?
- Те, що ви бачите, пояснив Диявол, мало місце у минулому столітті; це люстро показує минуле. Ось два гультіпаки зі своїми коханками.
- Але ж ці пані, скрикнула герцогиня, чимось схожі на Леонтину і Клару!
- Це вони і є, підтвердив Диявол. Лиш дещо старші, як бачите. Оцій вже тридцять, другій двадцять вісім. Тоді вони були куртизанками. Вони весело провадили життя – від свята до свята, від кохання до кохання; їх лагідні сльози швидко утирали рукавички мушкетерів Луї XV. Вони встигли померти ще до 89 року, за часів доброго старого режиму.
- А тепер вони спокутують? спробував припустити герцог.
- Вони змінюються, уточнив Диявол. Якщо кожне з життів наближає вас до Ідеалу, то всі вони по-різному віддалені від нього. Одні засліплені сяєвом його довершеності, інші ледь пробачають його контури, або й зовсім його не бачать. Цим дівчатам відоме лише чуттєве кохання. Вони були кумирами свого безтурботного, недбалого світу, який було знищено минулого століття – світу веселих вечерь і легковажних віршів.
Втім, є й інакше кохання, не лише чуттєве. Мені немає сенсу пояснювати вам, ні чим саме воно характерне, ні які почуття містить, ні як надихає тіло. Вам, пані, відомо це краще за мене. Однак, скажіть, чому вам вдається щодня відкривати нові, радісні грані у вашому коханні? Ось відповідь: це тому, що більш розвинений розум потребує делікатніших насолод. І саме до цього прагнуть вже відомі вам сестри; але вони все ще змушені опиратися потягам свого минулого. Треба щоб вони забули його, зачинені у монастирі, щоб віддали свої розбиті серця Розіп’ятому, серце якого кровоточить. Такою є і завжди була природа людська: плоті вдається позбутися, лише заклявши її ім’ям Духа; і тільки згодом приходить спокій...
- Отже, цим нещасним дівчатам, резюмувала пані де Преваль, вдасться заспокоїти свою плоть лише у новому житті? ...
- А ким була моя дружина, перервав їх диспут пан де Преваль, у XVIII столітті, якщо вже про це зайшло?
- Бачите цю поважну фрейліну в оточенні родини?
Диявол показав йому своє чарівне люстро.
- Мої привітання, Мадам, голосно сказав Жюльєтті пан де Преваль. Здається, пробурмотів він вже до себе, моя дружина доброчесна споконвіку.
Диявол же продовжував тримати люстро.
- Подивіться, тим часом стиха вів він до Жюльєтти, на цю шляхетну пані з XVI століття. Вона передає ніжну записку коханцеві, якого обіймає у передпокої.
- Негайно приберіть це! обурилась пані де Преваль. Ця дама лише трохи нагадує мене. Гадаю, ви пожартували? Чи не так?
- Зовсім ні, заперечив Ваал.
- Що таке? спитався герцог.
- Те, що ви щойно бачили – життя Мадам у XVIII столітті.
Сказавши це, Ваал сховав люстро до кишені.
IV.
Згасли останні вогні, і, не зважаючи на надзвичайну швидкість екіпажу, пасажири не чули ні дренькоту коліс, ні стукоту копит.
- Все це мене лякає, сказала Жюльєтта Беліалу. Карета, що мчить, немов привид; морок, що вас огортає... таке враження, що ми прямуємо просто до царства мертвих.
- Ті, кого ми відвідаємо, справді на них схожі. Вони – наречені Смерті, життя-бо має лише приготувати їх до неї. Усамітнені, вони привчаються відмовляти собі у радощах, позбавлятись емоцій; добре чи згубне, вони заперечують все, побоюючись випадкового забруднення злом. На їх дверях було б доречно написати: “Той, хто заходить сюди, нехай залише сподівання”. Це було б дійсно доречніше, ніж на воротах Дантового пекла.
Карета зупинилась перед монастирем; штахети й ворота легко прочинились перед Беліалом; його компаньйони так і не зрозуміли, як він упорався із засувами, і, якщо він і промовив щось на кшталт “Сезам!” то, мабуть, настільки тихо, що вони цього не помітили.
Він увів подружжя до невеликої молитовні. Якийсь грішник, ставши на коліна, сповідувався старому ченцеві.
- Так, панотче, відповідав цей юнак, так все й було: я спускався шовковими східцями, раптом якась халепа спіткала мою ногу – вона зависла, і під руку щось штовхнуло, і от я лишився висіти у двадцяти кроках від землі. Мені сяйнуло, що це Бог карає мене, і тоді я пообіцяв, що, якщо врятуюсь, присвячу себе йому... Простягнувши навмання руку, я зненацька натрапив на східці; тієї ж миті нога знайшла собі опертя. А як я підняв голову, щоб подякувати Господу, вийшов місяць і висвітив у садку старий сонячний годинник. Місячний промінь на його циферблаті вказав мені на старий напис: “Маєш вірити”. Я відразу згадав про свою обіцянку, не забарився і прибіг до вас, перервавши ваш сон.
- Сину мій, вам пощастило спізнати милість Божу! Разом з вами і я можу долучитися до Божого задуму. Грішникам він часто нагадує про себе. Його попередження очевидні, це найвищі, щирі прояви його жалю, однак, якщо грішник не прислухається до них, його негайно ж спостигає покара.
- Я почув його, панотче. Він вже не вперше нагадує мені про себе; іноді, серед чуттєвих втіх, я відчував, як сповнює мене раптово смуток, як збурюються найчистіші складові моєї душі. Я вирішив віддалитися від світу, податися до тихих місць, де мій ще слабкий дух набуде справді Божої твердості.
- Щасливий кінець, хоча й доволі несподіваний! зазначила герцогиня. Раптова, невиправдана зміна; і якщо б ми з вами, наприклад, складали роман, я б звинуватила вас у відсутності уяви.
- Але ж це не роман, пані, зовсім не роман! Хай романісти користуються уявою, не дорікаючи нам за надмірну реалістичність. Завдяки таким шокуючим змінам світ доводить, що він не гірший за романи. Чи ви читали, як одного дня розпусний лібертен, що дотоді про Бога й не думав, входить до першої-ліпшої церкви, яка трапилась на його шляху? Чому він увійшов туди? Та він і сам не знає. А плакав він чому? Що його зворушило настільки, що він вийшов звідти християнином, не більше не менше, як однією з підпор церкви, одним з господарів Пор-Роялю? Мадам, жоден романіст, окрім анонімного Митця, що створив людську душу, не здатен на таке. Він наказав – пояснюю це для вас – щоб жоден інстинкт не перевершував інші, а межував – спочатку дуже стримано – лише з протилежним собі, і тільки потім, одночасно з виснаженням і зникненням іншого інстинкту, набирав ваги. Звідси серед лібертенів стільки навернутих до віри. Закінчується царювання розуму й чуттів, починається царство Духу; але цей ще слабкий, новонароджений дух необхідно вартувати від нових падінь; покута, таїнства, страхіття пекла – все це вигадані мудрагелями казки, корисні для людей. Гадаючи, що вподобали Ідею – цю володарку світу – як таку, насправді вони приймають її тільки через страх зустріти, полишивши цей світ, триголового Кербера чи Сатану з ратицями.
- Але ж, зауважив герцог, якщо б не цей переляк на східцях, що б тепер робив наш знайомий?
Герцогиня випередила з відповіддю Беліала:
- Те саме, що й той, хто б не зустрів церкви на своєму шляху. Мій любий друже, ви перебільшуєте тут вплив випадковості; випадок – це, як то кажуть, другорядна причина, яку дух осягає швидше, ніж вона з’являється, і яка ніколи не забариться виникнути завтра, хоч сьогодні її ще немає. Я таке часто бачила. Навернення коханців завжди є вільним, що ж до коханок – і це мене найбільше вражає – воно скоріше вимушене.
- У свою чергу, сказав герцог, додам, кохано, що допомоги завжди потребує саме жінка – чи поступається вона спокусі, чи чинить належний опір.
Герцогиня вже збиралася відповісти на це, але її увагою заволодів Беліал, що знову дістав своє люстро.
У амальгамі вони побачили жахливе, запекле, глухе бойовище, схоже на змагання флібустьєрів.
- Це, пояснив Беліал, облога міста. Зверніть увагу на тих двох молодиків, що ведуть нападників. Ніхто не може опиратися їх натиску... опор припинено... вони ж продовжують різанину. Подивиться на незвичайний вираз їх облич: пробуджується смак до крові, який, як і смерть, можна розпізнати за деякими, лише йому притаманними ознаками. Аж ось ті самі в іншому оточенні... Трофеї, отримані у бойовищі... Вони наказують привести до своїх палаців невтішних патриціянок... Вони ридають, вони благають – але намарно. Насильство має бути здійснене під портретами їх предків...
Зображення розвіюється. Пані де Преваль, налякана побаченим, що ніби дійсно колись мало місце, сумно хитає головою.
- Не переймайтесь, радить їй Беліал. Краще розміркуйте про незначність ваших нещасть та марноту ваших утіх порівняно з баченим. В усіх сон однаково глибокий – чи то у переможців, чи то в переможених. Втім, з часом збанкрутілі міщани відновили свої статки; було втішено й дівчат, що, здавалося б, навік поринули в сум – вони, бач, вже наступного після облоги дня, радо обіймалися серед гаїв із своїми ґвалтівниками, випрошуючи в них нових суконь!
Герцогиня заперечила дещо збентежено:
- Впевнена, що це наочний приклад того, що ніколи не варто слухатись першого ж поривання. Одначе, мені здається, що я вже десь бачила тих двох юнаків!
- Авжеж, ви їх бачили, Мадам: у іншому світі. Спочатку це була інтимна вечеря, сцена зі старих часів, куди вам вдалося проглянути завдяки моєму чарівному дзеркалу. Якщо, люба пані, ви поєднаєте сучасний стан нашого героя з його минулим, то отримаєте справжнісінький гіпостаз стосовно певних уподобань: добре поїсти, мати біля себе вродливу дівчину, вдосталь навоюватися – саме на цьому зупиняється розвиток більшості.
- А наш новонавернений? ...
- Він повинен піднятися вище. Це, як ви вже здогадалися, один з молодиків з мого люстра. Сьогодні ввечері ви бачили другого: його веселого товариша, що збирався до Коралії...
- І зовсім не був ладен відмовитися від згубного впливу Спокусника. Принаймні так нам здалося з вашого прикладу...
- Це, мабуть, жарт? Чому ви так вирішили? Людям-бо подобається знаходити спасіння чи занапащати себе погано добраною компанією. Цей приклад – лише один з чинників, що одного разу має обумовити рішення людини.
- Знаючи, до чого прагне Леонтина, я, все ж, знаю, до чого прагне Марсель; я можу зрозуміти значення випробування, хоч і не побачу його мети.
- Ні, вам вдасться торкнутися цієї, врешті досягнутої, мети. Ви бачили своїх сучасників у їх минувшині; а от вам їх майбуття.
Тієї ж миті люстро висвітлило кабінет, де юнак щось писав, а молода жінка читала книжку.
- Ось вам, сказав Беліал, знову Леонтина та Марсель. На цей раз вони одружені. Чоловік навіть не підозрює, що колись дружина була його коханкою: доля виключає подібні відкриття і часом, після тривалих злигоднів, знов поєднує тих, кого розпарувала.
- Дійсно, це та ж сама людина! здивовано погодилась герцогиня, порівнявши молодика у дзеркалі й грішника у молитовні. Втім, лоб трохи ширший та очі розумніші.
- Органи, пояснив Диявол, розвиваються разом з душею. Обличчя Леонтини теж змінилося разом з думками; прагнення духовності замінило в її палких очах ницу похіть. Ця колись світська жінка тепер, як і ви, ділить із чоловіком невеселий талан вигнанця. Вона наглядає за ним, читає, поки він пише, іноді розважає його і зовсім не заважає його розвідкам. Марсель, на найвищому ступені розвитку, нарешті збирає плоди своїх поневірянь. Дух і переможена ним Матерія стали найближчими друзями. Такий його розвиток – боротьба із спокусами плоті, і, коли він помре, то пам’ять про це зітреться, а лишаться самі результати.
Ось так Марсель став мудрієм, чи, швидше, філософом: вивчаючи культуру та історію, він розглядав різні етапи становлення людини, і навіть не здогадувався, що сам пройшов кожен з них.
- Хіба усі, спитав пан де Преваль, мають спізнати подібних метаморфоз?
- Абсолютно всі, ствердив Беліал. Змінюються обставини, але незмінний результат. Нестримне панування Матерії викликає реакцію Духа. Щоб звільнитися, він повинен засудити її, урівнявши з пекельними монстрами. Але пізніше, вже з позахмарної далечини ідеалізму, людина глибше осягає Матерію; наукова свідомість є неупередженою. Звільнившись, Дух з часом реабілітує Матерію, їх уявне протистояння щезає, оголюючи їх несподівану схожість.
- Отже, виснувала Мадам, речі, що здаються найменше схожими одна на одну, насправді дуже близькі?
- Звісно що так, підтвердив її припущення Беліал. Згадайте, з якою легкістю кохання переходить у ненависть, а відчай – в радощі. Адже лише покинувши безвірство, Франція почала відроджувати церкви, адже саме після бенкетів Венери та оргій Геліоґабала святий Ієронім втік до пустелі, а Тебаїда здригнулась від самокатувань самітників.
- Але, наполягала Мадам, хіба можливе щось подібне зараз?
- Чому б і ні? сказав Беліал. Ось вам корисна порада: лишить у спокої маклерів, повій та письменників! Вони наближують кінець старого світу і безсумнівно готують грунт для прийдешнього. Життя зароджується в гної: і якось серед цих розбещених народів з’являться апостоли, не менш рішучі, ніж святі Павло та Антоній.
- А наш знайомий філософ, запитала пані де Преваль, ким стане згодом він?
- Я показав вам лише двійко з його минулих життів, хоча міг би з легкістю вислідити його численні трансформації – як у минулому, так і в майбутньому. Але я зупиняюсь на цьому; бо якщо б я вирішив продовжити, то ви могли б подумати, що потрапили до світу чарівників; природа ж бо не вигадливіша за уяву людей. Ліпше мрійте про це, коли будете на самоті. Отож: чи не запитували ви себе, нащо всі ті світи, що нас оточують? Й чи не заселені вони якимись істотами? І які вони, ті істоти – досконаліші за нас чи ні? Може, вони теж зазнають схожих змін? Згадайте Ґете: насолоджуючись красою Віланда, він весь час ставив собі одне й те саме питання – чи можливо таке, що у прийдешньому його душа стане часткою якогось іншого світу.
- Як же складно, позіхнула пані де Преваль, дійти істини!
- Істина... Для чорношкірого – це дерев’яний ідол, якого він обожнює. Для християнина – Ісус, що помер на хресті. Для ґностика – поняття Бога. І для цього метафізичного Бога наш грішник ще не визрів. Тож залишмо його у монастирі – хай спізнає жорстоких тортур, що мають вивести цю душу на вищий ступень. Поки ми тут його обговорюємо, він продовжує своє каяття і невдовзі замкнеться у келії, яку для нього вже готують. Тому ми лишаємо нашого грішника, пані, щоб приєднатися до екіпажів – гуркіт їх чутно навіть сюди – це вони збираються до пана, який мешкає неподалік. Хочу запросити вас на бал – і продовжити наш розслід; на цьому святі побачимо безліч осіб, що, можливо, вас зацікавлять.
Більш покірливо, ніж досі, прочинилися перед Беліалом і його друзями штахети монастиря. Біля воріт стояла карета, що швидко доставила їх до порогу розкішного особняка.
V.
Подавши руку Мадам і запросивши її чоловіка йти слідом за ними, Беліал увійшов до кімнат, де юрмилися гості. На свято було запрошено кілька відомих митців, і одна акторка саме виспівувала уривок з якогось музичного твору. Шановані метри вважали цю жінку обдарованою від природи; ця остання в якості винагороди розуму, відкритому до сприйняття найменших відтінків гармонії, наділила його тендітним знаряддям, здатним втілити будь-який задум. Шляхетне зібрання заціпеніло дослухалося до її співу, де майстерно поєднувались найрізноманітніші сутіні. І тільки-но вона скінчила, як залунали оплески запрошених, а до них приєднались герцог і герцогиня.
- Чудове виконання, визнав Диявол. Слухачі аплодують, навіть не здогадуючись про походження цього хисту. А от я, любі мої, маю про що вам оповісти. З цією жінкою я познайомився ще триста років тому – тоді вона співала на вулицях і пророкувала майбутнє охочім. Один добродій захопився нею і допоміг потрапити до театру. Наступного життя вона вже дебютувала у Гранд-Опера, і потім, щоразу відроджуючись для сцени, вдосконалювала свій талант – аж до цієї щасливої миті. Так, через свої створіння, виявляє себе механізм природи: потрібні цілі епохи і напружена праця, щоб визріла гортань співачки.
Зверніть увагу, вів далі Диявол, ось, поряд з акторкою, якийсь галантний кавалер. Фурман у XVII столітті, але особистий фурман герцога і пера, а потім його дворецький у XVIII столітті, він навчився, як ви вже встигли помітити, шляхетної поведінки. Тепер він – член усіх найвідоміших клубів, улюбленець дам. Ось його дружина – вона здається дуже поважною пані, у неї чарівні, але невиразні очі, і взагалі вона дуже вишукана та нікчемна. Що ж до пана, з яким він веде бесіду і який засипає його термінами, то це знавець красного письменства. Професор закохано стежить очами за панянкою, що так весело веде танок. Вони нещодавно одружені – і як вони дивляться одне на одного! Щасливий чоловік стиха промовляє собі все те, що писав колись Мюссе про цноту.
- Але ж визнайте, перервав його пан де Преваль, що для того, хто кохає, немає нічого приємнішого за перші хвилювання діви.
- Цнота, не звернувши на нього уваги, продовжував Диявол... цнота... та чи вона є взагалі?
- О! Цим разом, це вже занадто! обурився пан де Преваль.
- Ні! відповів Диявол. Для мене її не існує. Я можу бачити цю дівчину у попередньому житті; от вона ридає, заблукавши посеред понурих міст померлого Адоніса; потім бачу, як вона вшановує відродженого бога під час розпусних свят; пізніше – як дискутує у поганському Римі з поетами Августа, оспівана ними, вдячна їм; і ось, крізь безмір інших епох, вона тут, у цьому світі, не пам’ятаючи про безліч минулих життів. І навіть тепер, якщо прозирнути нещадним поглядом души, чи можна побачити там цноту? О, чарівні пані, чи пригадуєте ви, як мріяли, вирушаючи до пансіону, про свого юного вродливого кузена, як ви мали поховати свої виплекані мрії про ідеальний шлюб... ?
- Досить! спинила його пані де Преваль. Краще розкажіть мені про цих трьох добродіїв у краватках, камізельках, панчохах і чорному вбранні; вони такі ж накрохмалені, як їх комірці.
- Це, почав своє пояснення Ваал, маловідомі генії. Вони складають вірші, пишуть короткі історичні нариси, невеликі літературні есе під дахом супрефектури. Нам вони видаються кумедними – а у цьому салоні їх обожнюють. У наступному житті вони потраплять до управління департаментом і, з Божою допомогою, у третьому житті мешкатимуть у столиці.
- А оцей, розпитувала далі Мадам, що розмовляє з офіцером?
- Це геолог, пояснив Диявол. Так, він розмовляє з військовим, але думає про свою дружину, що в цей час вальсує з отим молодим бороданем. Підійдемо; ви чутимете їх розмову, а також його “апарте”.
Геолог військовому:
Ви вважаєте ці припущення безглуздими, але насправді це зовсім не так; чим далі розвивається наука, тим краще ми розуміємо їх слушність. (Убік) Хай йому чорт! Вони більше теревенять, ніж танцюють!
Військовий:
І все ж мені важко повірити, що рід людський походить від коропів.
Геолог:
На цьому не наполягатиму. Втім, чому б і ні. (Убік) Моя дружина надто млосно спирається на цього молодика. Мені це зовсім не подобається!
Військовий:
З таким самим успіхом можна повірити у казки про сирен і кентаврів! ... Що з вами? Ви мене не слухаєте.
Геолог:
Я? Я слухаю! Ви, здається, казали, що схильні довіряти байкам про сирен...
Військовий:
Ви жартуєте? Я казав, що це те ж саме, що й ваші оповіді про коропів!
Геолог:
Однак ці дивні створіння були безсумнівно вигадані поетами. Вони, мабуть, походять... (Убік) Його борода торкається підборіддя моєї дружини! Нехай його чорт візьме! Він бере її за...
Військовий:
Лиш науковці здатні повірити в таке! Вірити в сирен!
Геолог:
Це припущення дуже подібне до правди. (Убік) Чи здатна моя дружина? ...
Пані де Преваль:
Нещасний! Він, можливо, вперше висловив правдоподібну гіпотезу.
Військовий:
Ви гадаєте? ... Отже, він пішов! Диваки ці вчені! Завжди блукають в інших світах. Втім, може бути й так, що я йому набрид.
Пані де Преваль:
Ще одна гіпотеза! Як можна набриднути вченому через таку дрібницю!
- А ось, продовжував роздивлятися пан де Преваль, юнак, що зовсім не розважається – таке враження, що він постійно знаходиться у пошуках розв’язання якоїсь загадки.
- Це лауреат, зауважив Диявол. У попередньому житті він був відомим орієнталістом; тепер, вивчаючи правила власної граматики, він навіть не підозрює, що сам є її автором. З часом йому таки вдасться відтворити давні мови і здобути великої слави.
- Ви пояснюєте нам, зазначила пані де Преваль, походження природжених якостей. Мабуть, для Паскаля вивчення геометрії справді було лише спогадом. Теж саме можна сказати про людей, що народжені музикантами, тоді як іншим ще треба ними стати. Підтвердженням вашої теорії може також бути юний Монде, видатний математик.
- Зверніть увагу, казав тим часом Диявол, на маленького товстуна, що зібрав навколо себе цілу купу людей. Це один з найбагатших паризьких комерсантів. Замість бібліотеки батько лишив йому п’ять чи шість томів, які сам колись одержав у спадок; серед інших був там і Гельвецій, улюблений автор нашого товстуна; отже, він переконаний матеріаліст і свою точку зору відстоює із запалом.
- Однак, докинула Мадам, що, якби у спадок він дістав замість Гельвеція Декарта?
- То став би спіритуалістом, відповів Беліал, бо саме так формуються погляди. Коли Ґалл винайшов свій метод, один із слуг вступив з ним в суперечку, захищаючи френологію: якщо б таке сталося з доктором Лелю, нахабу було б покарано за протилежну думку.
- Великі ж пані, додала герцогиня, як і помірковані представниці буржуазії, всі, як одна, прибічниці закону... О! панове! погляньте на молодика, який щойно увійшов. Яким самовпевненим він здається!
- Він такий і є, визнав Беліал, бо заручений з Жюлі де Мержі, у якої сто тисяч екю ренти. Він тільки-но розірвав відносини з однією пані, з якою зустрічався протягом чотирьох років, яка його нестямно кохала і якраз у цю мить вдихає отруйний газ.
- Сердешна! скрикнула Мадам.
- Ось чим він себе виправдовує: слабкі – це лише сходинки, якими ми, сильні, піднімаємось нагору. Манер, що від них у захваті світські дівчата, я набув від своїх коханок; тепер слід скористатися ними. Я наслідую пана Ґете, що свого часу спекався Фредеріка: я завжди був занадто на нього схожий!
- Мені огидні, сказала Мадам, подібні пародії; порівнювати сто тисяч ренти, якими він прагне заволодіти, з невинними персами Музи, що час від часу давали притул великому Ґете! ... Якщо для королів існують власні принципи моралі, то чим гірші за них генії?
- O imitatores ! процитував Диявол. Згоден, але... Кожен рухається у своєму напрямі, наче орел серед хмарин чи равлик узбережжям. Он, подивіться на хлопця у золотій камізельці. Ви його знаєте?
- Ні, відповіла Мадам. Але я вже відчуваю влучний приклад.
- Це, вів далі Диявол, дуже вдала партія: двадцять тисяч франків ренти, чудове виховання, гарні манери. Він мав можливість лишитися серед розваг, у Парижі, однак надав перевагу Понтуазу та нудоті. І зовсім не через гонорари, що насправді мізерні, а через репутацію грошового мішка і можливість поганою французькою виголошувати промови перед напівсонним магістратом. Під виглядом хвороби, він влаштував собі відпустку, і підживив провінційне оточення, щоб вилікуватися від нудьги.
- Понтуаз! розміркувала Мадам. Невже можливо мешкати у Понтуазі лише з марнославства! Люди справді збожеволіли. А цей голомозий велет, що танцює поряд з ним, це хто?
- Історія одного шлюбу, іронічно промовив Диявол. Він танцює з молодою жінкою, з якою щойно одружився. Це романтична дівчина, що колись мріяла про нескінченні свята, про велике кохання – і якось її познайомили з цим-от маклером. Спочатку він її налякав і вона відмовила; згодом змінила своє ставлення, бо зрозуміла, який він багатий; потім, пересиливши себе, зустрілась з ним і змушена була визнати, що він не такий вже огидний; і врешті нещодавно згодилась стати його дружиною. Кінець ілюзій!
- І отже, усі ці створіння, міркувала далі пані де Преваль, прагнуть якоїсь певної мети, зазнаючи трансформацій?
- Саме так, ствердив Ваал. І навіть у останніх, про яких я вам мав честь розповісти, можна розпізнати ті ж фази, що й у попередніх.
- Тоді, як ваша ласка, проаналізуємо разом. Ніщо не стирає нерівностей теорії краще, ніж її практичний вжиток.
- Залюбки, погодився Диявол. Гадаю, краще почнемо з першої фази. Отож, тут ми маємо зрадливого коханця, фурмана, камердинера у попередніх життях, і на цей час – політика та бездоганного танцюриста. Цей останній - справжнє салонне диво.
- Тепер мені все зрозуміло, відповіла Мадам, раніше ж я не розрізняла: перша фаза – це зовнішнє, лиск. Виняток – лише один серед цих чудних, що, як на біду, всі схожі...
- Це тому, що він має силу бути одночасно диваком і не таким, як інші. Такі, як він, здаються надто химерними; тоді як іншим лишаються гарні манери.
Доля зрадливого коханця, на мою думку, пов’язана з долею Жюлі. Внутрішній погляд сліпне у мороці пійманої почуттями душі. Тут панує навколишній світ і заздрість очей; та оскільки вони не здатні, як висловився поет, опиратись ні золоту, ні вроді, то й беруть шлюб з чималим посагом, який витрачають на танцюристок.
- Здається, поряд з коханцем Жюлі ви лишили місце для відлюдника-провінціала?
- Ми повернемося до нього пізніше, люба пані. Якщо ж вас так цікавить провінціал, мушу вас потішити – він прогресує. В той час, коли, віддалік від паризьких вечірок, він незграбно намагається відрізнити правду від брехні – чи не знаходиться він вже на межі другої фази, як ви гадаєте?
- Чудово. Тепер я бачу: так само, як і Марсель у монастирі, він живе на самоті у Понтуазі. Але, відвідавши Париж, він облишив службу, вдихнув повітря салонів, що й стали наступним етапом випробування, так?
- Відвідини не триватимуть довго, тому доба насолод, що розпочинається для нього, мине дуже швидко. У подібних випадках дуже корисною для душі виявляється дисципліна, так само як статут у монастирі. Повторні помилки цілком можливі; фази за звичай вибудовано не настільки рівномірно, як, скажімо, у Марселя і Клари, не завжди кожна з них триває лише одне життя і тече безперервно. Деякі, як наш шановний провінціал, змушені повернутись на попередню сходинку, хоча подібні рецидиви короткочасні; інші, прикладом відомий вже вам кавалер, присвячують якійсь фазі певну кількість життів. Ці легковажні розбіжності, спричинені другорядними чинниками, втім, теж підкорюють свою несталу природу непохитному закону.
Так само як і відлюдник з Понтуазу, молода дружина маклера знаходиться на стадії випробування. Занадто захоплена вигодами світу, вона, проте, напевно, з легкістю спекається усіх спокус, хоча й проти своєї волі. Але хіба можна насолоджуватись світом у супроводі старої діви, сестри недовірливого чоловіка? Дуенья ставиться до своєї зовиці так само, як диявол до людей, і, охоплена нестямною люттю, прагне зробити її не менш нещасною, ніж є сама; вона знаходить задоволення у тому, що позбавляє її радощів, зазнати яких сама ніколи не зможе. Ця сувора пані охороняє її краще, ніж штахети монастиря; майже так само, як і у божій оселі, з нею дівчина, що відчула смак примусової офіри, досягне своєї мети, прийнявши чергову офіру вже самохіть. Як бачите, люди змінюються на краще не лише у монастирях; католики це називають “знайти порятунок у світі”.
Перейдемо до іншої юної пані, дружини професора літератури: переситившись за античної доби шаленими розвагами язичництва, в епоху середньовіччя вона віддала себе сповна коханню, тому, щоб відновитись, мала витратити багато життів. Така повільність справді виявилась корисною для розвитку її непересічної натури! Ті життя, усі, як одне, витрачені заради певної ідеї, одного чудового дня зумовлять появу небесних екстазів святої Терези.
За наших часів свята стала авторкою, що читає Платона з легкістю, немов Буассонада, і перекладає його не гірше за пана Кузена; вона вже не менш відома, ніж Жорж Санд.
- Але ж випадково вона могла б стати дружиною маклера?
- Насправді випадок не вражає лише слабких; сильні ж прагнуть здійснення своєї долі. Маклер, вирішивши одружитись, спершу залицявся саме до неї; вона відмовила; інша ж погодилась, і тепер кляне свою нещасну долю.
- І дорікає лише собі, додала пані де Преваль, за цю помилку.
- Дорікає за те, що їй не стало досвіду, розсуду і ще багато чого у справі, де мало одного лиш бажання.
- Якщо ми вже, сказала Мадам, перейшли до третьої стадії, то розкажіть нам трохи про майбутнє геолога; сподіваюсь, до землі він буде справедливішим, ніж до своєї дружини?
- Моя думка про землю, зазначив Диявол, майже не відрізняється від думки геолога; до того ж, рід, з якого походять люди, вам видався би, якщо б лишився хоч один з його представників, мабуть, химернішим за кентаврів та сирен. У майбутньому нашому геологові вдасться відтворити зовнішню подобу ваших попередників, що знову-таки викличе подив і недовіру з боку військового. Тепер перейдемо до орієнталіста...
- Здається, він досі занурений у вирішення тієї самої проблеми!
- Ця проблема, як хочете знати – жінка, хоча про це ніхто й не здогадується; тут ми вже маємо справу із звичкою. Хлопець молодий, нещодавно закінчив колеж, і тепер подає себе закоханим у дівчисько, яке бачив лише раз. На лихо, так само, як і славетний Дон Кіхот, він не може визначити поміж своїх подруг ту, яку він буцімто обожнює. Це велике розчарування для нього і постійна тема для обговорення для його друзів, яких він має познайомити зі своєю коханою.
- Отже, я бачу, що над душею на третій стадії почуття владні не менше, ніж на першій?
- Однак спокуса вже не така небезпечна, як судити за зовнішніми ознаками. Реакція на пробудження інстинктів неминуча; заперечення, що досі їх стримувало, вже не діє, і тому індивід, надто розвинений для того, щоб потикатися об невелику перепону, має відновити взаємне порозуміння думки та дії.
- І що, цього досить?
- На деякий час; це, так би мовити, лише перші кроки третьої фази. Як би високо не сягав Дух, все ж, після кожної живлющої кризи, що відновлює його буттєву оболонку, він починає розвій з нижчих, раніше вже зазнаних сходинок; фази залежать одна від одної, тому щоразу, відроджуючись для чергового життя, душа повинна відновити їх послідовність. Не затримуючись на попередніх фазах, вона проминає їх, поки не зупиниться на тому епізоді, до якого саме дозріла. Так само Дух, досліджуючись до будь-якого нового явища, поволі сходить до принципів, з яких може вивести для себе повне уявлення про нього: це правило дійсне як для духовного, так і для фізичного світів. Дитина, яку носить у собі жінка, ще не посідає якостей, властивих її роду. Її душа, що має стати душею людини, отримує попереду нового тіла цілий шерег давніших тіл – результат забарної праці цілих століть, який вона одержує лише протягом кількох днів. Врешті, після тваринних форм, з’являється людська подоба, і ембріон, завдяки цьому процесу, пізнає тайну своєї минувшини.
- Але коли врешті зупиняться геолог і орієнталіст? Ви багато мені розповідали про ієрархію людей, ніколи, втім, не вияснюючи справжньої сутності кожного із ступенів: і тепер мені здається, що, дійшовши до того, що я називаю верхів’ям третьої фази, людині лишається не що інше, як безмірний розвій...
- І якщо б не закони природи, яким монотонним міг би бути цей розвій! Поза людською культурою існує вища сфера, де з часом дозріють справжні генії – прихована тема нашої бесіди. Для прогресу на цьому рівні цілком вистачило б нового змісту, що окрив би значення геніїв і відкрив би для нових питань цілий світ нової естетики. Але, виходячи з найвищого правила, Дух мав би репродукувати три добре відомих вам фази: сенс маловідомих див, що розширюється завдяки нерозгаданості, спочатку стає заручником своєї таїни, а потім відмовляється від неї задля розвою, і врешті, повертаючись до попереднього стану, знаходить власний ідеологічний статут.
Що ж до витонченого потягу, який за звичай здається цілком самодостатнім – звісно, у достиглому стані – то він повинен відповідати певним реаліям. Це – очікуваний мент розквіту. Це мить, коли сусідують геолог і орієнталіст, що, перші з минувшини, стають останніми в майбутті.
- Безперервні зміни, що мають за мету розгойдати тиховодь душі!
- І найчастіше люди не готові до змін. Отож, як бажаєте, то продовжимо огляд третьої стадії. Окрім справжніх титанів, маємо ще кілька невеликих знаменитостей: я маю на увазі наших маловідомих генії. Їх майбутнє вам відоме. Що ж додати про їх минуле? Їх розвій був хоч і не таким пишним, втім, вони теж крокували, підкоряючись загальним законам, зазнаючи дріб’язкових захоплень, зціляючись незначними злигоднями, а наступної за ними фази – неглибоко занурюючись до творчості.
- Але достатньо глибоко, щоб третьої стадії триматись як цілком достиглі!
- О, до цього вони дуже далекі! Тут, як і будь-де, остаточну межу встановити достатньо складно. Цього ось паризького негоціанта, що, завдяки Гельвецію, став спадковим філософом, я приміщую до наших геніїв не ближче, ніж вони самі розміщені щодо справжніх колосів. У наступному житті комерсант-філософ може захопитись Декартом, у іншому він уподобає думки якогось святого Мартіна – так, потроху, він дійде еклектизму.
- Чи відомі вам на цій самій фазі особистості менш розвинені, мізерніші навіть за цього недосвідченого мислителя?
- Як приклад, вкажу на вище згадуваного слугу знаменитого Ґалла, що допоміг хазяїну своєю поверховою обізнаністю з френологією. Вранці, підмітаючи вітальню, чи ввечері, сховавшись за учнями, він отримував свою частку знань. Палкий прихильник, з часом він став мислителем і перейшов, дякуючи навчанню, з другого на третій етап.
- Що ви кажете! Невже ці люди теж, так як і ми, зазнають циклу змін? Невже в них теж є пристрасті й випробування? ...
- Так, чарівна пані, в них є пристрасті! Пристрасті мають навіть найпростіші серед істот. Щоб вас у цьому переконати, нагадаю про мікроскопічне суспільство, що існує у найменшій дрібці сиру. Однак тепер у вашому оточенні формується інакша думка про слуг. Ви, певно, щиро вважаєте, ніби лакеї та фурмани існують лише для того, щоб керувати вашими екіпажами чи подавати вам підніжок! І справді, з такої точки зору вони не грають ролі іншої, ніж бути додатками до вашого життя; однак, якщо подивитись на них трохи по-іншому, варто відзначити, що в них є власне, прозоре життя, яке розгортається поряд з вашим. Ваш огрядний гайдук, приміром, заспокоює власні поривання першої фази у Ранелазі; а ви завжди бачите його ніде більше, крім задка свого екіпажу, коли він байдуже тримає на голові прегарного пір’ястого капелюха!
- Тоді перейдемо від вищого суспільства до простого народу. Маємо, мабуть, чому у нього навчитись...
- Послухайте мене, мосцьпане, навіть не мрійте про це! Задовольнимося тим, що я встиг оповісти і, як ми вже пишемо історію, то й поводьмося з нею так, як це заведено у істориків; вони звичайно ведуть мову про видатних осіб, про тих, кого ви мали ласку віднести до вищого суспільства; та де ви бачили, щоб історики писали про інших? знайдіть хоча б одного поміж серйозних видатних науковців, що створив би історію народу? Звісно, так, як і ми, вони у кількох словах змальовують народне життя – тоді, як головної мети вже досягнуто, щось на кшталт компліменту... Втім, от і ранок, у вітальнях світлішає; високому панству час вже до сну.
- Не хочу спати, заперечила Мадам.
- Тоді дозвольте запропонувати вам мою карету, сказав Диявол, щоб ви могли якнайшвидше насолодитись свіжістю ранку.
VI
Вийшовши з карети, пані де Преваль опинилась на цвинтарі Пер-Ляшез.
- Це ви наказали? запитала вона Беліала. Нащо ми тут? Невже, пізнавши таємниці життя, ми не зможемо повернутись назад?
- Цікава думка! посміхнувся Беліал. Я завідую коханням, а не похованням; що ж до місця, де ми знаходимось, то на це справді маю власний резон. Ось вам моя рука, тримайтесь, пані, пройдемось цим похмурим гаєм, де могили стовбичать замість дерев.
- Погляньте лише на цю літню пані! скрикнула герцогиня. Вона здається такою нещасною. Немов з мармуру витесана, стоїть, вся в білому, незрушно перед мавзолеєм.
- Тут поховано її сина, пояснив Диявол. Це був відважний вояк, що загинув під час ганебної втечі. Однак краще зверніть увагу на дитя, що тримається віддалік. Знаєте, хто це?
- Ні, відказала Мадам.
- Це наш любий небіжчик, що вже встиг відродитись для іншого життя! А молода жінка, за руку якої він учепився – його нова мати.
- Очам своїм не вірю! жахнулась герцогиня. Чому ви мене хочете навчити? Я ж бо гадала, що люди, навіть відроджуючись до життя, надають перевагу череву, яке їх носить. Невже такі поняття як батько, син, дружина поза могилою не мають жодного значення? Що, вам смішно? ... То ж знайте, що ви дуже вразили мене своєю страшною наукою!
- Такий закон, сказав Беліал. Чи пригадуєте ви той день, коли, щоб потішити власну уяву, ви увійшли до кошика повітряної кулі? Це здавалося звичайною забаганкою; вам було дуже цікаво подивитися, як з висоти неба виглядатиме земна поверхня. На початку подорожі земля під вами зрушила, почала збільшуватись, і ви із захопленням побачили краї, де Бог колись оселив людство. Але ж наука – то гіркий плід заспокоєної цікавості; чим далі тривала ваша повітряна подорож, тим меншим ставав ваш захват; на той час люди вже встигли кудись зникнути; потім розтанули дерева, будівлі; зверху ж ви не могли розпізнати нічого, окрім невеликої чорної цятки. Ви враз посерйознішали: вашої душі неначе сягнув холод атмосфери, і вона перелякано тремтіла разом з твердими тканинами вашого тіла. Саме тоді змінилося враження від баченого, і, оскільки думки чекають лише на зручну оказію, щоб прокинутися, ви відчули перед цим применшеним світом нікчемність усіх його складників. І тоді, серед безмежних обширів, загибель кошику і екіпажу здалася страшенно близькою; вам запаморочилося, і команда мусила негайно знизити кулю, щоб розвіяти ваш острах.
Зараз – те ж саме. Ви розмірковували про життя, потім прийшов я і оповів вам про деякі з його таємниць, тепер ви налякані і недобре себе почуваєте. Так, ви б воліли, щоб кожне дитя належало його власній матері! Та ж усвідомте врешті, що смерть існує лише задля відновлення життя! Звісно, ви згодні, що не варто зводити братів із сестрами, бо покращення можливе тільки тоді, коли поєднуються відмінності. Саме тому природа роз’єднує сім’ї за допомогою могили. Якщо б діти набирали буття з одного й того самого джерела, то зміни й розвій ніколи б не стали можливі. Встановлюване від народження, споріднення закінчується разом зі смертю; окремий світ вашого буття, як і його передумови, повертається тоді до всесвітньої мішанини. Потім на сцені все одно з’являються ті самі актори, хоча й у нових амплуа, втім, іноді таки повертаючись до старих ролей. Так шикуються покоління, ховаючи разом з померлими закони, мистецтва, релігії; і водночас, руйнуючи, вони зберігають знехтуване вже в якості нових форм.
- Чом би, дедалі твердила пані де Преваль, не залишити нас так, як ми є, з батьком і матір’ю, з дітьми, чоловіком... ?
- Якось, відказав їй на це Беліал, під час відпливу двоє молодят прогулювались узбережжям. Несподівано почався приплив, і їм довелось піднятися вище. Вони обурились: “Чому море не зупиниться, щоб дати нам змогу лишитися тут?” Однак хвилі продовжували надходити; вони дійшли до стежини біля підніжжя бескиду, якою йшли молодята. Подружжя щодалі дивувалося: “Чому ми не можемо лишитись тут? Звідси ми бачимо обрій більш безкраїм, морську безодню – ще таємничішою”. Втім, приплив не зупинявся і змушував їх підніматися без упину; і весь час вони нарікали. Але з верхівки скелі обрій відкрився ще ширшим, безодня виявилась чарівнішою, і вони зраділи тому, що мусили піднятися!
- Ну ось, сказала пані де Преваль, тепер ви передаєте приповістки, схожі на казання пророків. Проте мене це зовсім не втішає! ...
- Не переймайтесь цим, відповів Диявол. Чи ви вже забули, що я вам казав про проміжні стадії? Тепер маю йти туди, куди мене кличуть негаразди світу.
Усі всілися до карети, й невдовзі пан та пані де Преваль повернулись до свого будуару.
- Я ще повернусь, запевнив Беліал.
- Коли ж? поцікавилась Мадам.
Але, не почувши відповіді, вона обернулась – його ж вже не було.
Вони з чоловіком були у кімнаті самі.
Додав Одаліска 25 листопада 2007
Про автора
Журналіст, письменник, перекладач. Живе та працює у Києві.Експерт Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, заступник головного редактора культурологічного альманаху "Хроніка 2000".
