Автори / Ярослава Литвин / "ПУХНАСТА" (уривок)
- У Джанкої найліпші в світі чебуреки, — промукав Івасик, запихаючись останнім з десяти. Він мав дуже задоволений, екстражирний і блискучий вигляд, — І вокзал кльовий.
- Ага, — я видудлила третю за ніч пляшку пива і бухнулась довбешкою йому на плече. Кістлявий такий пуцвірочок. Почало пробивати на неочікувані одкровення п’ятої ранку, — А знаєш, — кажу, — Коли була малою, то мені бабуся казку розповідала. Про зміючку Оленку, про Змія Горинича… і там слова були «Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка…».
- Ну, майже через це мене так і кличуть.
- А я думала через причєсон…
- Через нього теж. Ти спатимеш? Дивися обережно, бо як відморозиш собі пальчики, доведеться різнокольорові гумові пришивати, а гумовими триндець як не вдобно у носі колупатись… Або ж як умнуть тебе бомжі…
- Ха-ха, думаєш, їм смакуватиму…
- Гм, твоя правда. Вони тебе продадуть до тієї «Чебуречної» на м'ясце. Ти саме в тему!
- Прямий тобі шлях, блін, до «Кривого дзеркала», тореадор з Івасюківки! – пхнула Івасика під ребра, той собі гигикав далі. Я ж надумалася спати, виваливши ноги у кросівках і шкарпетках, прикриті по коліна пістрявим ситцевим платтячком, на наплечники. До електрички, чи то пак, загального вагону лишалось годинки дві.
Наші з ним, Івасиком, взаємини мігрували із зони відчуженості й недосяжності до ніжного братання з куценькими інцестами (при зустрічі по-богемному цілувались у губи). Ненависть жила у минулому і поверхом вище. Тоді ми стовбичили по різні боки барикад, або ж схарактеризувати - філософії бутності маленького містечка. Я прогулювала школу в подружок вдома, чи в парку, чи по магазинах галантереї. Він у підвалах з обкуреними підлітками, слухаючи Лінкін Парк та Металіку (дивовижний музичний вибір) та граючи на гітарі. Я читала любовні романи, він заважав мені, влаштовуючи вдома (поверхом вище) сольні перформанси. Ми з друзями організовували чаювання чи мирні ігри у пляшечку, він – бурхливі вечірки з битим склом, з осипаною побілкою з моєї стелі, із забитою каналізацією, з надривним лементом та гамором. Я одягалась по останній провінційній моді, він ходив з кудлатим навмисне нечесаним довгим волоссям, у чорних джинсах з виразними дірками та цеками, у бутсах, з величезними навушниками, замотаний навіть влітку в чорний шарф по самісінькі підведені олівцем очі.
Тож ми з ним не зносили одне одного. Навіть не здоровкались і називали перед своєю компанією різними лайливими словами.
І ця несправедливість тяглась би довго та нудно, якби ми якось за кілька років не перетнулись у натовпі на одному з чисельних відкритих концертів на Співочому полі. І, на щастя, були недостатньо п’яні, щоби не упізнати одне одного, і занадто п’яні, аби продовжувати чвари й гони.
І оскільки на нього чатували і полювали якісь дівчатка з блокнотиками і фотоапаратиками, то нам довелося тікати далеко за сцену у закамарки, куди простий люд дістається справити потреби. Але, повторююсь, нас то не хвилювало через достатній рівень прозорих алкогольних тілець у крові.
- Ти що тут робиш? – питається до мене Івасик, микаючись з купкою рожевих м’яких ведмедиків у руках.
- Гуляю, — підносячи до світла напівпорожню пляшку пивасика, доводжу йому це, — А ти?
- Я тут грав… з групою... може чула?
- Ніхрєна собі так пробився! А де твій шарф?
- Ги-ги, лишився у дитинстві.
- Шкода, шалений був шарф. Чіста нєфєрскій.
- Добрі були часи, – гмикає під ніс, певно, пишаючись собою колишнім. — Ти давно переїхала?
- Та, три роки тому, домучила школу й зразу змилась.
- Я теж аналогічно. Чим займаєшся?
- Всім по трохи... Ні, брешу, нічим. Тиняюсь, світ дивлюсь, — чомусь задерла джинсову спідницю та почала показувати синці. — Оце впала, коли з поїзда злазила. А оце за гілку перечепилась… а ось у метро, собаки, пхнули.
- Весело? – гигикає.
- Дуже весело, — з жартівливою злістю відказую.
- Кльово тебе тут побачити. Рідну таку, чи шо… — обіймає мене за плечі.
- Точно, дуже кльово, — я його так само хапаю у обійми, притискаю до себе як останню плямку спогадів, так, ніби моя планета шарахнула, я роздуплилася вже сама-самісінька у космосі, жоден з інопланетян не розумів моєї спраглої до щирого спілкування душі, а тут тобі – вау! – Івасик. Береться чухатись ніс, зараз розревуся… — А ти пам’ятаєш, як ми капцями у під’їзді на сходах билися?
- Ага. Прикольно. А я тобі у поштовий ящик бички постійно кидав…
- Та то був ти, казьол?!
- Я-я, — мекає.
- Ну добре. А я твої мамі колись сказала, що ти в мене турку позичав, аби ширку варити, хі-хі.
- От фантазія у дєвочки, ширку — в турочці!
- Ну, чим багаті, тим і раді. Тобі тоді нічого не було?
- Було, ще й як… У мене всі кишені, всі речі були перериті. Шукали ширку… А то мої друзі тобі дзвонили десять разів на день і кидали слухавку… — шкіриться, тицяючи пальцями у мій бік, типу він крутіший.
- Ой, налякав! А я тій дівчинці… Ну, пам’ятаєш, ходила до тебе така низенька, з величезними очима, хлопчачою стрижкою, у кєдах та з сумкою, на якій там щось таке висіло… гм…
- То був наш знак, ти не знаєш, — киває головою, пригадуючи. — Ну, і шо?
- Так от я їй сказала, що ти – сатаніст. І половив усіх дворових котів, з живих поздирав шкурки, я сама чула, як ті верещали у твоїй квартирі, а потім повивішував сушитись на балконі…
- Та то були кролячі шкури з села!
- Ну, шо там було, це вже така справа… а я… ти тіки мене не вб’єш?
- Попробую.
- То я ще сказала, що котячу та собачу кров у холодильнику держиш і п’єш на сніданок. А з сердець вариш зілля для своїх темних обрядів… — мені вже було не до сміху. Почувалась мерзотою унікальною та раритетною — таких лише у формаліні тримати та вилупкам у кунсткамерах показувати.
- Ну… ти знаєш, вона таки зайшла до мене, зазирнула у холодильник, а там стояла банка крові! Свиню зарізали, мама на кров’янку привезла… А я ніяк не міг зрозуміти, чому вона тоді понеслася ракетою і кричала, що ніколи-ніколи-ніколи більше не хоче мене бачити. Славне було дівча…
- Вибач... Я — стерво?
- Без базара, Мар’яно, стерво… Я тоді з відчаю найкращу свою композицію написав.
З тих самісіньких пір ми почали товаришувати. Власне, запланованим чи вигідним комусь приятелюванням це не назвеш, але постійно перетинались у київських клубах, львівських кнайпах, мали по вуха спільних знайомих та схожі погляди на дозвілля.
Я часто гаяла тижні в підвалі його друзів, де відбувалися репетиції. Та ніколи не совалась до студії, де так само музикувала його попсова група.
До підвалу стікалося чимало цікавих людей – інженерів людських доль, душ, дум, дуп. Тут невимушено базікал на філософські теми, видудлювали багато алкоголю, безпосередньо підхоплювалась дивна кхе-кхе-альтернативна музика всім без винятку інструментарієм: від цимбалів до ґринджол, від бемкання по клавішах до бумкання по зубах.
У підвалі вільно було провалюватись у марення під Doors, і сполошено прокидатися від чуття, що сам Джиммі у своїх шкіряних штанях схилився над тобою, лоскочучи щоки довгими жмутами волосся, що пахтить нестримним вітром та перегаром. Він ніжно шепоче просто у вухо:
shake dreams from your hair my pretty child, my sweet one
У підвалі добре було бути ніким
І бачити десятки ніхто
У підвалі просто добре було бути
Choose the day and choose the sign of your day
Усвідомлювати своє буття
The day's divinity first thing you see
У підвалі добре було ничкуватись від мобільного зв’язку, позаяк там не було покриття. Там затишно було ховатись від спеки; проблем; буденного; страшних телевізійних новин; музичних програм, де співають кіркорови; радіо, де крутять слівкі; шансонів маршруток; шарманок програм вихідних днів; серіалів; надокучливих питань, котрі всі чомусь мріють тобі задати, подібно до англійського how are U, коли відповідь аніскільки не цікавить. Годин, котрі ти маєш працювати; капіталів, котрі ти маєш мати у власній кишені; людей, котрих ти маєш мати, бо вони матимуть тебе.
Додав [AYA] 18 жовтня 2007
