Автори / Альбіна Позднякова / Готель
Танці на таці
Вміння скрипичним ключем відмикатися,
Коли світло струмує крізь ґрати дієзів.
Ґудзик за ґудзуком… танець на лезі.
Час розбиратись — і в плеса бездонних очей.
Чути, як вихор експресій
Пругкою ходою тече.
При спітканні з папером дрижать пучки пальців,
Сполучаються знаки ієрогліфом танцю,
Коли дух віднаходить локальну мечеть -
На зухвало укритій рисунками таці
Між гучних голосінь і нікчемних речей
Дуже легко впізнати за бризками слини
Довкола.
Зупинена на хвильку хтива плинність.
Та згубна їх чаруюча оголеність!
Шпильки на бруку, на тлі асфальтному -
Уламки руху, вичавлені скальпелем
Чи стрілками (їх слід назвати стрілами).
Спіралі линуть ґотикою альту,
Блукає муза вигинами тіла.
20.10.2003
* * *
„…бо Ти не вмїєш вмирати,
не хочеш це вміти".
Вечір хутко хапає порізьблені риси облич,
Роковини дощу відспівав у каплиці печально.
Інтонації кличуть виттям до фасадів прощання,
Пошматовані линви поволі приходять до тями.
Сива мжичка дарує загуслі цілунки в очах,
В цім вертепі лишаєшся Ти мовчазним херувимом,
І у розпач влучає смак губ цих до болю невинних,
При неповних літах так злочинно дошлюбних.
Звинувачу себе, так розпусно куштуючи вина,
У надсадних воланнях жорстоких круків говірких.
Здичавів половинно мій мозок, а далі не встиг,
І осяяна скімлить душа у загрозливих позах.
Пломеніючи, брили спадали з балконів і стріх -
Ся осіння весна мовить бздури думок знавіснілих,
І каштановий сміх на долонях
І застиглість святині в одній іонійській колоні.
Знов бридливо похилені сни, мов гілля обвжніле.
Ти, немов до хреста, так уміло до себе прип’яв,
І жбурнувши щосили раніше красиве ім’я,
Убиваєш життям так цинічно цитуючи Ніцше.
16.05.2004
Сполучення
Одягаю Тебе, як тісне і дешеве пальто —
пальці губ дичавіють і ждуть непрозорих веселок;
попід стелею гусне імла, і, як хвилі об берег,
б’ються жертвоносіння і їх відливання додому.
З поміж наших ребер відшукати Адамове в Єві -
оплатити проїзд і спалити нещасний квиток.
В рай дугою згинаються спини, мов села
потойбічні єднає надрічний канатний місток,
мов сполучник у реченні (всі невловимі тире,
наслідковість причин). Особові, але безстатеві,
наче гасла радянські на сірий картон,
мовні вислови більше не селяться. Є він,
коли площа пітніє, немов в окулярових скельцях
оселився туман. Площу тіла колись прибере
він ганчірками губ, віник лишиться не королеві,
що вдягає тебе, як тісний і дешевий берет.
06.02.04
Місяць «ні»
Місяць «ні» в вишині —
Через гострість потреби,
Через зойки і рухи, і встромлені руки
У чиєсь
Мов пластмасова забавка. Зсипаний цукор
У мішку, наче труп,
Наче скрип, наче трутень,
Наче кіт. Відкладає яйце та ікру.
Вся несповненість «потім»,
Котра в поті чола застрягає на тім,
Котра з плоті стікає потоками поту.
Місяць вирваний з низки,
Що блисками гордий
Посміхався до пружних осердь намистин,
Мов верблюд до свого невід’ємного горбу.
Місяць… ні, ночей по горло,
Зсипаних в один великий (серпень? липень?)
З пісень на килимі.
Нікогось більше так не кликати!
Амінь… чи камінь? У стіні?
Чи кинутий так магдалинно? Тихо
Так поцілований? Так хибно й стрімко
Стіка стійка, немов відлига,
Спада до рук, мов слива стигла,
Та кістка лишиться у ній,
Бо з’їсти — зась, бо спів німий.
То ніч «нема», і гнів, мов гній.
21.06.06
Магометові гори
Маю нагальну потребу піти в Магометові гори,
Що їх стежки обростають галеззям зів’ялих цитат.
І на свята потопати в листках і стрічках
Котрим в діагнозі пишуть, що слід бути там.
Тиснуть на гальма струмки. Крізь осінні ці пори
Протискалось насіння і в сни відкладало роки.
Ваші руки робились осілі і спали на сіні. Пісня гри
Проростала крізь пальці, й робилось вогким
Кожне слово і плід. Кожна з пальм віднаходить свій корінь,
Опускає по воду співучу печальність руки.
Чи ви знаєте, ким з нас наблизить один до одного… Море
Падає в мидицю звуком дражливо чітким.
Так смикнутись й впасти. Хмільну себе вписую в гальбу…
Мов ліана, пірнути у вашу стійку непорушність,
Як порушниця, річкою можу ввігнутись у пута, де жаль
Цілковито відсутній, де гальба — гора і наручник.
2006
коло ока
В кожнім порту — з десяток Пенелоп,
а, отже, один одного не гірші.
Я не дочитані з учора вірші
ще бачу однооко, мов циклоп,
проте пригадую уривки строф.
Нас троє у цій Трої… Коло ока
монетно дивиться в обидва боки -
то палімпсестно вимазаний в кров
той бог в трикутнику. Немов білок
із жовтим жоден був не джерелом,
а тільки надвоє розбитим склом,
без слізних оболонок — з іншим блоком.
Математично виведений твір.
Едіп тиснув «Edit» — і бачив збоку,
був кут — мов табуйованого кроку
мембрана. Спав Еней наперекір…
17.10.06
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Народилась 16 квітня 1983 року у місті Львові. 1990 року вступила до середньої школи №19 м.Львова, 2000 року закінчила її. 2000 року вступила до Національного університету «Львівська політехніка»
