Автори / Катріна Хаддад / Дзен Зелень і Синь-синь (сім поем про життя й любов)
<пролог:>
лиже литки відлига диха
пластівцями
поверх течії буде тепло
білий пес відкриває очі
*** *** ***
<частина перша, у котрій оповідається про давно пережите:>
ми вчилися бачити шлях
сліпий друг в’язав мені очі і випускав у поле
казав
кричав
: ДИХАЙ ПІДОШВАМИ, ВИДИХАЙ ЗЕМЛЮ, МАЦАЙ ГУБАМИ І ПУЧКАМИ,
ШУКАЙ ОЗНАК ПОТАЄМНИХ, ЗГОРНИСЯ, МОВЧИ, ДОСЛУХАЙСЯ…
шлях був твердий на дотик
прошепотів
: СЛУХАЙ ЗВУКИ, ВІБРУЙ ІЗ ПОВІТРЯМ І ТИ ПОЧУЄШ СВІЙ ШЛЯХ
дзенькіт луни
: ЛОВІТЬ ВІТЕР УСІМ СВОЇМ ТІЛОЛОЛОЛОООММММ!
серцем мацало шлях до тебе пухнасте тіло
**** *** ***
<інтермедія перша, у котрій лірична героїня розкриває свій внутрішній стан:>
і коли на моїй шкірі почала катастрофічно зростати концентрація родимок і цяток,
перший ангел возтрубив… і була йому повінь у відповідь
*** *** ***
<частина друга, у котрій зібрано записи невідомого героїна про ліричну героїню:>
на цій карті є море і — немає землі
на небі є дощ
тут поховано всіх хробаків
:
твій годинник то місяць уповні —
на руці він вже зайвий
ти ідеш напівп’яними кроками
і лишаєш незграбні сліди
бджоли пухнуть від меду і голосно рикають левом
сніг із келиха сьорбаєш креслиш перстом на піску на воді
вона снить тобою
ти мариш водою
а денний
солоні потоки до мертвого моря
білки добре бачать в потоці
*** *** ***
<інтермедія друга, котра розкриває внутрішній стан оточення та ліричної героїні:>
соковита земля розбухла ся
налилася по вінця
зранку сонце коли сходило
утопило ся
*** *** ***
<частина третя, котра синтезує внутрішні стани героїні, її оточення та невідомого героїна і виводить їх назовні:>
бути. хотіти. юродствувати.
а коли їдеш з вікна видно
як мокрою бруківкою площі й початку проспекту
тупцюються
рекламні табло кліпають крилами поснулих метеликів
: не спи, кохана, не стуляй вій —
чую голос попереду
:
злипаються вії
тисячами крил
хлюпають по бруківці
ластовиння розсипане по крилах носа
і дівча косооке визирає
: дай мі копійку!
і лише на зупинці я розумію
що вже остаточно приїхала
а
3.03.2006 / 1:15
2. Цнотливість
<поема-свічка пам’яті Катюші М.>
Есть только явь и свет…
Арсеній Тарковський
<пролог>
не бійся: усі проходять крізь це
і це не смертельно
*** *** ***
<частина перша, котра знайомить із героїнею>
у сполоханих будинках
живуть неполохані хлопчики
щира душа визирає у вікна
хлопчики лізуть на підвіконня
і споглядають сизуватих голубів
очі
крила
береже тепло оселі на мить не на вічно
*** *** ***
<частина друга, котра знайомить із оточенням>
…
за автобусним вікном праворуч є дзеркало
воно відбиває поглядів тисячі
а ЗА цим склом — і ЗА цим дзеркалом
за піском їх
за світлом їх
і за їх же темрявою
множаться
блукаючі
вогники!!!
…
будинки бетонні бездонно світяться
тривога по сходах ледь чутно крадеться
а серце шукає якогось виходу
а серце б’ється бо серце б’ється
вогні червоні
мости крізь урвища напіврозламані
автобус їде у пащу звіра
…
а віриш
ти віриш
усе одно віриш
…
*** *** ***
<частина третя, котра розкриває внутрішній стан героїні>
цнотливість тіла ховає одяг багатошаровий
душа ховає себе у тіло — так глибоко
дух ся тримає ще далі, глибше ще — не відаю
остання цнотливість зривається
душа роздягається, скидаючи тіло
і — страшно,
і соромно,
й гаряче
стояти оголеною у центрі всесвіту
під поглядом
під обстрілом
вирячено
боляче….
*** *** ***
<частина четверта, котра розкриває внутрішній стан оточення і героїні в ньому>
у стражденних тілах живуть найцнотливіші душі
серця визирають у
душі вилазять на межі, на окрай
і споглядають як сходить сонце і голуб летить
очі
крила і промені стають тобі шляхом
серед блукаючих зголоднілих вогників
щемить
свічка синьою кармою вигорить
ще мить
не питай нікого — ніхто не знає — усієї правди
бо
вікна тягнуть до себе
висота сизоока зизить
всядуся на підвіконня
очі уп’ю у світ
сховаюся за фіранкою
тссссссссс мовчіть
*** *** ***
<частина п’ята, у котрій наведено одкровення героїні>
природну цноту подолає щирість
і то є любов
: я люблю тебе не тому що ти любиш
і не тому що ти є
я люблю тебе не тому
що навіть якби тебе не було
ти би був…
*** *** ***
<частина шоста, котра ставить крапки над І>
потойбіч усміхнений хлопчик
посейбіч сім голубів
скло тоненьке час виходить
їжте їжте
щиро радіє
і вилітає
крізь скло
і крізь небо
крізь всесвіт
………………………
*** *** ***
<епілог>
оголюватись, усвітнюватись, наскрізь проходити…
крізь час іти
8–9.03.2006
3. Півтори тисячі посивілих революціонерів
<поема про станцію Сіль>
<пролог>
коли розливається
тут чутно хрускіт підпалого снігу
підлитого піддашшя шепіт
у дворі будинку номер тринадцять передостанньої вулиці
(коли йти вздовж
оголюються цементні плити
кіт сАмі кличе
півень без імені зате з підрізаними крилами
стрибає по жердинах
і вони зустрічають дівчину у на диво сухих черевиках
*** *** ***
<частина перша, котра подає першу горизонталь>
на самому дні висохлого моря
серед намулів і
росте жива станція сіль
а в ній ростуть живі
дві тисячі посивілих революціонерів
вони називають свої вулиці так само —
щорса, черняхівського, перемоги, фрунзе,
молодогвардійців, леніна, крупської тощо —
ще є чайковський і франко у компанії
але їхня присутність нічого не змінює
це денце висохлого середньоєвропейського моря
розділене навпіл живою тварюкою
із дивними звуками
її гладенька металева шкірка
зблискує на сонці й на місяці вповні
її
муляють очі чоловікам з велосипедами
: а ти спробуй перетягни велосипед через колії
коли поспішаєш на роботу
а праворуч від тебе потяг
а ліворуч від тебе потяг
а вгорі попід обрієм цвинтар світиться
оком чорним із білим хрестиком…
а я у відповідь
: нічого дядьку усе буде добре
ви головне не хвилюйтеся…
*** *** ***
<частина друга, котра подає другу горизонталь>
легко
орієнтуватися сторонами світу — легко!
ти ж бо знаєш:
там де на обрії височіють ліси за полями як
новоприбулого
там де над ними щовечора бачиш червоне небо
там буде ЗАХІД
там де не видно та знаєш на горі росте місто загадкове
там буде СХІД
з тамтого боку уздовж залізниці де живе бабця паша (Царство їй Небесне)
там де далі росте красний лиман — червоне місто із трьома дзвонами на
передньому плані — ти ж пам’ятаєш? —
ото там буде ПІВНІЧ
лишається ще одна сторона світу
і тут покладаєшся на закон четвертого зайвого тобою ж відкритий
хоча —
варто завжди пам’ятати
: не всі закони спрацьовують вчасно і безумовно…
тому наразі залишися без півдня
*** *** ***
<інтермедія перша, позбавлена змісту>
міст залізничний вабить
міст залізничний сміється
вітер над мостом гуляє
хвилює і збурює серце
але:
на цьому бетонному мості
щоночі
зустрічаються закохані
посивілі революціонери
вони ганяють порожні колеса
від велосипедів
і захекано всміхаються
жіночці у
із
і бузковим наповненим серцем —
моїй мамі
*** *** ***
<частина третя, котра виділяє рівні по вертикалі>
під денцем висохлого середньоєвропейського моря -
не дивуйтеся!!! —
є порожнини
остання комісія з міста із розбудови держави чи пак соляної промисловості
довела наявність великих отворів буття
під широкими пшеничними полями загадкової станції сіль
це другий рівень
тримайтеся!
на денці цих порожнин буття що під дном висохлого моря
лежать прісноводні озера
це третій рівень
а НАД денцем висохлого моря на котрому розляглася станція сіль
лежить перше небо
це другий рівень
тримайтеся!
над першим небом що лежить над денцем середньоєвропейського моря
росте друге небо
це третій рівень
а далі небезпечно підніматися
і ми спускаємось на денце висохлого моря
у котловані котрого ще живуть дві тисячі посивілих революціонерів
*** *** ***
<інтермедія друга, позбавлена форми>
на початку дев’яностих
коли ще бурхливо святкувався день залізничника
і на майданчику біля станції сіль
збирався невеличкий ярмарок
і живі але п’яні музики надривно наспівували щось про синій туман
саме в ті літні дні
дві подружки катя і леся чорнява й білява
однаково набік накручували хвостики
вдягали святкові кофточки
і йшли у гирло карнавалу і їли морозиво
вони споглядали гладких жінок у блискучих сукнях
вони споглядали жилавих чоловіків у синіх сорочках і
вони утікали від місцевих розбишак і ховалися на спині бетонного мосту
що з’єднував дві розірвані залізницею частини —
без перебільшень і без політики — східну і західну
*** *** ***
<частина четверта, котра веде то вздовж, то впоперек>
вік збирається докупи і надходить у найменш сподівані моменти
на блискучу сукню раптово спадає порох і шашіль
на синіх сорочках проступають плями поту крові й мазуту
руки стають сухими а пальці вузлуватими
і щоранку сивіючим чоловікам і жінкам
доводиться розтирати цурпалки своїх
потім другу фалангу великого пальця лівої руки
потім третю фалангу великого пальця лівої руки
а потім братися за вказівний палець —
і так по одному і так по черзі аж поки не розім’ято буде
усі шістдесят фаланг нехай і не завжди помітних
але
розпочавшись таким ранком
день посивілих революціонерів не залишає байдужими
півтисячі нащадків котрі не роз’їхались світом
о ці юні нащадки півтори тисячі посивілих революціонерів
у різні пори року вони живуть однаково активно
і тільки під час розливу —
коли чутно хрускіт підпалого снігу
і підлитого піддашшя шепіт —
на душі юних нащадків — на душі п’ятисот посивілих революціонерів
накочується синіми тінями тусок
і вони відходять на дно — на самісіньке дно слоїка
а бетонний міст на час нічних розливів віддають своїм
півтори тисячі посивілих революціонерів…
*** *** ***
<частина п’ята, котра веде то вгору, то вглиб>
вони не знають одне одного і ніхто про них не знає, але
…
кожен із півтори тисячі посивілих революціонерів
знає що доживає свій вік
і кожен із півтори тисячі посивілих революціонерів
вірить що доживе до віку
ні не Христового
на це ніхто й не сподівається
насправді просто
кожен із півтори тисячі посивілих революціонерів
любить кожного з п’ятисот посивілих революціонерів настільки міцно
що готовий під землю спуститися на денце слоїка
не боячись слоїстої солі ані намулу ані землі ані небес ані озер підземних
зі срібною водою
*** *** ***
<епілог>
коли зранку
і на денці котловану стає
а біла кров землі (смерть?) проступає на чорному ще вогкому ґрунті
у дворі будинку номер тринадцять вулиці передостанньої перемоги
стають помітними цементні плити
і кіт на ймення сАмі і півник з підрізаними крилами й без імені
проводжають дівчину
у слоїстих
20.03.2006 / 2:52
4. Продавець води
<поема про нього і про неї>
присвячується тим хто себе упізнає
<частина перша, про нього>
вона така чутлива що стікає твоєю спиною
ти примружуєш очі від насолоди
бо:
вона торкається отого заповітного острівця між лопатками
де в тебе зазвичай виростають крила щоразу коли…
бо:
тільки з
і тоді
ти
примружуєш
у судомі насолоди пальці/пучки
бо замість крил у тебе за спиною
виростають дві краплі
її
*** *** ***
<частина друга, про нього/неї>
хто знає на дотик повітря і ловить його своїм слухом
підставляє під нього звивини свого вуха а потім
ритмічно хилитається за завиваннями вітру
аби лише він улетів і
торкнувся своїм язиком барабанних перетинок
десь там глибоко глибоко глибоко усередині…
аби аж чутно стало його голос звідти
аби він залишався не ззовні а саме
доторку
звуку що відчувається пальцями як струни
той хто знає як входить вітер у серце несучи за собою
сім’я перекотиполя полину і амброзії
— саме той продає на вулицях вітер
ніжно загорнутий у пелюстки блакитних кульок…
*** *** ***
<частина третя, про неї>
десь далеко далеко на краю землі
живе твоя вода
вона не знає меж своєї ніжності
стікає
знаками перлинами встилає погляду твоєму шлях
пестячи тебе щоразу непомітніше
тихіше тихше тише тши тш ии и
але
вона чекає на тебе своєю відсутністю
і кличе тебе — теж
саме тому
відповідаючи на її чекання
ти хапаєш її розмиті силуети
ти як гордовитий коханець полюєш ніби й не за нею
а за вітром
але сам загортаєш його у пелюстки прозорих кульок
загріваєш їх під теплом пустельного палаючого кола
і з радістю спостерігаєш як усередині плівки
поступово і цнотливо вистигають округлі її форми —
тоді збирач нанизує перлини одна на одну
і ховає під прозоре скло чи пластик
*** *** ***
<інтермедія у виконанні хору>
хто віддає легко як подув вітру
хто віддає просто як шелест листя
хто віддає ніжно як шепіт скляних кульок
(бо ж скло то є вода застигла)
той має щось важливе
*** *** ***
<частина четверта, про нього і трохи про неї>
у продавця води є потаємне хобі
(потаємне не тому що приховуване, а тому що інтимне і сокровенне)
продавець води у снах виловлює перлини
він набирає повні легені вітру —
аж легесенький шум чує
і блискітки вловлює краєм погляду -
але то його не бентежить -
у снах він щасливий спокійний наповнений щирий…
продавець води пірнає під покрив моря
прорізує головою плівку поверхневого натяжіння
стрімко летить через води і зграйки медуз і міріади кольорових риб
він спочатку напружує зір
а потім коли усе глибше — він простягає руки
він розслаблює пальці
він весь пірнає в пучки свої
і відчуває ними
і серед них виловлює перлини
відрізняючи їх за пульсом пришвидшеним
у порівнянні із сонним серцебиттям байдужих до нього піщинок
*** *** ***
<частина п’ята, про головне>
той хто продає воду любить свою роботу
він може щодня торкатися пучками її срібних крапель
він може щомиті спостерігати її прозорість
і бачити за нею
сильвету
розмиту далеку але відчутну на дотик і заглиблену в саме серце…
25.04.2006 / 23:42
5. Невагома молочність тіла
<поема про любов із грузинським акцентом>
присвячується Ніко Піросмані
<частина перша, про Маргариту>
коханий
із обличчям дон Кіхота
від’їздив до Тифліса
була всіяна
на північний захід
коханий споглядав розмите скло
і сповільненість простору за ним
смугасті тіні
сильвети дерев
лінія розмежованості верхнього й нижнього просторів
зорепади
сльози що скочувалися шибкою
лишали сліди на шкірі того хто від’їздив
v семимильними кроками
від самого Києва
велична як півнеба
слідом за потягом
у білій сукні
бігла Маргарита
її повновиде тіло
освітлювало простір навколо
селища осяяні її долонями
лягали
тінь не лишалася на поверхні
не відбилася кроками
вона не торкалася землі
наречена бігла за потягом
тримаючи квіти в руці
та усмішку в обличчі
*** *** ***
<частина друга, про старі будинки>
той хто бував у Тифлісі знає
: г о р и
гори відкривають простір
прорізуючи небо лагідним лезом
ніби білки ока
у фільмах Анрі та Далі
у старих будинках
потерлися кути
— гостроти пообтиралися
стесалися
старі будинки уже не так нахабно
прорізують своїми дахами небо
не так гордовито вистромлюють боки
їх віконниці ледь видно опускають свої кутки
а двері визирають порожнинами беззубих сходів
утім
м’які тіла старих будинків
наповнюють собою повітря
ніби густий молочний туман
дух старих будинків
розкиданих по старих містах
як інертний газ
заповнює собою усе
заповзаючи в ніздрі
просуваючись по
своєї території
і тоді ті хто дихає старими будинками
отримують невагомі тіла
— наповнену молоком повітряну кульку
що не торкається землі при ходінні…
*** *** ***
<інтермедія перша, про тіло>
так дивно
це так дивно — мати тіло
коли подивитися у розрізі
можна побачити слоїстість меж
багатошаровість покровів
хвилеватість м’язів та жирових прошарків
накопичену роками структуру кості
усе це складається докупи
усе це склеюється субстанцією
усе це невіддільно утворює
плівку
що захищає тебе від світу
*** *** ***
<частина третя, про жіночність>
коли дівчинка що тримає в руці повітря
схоже на земну тільки червоного кольору олив’яну кульку
коли два відбитих одне одним тіла
— дві жінки повновиді вкриті білими простирадлами —
впокоєно мріють над земним тяжінням
саме в тому часі і просторі
тіла поступово перетворюються на повітряні кульки
наповнені молоком
годувальниця з немовлям на руках
і білою хусточкою на голові
уся виливається у своїй любові
її права грудь краплею витікає
і заповнює молоком тіло дитини
саме так надуваються повітряні кульки
невагомих вагітних тіл
*** *** ***
<інтермедія друга, про тло>
поки хлопець, що на віслюку, споглядає перехожих круглими очима
продавець дров нечутно ходить по землі
його віслюк тримає ношу гідно
тришаровість простору за ними
хвилює відсутністю надчітких меж
: синє поступово переходить у біле (небо)
а тоді переливається в зелену землю
а за ними ледь помітно чорні цятки -
— то крізь барви проступає чорне тло
і наповнений голос із грузинським акцентом
промовляє до мене
: писати чорним по білому — то спрощений варіант творення світу
всесвіт було створено на тлі темряви
— правдивіше писати на чорному а не на білому
*** *** ***
<частина четверта, про чоло-вічність>
чомусь на усіх бенкетах
обличчя уподібнюються
чоловіки із чорними вусами
дивляться на тебе
у їхніх очах прочитується вино і хміль
у їхніх очах прочитується любов і сіль — від сліз
чоловіки що мають наповнені медом голоси
знають ціну і цінність
чоловіки що говорять з грузинським акцентом
не соромляться плакати
вони опускають кутики своїх вус у вино
і хміліють від одного погляду
на вічну жіночність
можна навіть не торкатися
достатньо відчути на своєму плечі
вітер піднятий волоссям Маргарити
що вічно біжить за потягом
*** *** ***
<інтермедія третя, про межі>
що обмежує концентроване повітря
надаючи йому форми
невагомість вабила мене найбільше
хотілося летіти і бути уповні
але то все робилося на білому фоні
коли ж тіла виступають на чорному тлі
тобі відкривається позамежовість
і річ ось у чому:
слоїстість плівки невагомого тіла
робить його гнучкішим
м’якішим
рухливішим
крайній шар що межує зі світом
чомусь є чутливим
але на чорному тлі у розрізі
раптово стає помітно:
буття ізсередини слоїстого тіла
таке ж концентроване
як буття іззовні
вони однаково
а межі…
усі межі такі умовні
і мені важко сказати де починається моє тіло
а де закінчується твоє тіло або навіть весь зовнішній простір
*** *** ***
<частина п’ята, про коханого>
мій дон Кіхот
має сумні очі і великі вуса
вони захищають його від болів
цей чоловік сидить перед склом
і голубить поглядом самотні краплі
самотні жовті вогні у степах
округлий місяць у синьому повітрі
пальці намацують поверхню дорожнього столика
у нього з собою тільки пензлі і чорне тло
сплетене із волосся коханої
розкиданого по шляхах котрими вона блукала
мій дон Кіхот вдивляється у синю поверхню
виловлює за нею непомітні іншим рухи
і малює невагому білу жінку із білими квітами
котру називає Маргаритою
*** *** ***
<частина шоста, додаткова, замість епілогу>
приміщення мають особливу властивість
вони наповнюються духом того хто в них живе
особливо в музеях
але старі будинки більш вдячні
вони вчать жити тих хто перебуває між ними
їхня мудрість округлює і зм’якшує юну гарячковитість
їхня вологість огортає душу м’яко і ненав’язливо
саме повітря у таких будинках має іншу структуру
шматочки життя полишені дон Кіхотом на
найпростіші речі чомусь завжди вислизають
найпростіші речі чомусь завжди найважче схопити
ці округлі тіла змушують мене любити
просто тихо мовчки розчинятися у світі
не вмираючи і залишаючись собою в межах інших
що вагітніють водою молоком чи чимось більшим
поки бульбашки у моїй голові
шикувалися
укладалися
і сварилися хто буде першим
ноги водили мене поміж тіл невагомих
я зупинялася біля багатьох із них
і пила очима їхнє молоко
і пила пучками їхнє молоко
і вдихала легенями їхню вологу тілесність
(я знаю, так хворіють на туберкульоз -
через вологу жіночність мистецтва)
але
раптово
я опинилася перед дзеркалом
з нього на мене дивилася
вологими округленими подивом очима
газель на тлі пейзажу
пензля Ніко Піросмані
13.05, 15.05.2006
6. Дзен Зелень і
присвячується усім без винятку і зокрема lj user’у princess_hihi
<пролог, навіяний princess’ою_hihi>
з мого вікна видко небо
кулю чи півкулю
сліди від блискавок перетинають баньку
дощові краплі перерізають скло
лишають сліди
свої
на твоїй/моїй шкірі
я бачу місяць повний
сидячи у своїй вежі
на одинадцятому небі…
та
!
НІЩО НЕ ВАЖКО ДЛЯ ЛЮБЛЯЧОГО СЕРЦЯ
!
і я чекатиму на тебе
тут
у цій вежі на одинадцятому поверсі=небі
я знаю що ти мене забереш
<дзен-зелень: частина перша, ментальна, теоретичні викладки ліричної героїні>
вона схожа на гріх одна в них природа для неї віддаєш усе що маєш чи могла би мати десь колись віддаєш саму можливість щось мати віддаєш відкритість свого буття відкритість своїх доріг свободу своїх ходінь землею неходженою свободу… …роблячи цей крок у прірву ти розумієш що назад ходи вже нема над прірвою не можеш…
ступає готовий упасти розбитися геть
v стрибаєш у цю любов у прірву і точно знаєш не полетиш робиш крок тупцяєшся на межі землі і ступаєш вперед не думаючи страх сковує серце навіть не б’ється дослухається…
і бачиш себе звідкись збоку як ти летиш
над самою прірвою
прослизаєш по вітру між його шарами слоїстими вітер стає твоєю домівкою
вона така
тепер той хто хоче бути з тобою хто хоче цього дуже сильно понад жити хто готовий покинути все відмовитися від принад готовий розбитися у прірві де не видко що над прірвою є політ хто знаючи це ступає у саме пекло і йде по тебе є і був і буде бідний духом сильний духом відмовиться від спасіння заради твоєї душі там де здійснюються мрії хтось хто готовий віддати не життя а душу за тебе аби віднайти у всесвіті безкінечному саме тебе знаючи про небуття і таки йде знаючи повернення не буде і не може бути а йде
навіть не знаючи що робити йде йде по тебе на саму вежу твою де сидиш і чекаєш і вже навіть пам’яті у тебе немає бо небуття відбирає в тебе пам’ять бо вежа кам’яний мішок тисне на твої скроні так міцно що вийти немає сили і немає бажання усі бажання притлумлені твоя свідомість розмита ти нічого не знаєш і свого імені також той хто прийде по тебе вже йде він уже рушив дивись він зараз повертає над прірвою он там де горі стежка обривається де сарни дикі бігають де голоси фальшиві плачуть тужать за твоєю душею він іде по тебе бо ради немає бо треба тебе знайти і це не надрив це просто найбільший гріх він відмовляється від самого бога так йому здається бо бог сидить у капличці і чекає на нього а він іде горами ходить попідтинню шукає твої сліди вишукує запах твого тіла знаходить шматки твого волосся і розуміє тебе вже немає ти в небутті ти ув’язнена ти розчинена твоє тіло інше ти сама того хотіла то було твоє рішення і ніхто на тебе не тиснув він це знає голос про це говорить голос ззаду ліворуч але він іде і гадає що то пристрасть темна страшна звабна пристрасть бо вона тягне його в небуття він просто хоче бути з тобою і крапка і нехай там як хочуть потім казатимуть що їм дадуть спокій але не світло — хто те може знати напевне який спокій може бути без світла?? підказує йому голос ззаду праворуч та він уже не здатен розрізняти ці голоси вони усі переплелися в його тілі не в голові раптово він бачить що в нього немає тіла у розпачі він падає на самісіньке дно і вже не знає що може бути далі він уже не може собі уявити якогось бодай фантастичного
але тимчасом у слоїстому вітрі порізаному простими лініями на потоки спостерігає згори вона нічого не розуміючи і не впізнаючи його і весь прикол у тому що вона бачить куди йому треба йти і бачить що безвиході нема але вона не впізнає його і не знає хто вона є а він він не бачить її і не бачить виходу і не бачить напрямку але твердо знає хто він і куди він іде і ще він пам’ятає її ім’я і її обличчя
це і є мистецтво мистецтв заповідане навічно
*** *** ***
<вогневиця: інтермедія перша, присвячена веснянці>
одяг сплетений руками чорнооких жінок непалу
носить у собі їхні волосинки
він зберігає тепло їхніх сердець
мелодії їхніх пісень і запах їхньої шкіри
дотики їхніх пальців лишають на його петельках
плямки сонць що зігрівають одну мою подругу
вона бере свій важелезний наплічник і їде
не переймаючись транспортом і погодою
бо той хто прагне до когось не дбає про зовнішнє
він плекає посмішки перших квітів на своєму обличчі
і ямочки щік наповнює сміхом і дзюркотом голосу того
про кого говориться найчастіше і найохочіше…
*** *** ***
<синя-синь: частина друга, кармічна, потік непритомної свідомості ліричної героїні перед зануренням>
усе це дуже тонка матерія і застосовувати на практиці знані теорії не виходить, коли, коли чекаєш нападу ти готовий, коли ні ти стаєш злим і спустошеним, тебе пробивають наскрізь, Господи я не витримаю ну нащо мені це все??????
то це падіння і я ступатиму далі, пішли усі зі своїми думками і гаряче, най буде усім гаряче, най впаду мені немає ради, най холодно стане на душі зимно най най най…
коли хочеш отримати приймай ще й болі тамтешні це загальновідомо/нормально, даючи не отримаєш вже нічого бо той хто дає має бути вдячний, віддаєш вже так наостанок вважаючи це за жест доброї волі, акт котрий зводить усіх нас докупи перед лицем Господнім
най най най… горить усе синім червоним і жовтим…
коли у мене визріла провокація мудрий хтось порадив відмовитися, він говорив що це надто сміливо й відкрито і тому небезпечно, він просто говорив що бачив і я йому повірила, відмовилася від провокації аби бути чесною щирою але одночасно відмовилася бути переможцем, хто міг знати як саме усе це обернеться, гордість страшна біда що не роби
най най най…
як винна піднімаєшся зрештою на висоту не польоту і не становища і навіть не на духовну висоту, що усі ці духовні висоти як не гачок для можновладного? а що таке те духовне як не вияв чергової ілюзії? духовність і любов різні речі, любов низька і невимовна, я робитиму
най най най…
ця жорстокість лезом очищує, зрізає поверхневу плівку що оберігає, згоряє, внутрішня сокровенна людина виходить у всій своїй оголеності і немає ради, вже ти стоїш перед усім світом, вони на тебе усі дивляться і
… ти вважаєш себе власним я, ти вважаєш себе чимось=кимось, ти вважаєш себе воїном і людиною, найвеличнішим із усіх створінь, а твою гордоту виправляють, викорінюють, ти ж саме цього хотіла від нього? ти ж саме цього хотіла бо тобі хотілося бути кращою в усіх сенсах?? покращення не проходить просто так і ти робитимеш необачні порухи бо думати немає ні сил ні бажання ні часу най най най…
най цей потік свідомості вивітриться з усіх голів до котрих долетить
мене в ньому немає
мене вже не існує
цей потік — самоцінний сам по собі
а я ітиму далі і таки (не)наважуся
це як облитись крижаною водою
одна мить усе вирішує і робиш вибір
…розум знає, що усе завершується, але любов каже, що все триває вічно і — довше, і я схильна вірити любові значно більше, аніж мудрості усіх мудреців, розкиданих по старих книгарнях неіснуючих міст. Все. Амінь!
не ховайтеся від мого погляду і не шукайте його
те що очистилося у горнилі
насправді не золото і не срібло
то просте олово…
*** *** ***
<спалахи на небі: інтермедія друга, про вихід підземних риб>
вимахує крилами широко широко
очима визирає
крила
а коли починає летіти вода з неба
дощинки зіслизають з її пір’їн
траєкторію польоту цієї птиці ніхто не відає
як ніхто не знає шляхів несповідимих
бо крізь темряву ночі наші зіниці не бачать сонця
захованого за тілом землі
одного разу
вона скидала на землю свої пір’їни одна по одній
вони лягали на води озерні жовтавим листям
пашіли нагороджуючи риб підземних своїм теплом і світлом
підземні риби не знали сонця не знали неба
підземні риби були не навчені літати
вони не вміли плавати не знали води
вони вривалися в землю своїми зябрами
перетравлювали її і висисали вологість
пір’їни птиці зігріли риб червоним цвітом
а рибам вбачався колір підземної магми
вони ганяли по всіх усюдах і перемовлялись
мовляв дивіться на землю зверху летить середина
земля вивертається пашіє магмою це апокаліпсис
бо холодно буде тепер в землі ізсередини
підземні риби відчули подих чогось далекого
підземні риби згуртувалися в останній вихід
вони зв’язалися червонострічково у довгу лінію
вони пройшли крізь воду синю і небо зоряне
лави вишикувані ритмічно рухались від неба вгору
небесні риби тепер шукали собі притулку
іншого
*** *** ***
притискаючись до тебе лопатками
твоя тінь шукає порятунку в тобі
коли їй стає нестерпно боляче дивитися на сонце
вона уклякає під твоїми підошвами
шукаючи хоч клаптик темряви
під тобою
вона утворює люк і його кришками слугують твої ноги
твоє взуття
вона вкорінюється у вологу землю
бо сухе повітря сонця її висушує наскрізь
та тінь як вивішена на балконі білизна
погано відіпрана
із сірими патьоками
і жовтавими плямами
вкрита слідами тисяч метеликів і мурашок
що окуповують її тіло
шукаючи в ньому світла
відбитого
*** *** ***
<епілог, навіяний дзижчанням зеленої дзиґи>
в зеленому дзені і в синій сині
впокоємно пристрасті земні і небесні
Вік казав моїй ліричній героїні
: дівчинко обережно
вийди з води і дивись легенько
: вогонь так не крутить
застерігав її Продавець Води
і вона ішла
: ти отримала найбільшу перемогу
казав моїй ліричній героїні її названий Брат
: молися щоби відпустило
порадив би їй мій сліпий друг Вогненний Воїн
: я відчував це до тебе і це мене зміцнило
поділився би мудрістю Тисячолітній Маг толтеківець
: шляхи Господні несповідимі
сказала би їй найвільніша вільна Валентина
а насамкінець до вгрузлої по коліна у зелень і синь героїні
підбігла би
: моя люба царівно хіхі
тебе врятувала та кого носиш на серці
тоді моя лірична героїня
розкрила би здивовані очі
повернулась би на південь
і почула би
: вогонь з неба приносить полегшення
не тому що це щасливий кінець
а тому що це тільки початок
тільки дно твого народження…
27.12.2005–24.07.2006
7. Синє і Золоте
<надлірична поема до тих, хто любить>
Ви — сіль землі. Коли ж сіль втратить силу, чим зробиш її солоною?
Ви — світло світу. Не може сховатися місто, що на горі.
Мт. 5:13, 14
<пролог на небі>
дзвіночки ночі є зорі в сині — темній
із глибин своїх гнізд
вони лагідно усміхаються дитячим порухам душі
тих чиї імена звучать як дзвін кришталю об лід
як луна в передгір’ї озерному
як запах шкіри спітнілої на полі влітку
серед польових квітів і комах диких
*** *** ***
<частина перша, в котрій описано, як він відчуває її>
він брав склянку до рук і стукотів по ній нігтем
і вчувалося в стукоті тому її обличчя
він брав тамтами і вбивав у них ритми свого серця
і в їхньому пульсі вчувався лин її крові
він смажив білу й червону рибу і поливав їх лимонним соком
він облизував пучки і смак
спорожнілій від пристрастей денних
він брав до рук олівець і
змальовував контури її усмішки
запах її шиї й волосся
смак її голосу і дотик її погляду змальовував
штрихами маленькими брав верхні октави
лініями
він розтирав ніжними пучками закоханими у графітні кришки
розтирав цими пучками її волосся
і лишав на шиї зліва цяточку
замість напису «цілунок»…
*** *** ***
<частина друга, в котрій зафіксовано, як вона відчуває його>
ранковий шепіт є дзюркіт зливи й гірської річки
вона чекала допоки сонце торкнеться вій
вона лежала вдихала вітер котрим він дихав
той вітер теплий як із пустелі її беріг
вона дивилась йому на очі йому на шкіру
вона втамовувала весь свій подих над його тілом
вона вдивлялась в його польоти і нічні мрії
і їй вбачалися пустельний вітер пісок і ночі
вона торкалася зірок зі снів його руками
і шепотіла йому на серце слова беззвучні
вона співала йому безслівно про ясні зорі
піски впокоєні приймали душу її з любов’ю
і їй ввижалися міста далекі міста запилені
і подорожні всі як один були на нього
схожі…
і голос вітру й пісків пустелі гудів привітно
його ім’я вбачалося їй на дорозі
*** *** ***
<частина третя, в котрій занотовано їхню розмову>
він цілував їй маківку і мовчки йшов геть
вона збирала його сорочки і всотувала їхнє повітря
жадібно вдихала крапельки вологи і шорсткість сухого льону
їй щемило під серцем їй щемило долоні їй щемило під животом
вона вбирала найліпші сукні й чекала на нього
вишивала червоні квіти по чорній ріллі
малювала зелене каміння і гори зелені
розчиняла вологу синь у білій ванні
вона читала про вавилонські бібліотеки
вона співала чесала косу плела покрови
на біле тіло сонячне тіло на золото
він приходив запилений зі смаком дороги і запахом сонця
він приносив звістки із далекого світу де є інші люди
і його очі палали радісно і пристрасть жевріла
в кожному порусі його руки
і слова їх говорили одне до одного
без участі їх самих
слова говорили
: сьогодні знаєш була дитина з очима синіми
ми не могли нічого вдіяти…
: сьогодні сонце палило гаряче і квіти плакали…
але за словами стояли звуки
вони говорили інше
: ііііііііііііііі
: в далекім небі є зорі сині для всіх привітні
: аааааааааааа
: в високім небі є сонця золоті
: ооооооооооооо
: в глибоких водах живуть прадавні риби
: уууууууууууууууу
: в небесній тверді гніздяться птахи
: ееееееееееееееееееееее
: в саду магнолія весь вітер запахтила
: ииииииииииииииииииииии
: у зливі видно як проливається любов
: іііііііііііііііііііііііііііііііі
: і яблука на дереві достигли
: оооооооооооо
: й мурашка тихо суне по ріллі
*** *** ***
<частина четверта, в котрій наводиться опис інтер’єру>
вони ловили зірки руками і дзюркіт річки
для них був шепотом
вони готувалися до вечірньої молитви як востаннє
вони запалювали свічки щовечора
і згортали сувої тканих плащів у скрині
їх руки плавно плели з волосся
вони вчували себе богами бо цифр не знали
і іменами називали навколо все
*** *** ***
<частина п’ята, котра оповідає про побут як він є>
на дерев’яному посуді й олив’яних меблях
що відбиваються в бронзовому дзеркалі
полишилися сліди їхніх доль
праски чекають вугілля всередину
ліжники зі скрипом і дуже неохоче відпускають тіла
їх шорстка поверхня подразнює шкіру і будить в ній хіть
хіть небесну хіть до руху і хіть до землі
вони ступають мостом над річкою і міст підстрибує
пружинять кроки злітає тіло в
порожні крашанки висять на дереві чекають сонця
повітря в тілі яєць розписаних вже концентроване
і вітер мідно гуде в дротах понад степами
далеко десь в гірських копичках співають півні
повітря в крашанках уже давно немає
бо сонцем стало…
*** *** ***
<частина шоста, в котрій домінують п’ять відчуттів>
синіють пучки і синій голос співає золото
і сонце сходить над синім небом, водою й горами
смак шкіри вітру і нічного попелу
і променисто волосся в небо ранкове тягнеться
і
а в черевиках
вода і сонце і синь і золото й вітру прозорість
*** *** ***
<частина сьома, в котрій автор робить спробу осмислити суть і сіль>
коли погляди спрямовані в один бік чи одне на одного?
коли у серці повна свобода чи повна прив’язаність??
коли все спрямоване на життя чи таки на смерть
як повідав мені вчора мій мудрий розрадник???
*** *** ***
<епілог на небі>
дзвіночки ночі є зорі в сині глибокій
і він вдягає вогненні лати і йде на бій
ранковий шепіт є дзюркіт зливи й гірської річки
вона ллє воду на рани свіжі і льон пряде
в глибоких водах живуть прадавні сині риби
а він схиляє одне коліно і тихо п’є
в небесній тверді гніздяться
сувої тканих плащів у скрині вони згортають
він витирає обличчя мокре її волоссям
свічки у синій тиші затріщали
вона волоссям з його обличчя п’є синю воду
27.07.2006 / 1:07
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Народилася 16 грудня 1978 року у м. Карло-Лібкнехтовську (нині — Соледар, станція Сіль Донецької залізниці). Початкову освіту здобувала в Дамаску (Сирія), середню — в Соледарі, вищу — у Харков
