Автори / Катріна Хаддад / 228 км на південний схід, або Велика Пригода

Пан Карпик був поважним чоловіком і йому не личило бігти за потягом, тим більше застрибувати на ходу, але це був особливий поїзд із сакральним номером С, і тому панові Карпику довелося їхати верхи на власному портфелі у тамбурі, бо всі сидячі й стоячі місця дісталися молодшим, нахабнішим і завзятішим.

Петро Петрович був великою людиною і тому міг одночасно поглядати на юнака, на дівулю, собі під ноги і в обидва боки (ліворуч і праворуч). Юнак палив щось смердюче і спльовував на підлогу, дівча гралося у стрілялку і час від часу матюкалося.

Петро Карпик любив порядок і тому ввічливо попросив юнака не палити. Хлопець повернувся, мовчки поглянув на дивака в костюмі, подумки просвердлив йому лоба і продовжив палити. Рудава дівчина різко скинула голову, подивилася спочатку на дядечку, потім на хлопа і несподівано низьким баритоном сказала: «Якщо не затушиш сигарету, вилетиш звідси вперед ногами, я за себе не ручаюсь!»

Юнак повільно повернувся, меланхолійно окинув її оком, потім підійшов до пасажира в костюмі, дістав пачку з написом «Нікотину тут йок!» і запропонував: «Кури!»

Пан Карпик турбувався про своє здоров’я і тому ввічливо відмовився. Рудава дівчина стрімко підвела голову і напівкрикнула-напівсказала: «Якщо не візьмеш сигарету, вилетиш вперед ногами, я за себе не ручаюсь!»

Мовчанку розбив провідник, який прийшов відкрити двері і впустити свіжих пасажирів зі станції Основа.

Молоді поети люблять пригоди, а коли пригоди не приходять, вони шукають їх самі. О 16-ій годині двійко поетів стали на шпали між рейок і пішли в напрямку, де, їм здавалося, була в’язниця. Коли в одному місці збираються двоє і більше поетів, вони обов’язково нап’ються і почнуть говорити про поезію. За розмовами поети незчулися, як в’язниця лишилася далеко позаду, а пригода все не з’являлася. Щебінь під ногами був гомінкий, семафори мигтіли синім-зеленим-червоним, праворуч були дерева, ліворуч були заводи, і ставало нудно. У пошуках пригод поети логічно подалися вперед і натрапили на будівлю вокзалу. Годинник над входом був розділений надвоє вертикальною чорною рискою. «Інь і Ян», — подумали поет і поетка (бо вони були різної статі) і вхопили передчуття пригоди.

Усередині вокзалу було порожньо й нудно, на вулиці — порожньо, нудно і холодно, тому прийшло рішення купити пива й чекати пригоду в теплі. У крамничці їх вилаяла продавчиня, яка мала вищу філологічну освіту і страшенно не любила, коли їй говорили «шо» замість «шчо» або «што».

Розбадьорені її вишуканими матюками, поети в піднесеному настрої поверталися до вокзалу. Замість годинника з цього боку входу висів напис ОСНОВА. «Усе навпаки», — подумалося поетам, і передчуття пригоди млосно розлилося тілом.

У залі очікування дивакувата прибиральниця мила підлогу. Радісні поети з усіх дерев’яних крісел вибрали ті, що в центрі зали, засіли там із пивом і продовжили розмови про поезію. Прибиральниця поступово наближалася, і коли сутичка була неминучою, поети вилізли на крісла, аби звільнити бабці підлогу. Жінка була ввічливою і тільки мовчки похитала головою, мовляв, буде вам пригода, побачите. Але поети, коли опиняються на п’єдесталі, перестають володіти собою, бо ними оволодіває оратор. Поетка вирішила читати вірші для прибиральниці, та підлога швидко закінчилася… Поетові ж випало читати чоловікові, що хропів у кріслі в кутку. Енергійне декламування віршів розбудило пасажира в хутряній шапці, але він був чемним і старанно робив вигляд, ніби нічого не чує. Це страшенно веселило поетів, вони вже по черзі вилазили на ручки крісла, вимахували руками й пляшками і викрикували поезію.

Отримавши насолоду від поетичного виливу, поети позлазили з крісла, витерли його хусточкою, позбирали розкидані пляшки і вийшли з вокзалу. Вони відчували свою провину перед стійким пасажиром у хутряній шапці і вирішили купити йому пляшку пива. Продавчиня зустріла їх як старих знайомих і запропонувала купити півторалітровку — аби не бігати ще. Поети мають сентименти до тих, хто слухає їхню поезію, тому сперечатися не стали, а, швидко вхопивши пиво, побігли до вокзалу. Терплячий слухач знову спав, і поети не стали його будити, просто поставили пляшку поруч на крісло. Остання маршрутка на Харків відходила за 5 хвилин, треба було поспішати.

Пан Карпик не любив засмучувати людей, тим більше хворих, тим більше — дівчат, тому відразу погодився і взяв сигарету. До того ж, подумав він, це не шкідливо для здоров’я — мене ж не примушують її курити, а просто попросили взяти. Він простягнув руку по сигарету, але тут з вагона вийшов провідник і Петро Петрович з несподіванки відсахнувся. Лисуватий провідник голосно й нерозбірливо скрикнув, поїзд зупинився й смикнувся назад, сигарети випали з рук меланхолійного юнака, рудава дівчина скочила на ноги і з матюками кинулася було на провідника, але він спритно обійшов її і заходився відкривати двері, ввічливо попросивши серйозного чоловіка в костюмі трохи посунутися вглиб тамбура. Нервова дівчина спіткнулася об юнака і з розгону гепнулася головою об стінку і двері, що відкривав провідник. Матюки залунали ще голосніше.

Впускаючи пасажира в хутряній шапці, провідник подався трохи назад і, спіткнувшись об ноги меланхолійного юнака, поточився і впав на рудаву дівчину. Та від несподіванки замовкла. Скориставшись хвилинною тишею, поїзд рушив.

Пан Карпик затягнув переляканого пасажира в хутряній шапці у тамбур, з силою закрив двері, потім допоміг провіднику піднятися, той беззвучно матюкався, дивлячись на юнака з розсипаними сигаретами. Петро Петрович підняв віднедавна мовчазну дівчину і попросив провідника знайти їй місце десь всередині вагона, вона, мовляв, постраждала. Провідник потягнув напівпритомну дівчину у своє купе.

Карпик жестом запросив нового пасажира сідати, вказавши на місце збоку від себе — туди, де сиділа рудоволоса. Пасажир вдячно присів, підклавши під себе свою клітчасту торбу. Поїзд поступово набирав швидкості, мирне погойдування заспокоювало і Петра Петровича, і пасажира в шапці, і навіть сплячого юнака. Чиясь рука потягнулася до розкиданих на підлозі сигарет.

Серед ночі з будинку над залізницею на станцію Основа повернулася прибиральниця. Вона завжди була чемною, мовчазною і старанною. Але цього разу вона прокинулася і не могла більше заснути, бо їй наснився поганий сон, їй снилися брудні, просякнуті потом і кров’ю вагони та штольні із сіллю, в яких працювали двоє вчорашніх поетів, сплячий пасажир у хутряній шапці, якийсь на диво меланхолійний хлопець, рудоволоса дівчина і поважний чоловік у костюмі та зі шкіряним портфелем під пахвою. Прибиральниця, завжди спокійна і мовчазна, тут була за наглядача і нагайкою підганяла лінивих поетів та юнака з дівчиною. Але пасажира у шапці вона жаліла — він виглядав так нещасно. Правда, їй ця доброта потім вилізла боком: чоловік у костюмі підмовив чоловіка у хутряній шапці і вони втекли зі штольні, яка насправді виявилася в’язницею. За недогляд жінку було покарано — тепер їй треба було щодня прибирати усі вокзали світу після всіх стійких пасажирів та екзальтованих поетів.

Безсоння виштовхало напівбожевільну жінку на вулицю. Ноги пішли звичною дорогою і привели на вокзал. Але він справив на неї гнітюче враження. Ще кілька годин тому, жінка це точно пам’ятала, приміщення вокзалу залишалося чистим. А тепер під одним із крісел вона надибала купу сміття: якісь кольорові обгортки, сліди людської життєдіяльності, дві горілчані пляшки та одну пивну півторалітровку. Усі пляшки, звісно ж, були порожні. Остання обставина найбільше роздратувала чемну прибиральницю, яка за життя нікому не сказала жодного поганого слова. Вона згадувала свій сон та з лютістю беззвучно матюкала пасажира в хутряній шапці, через якого їй не було покою навіть уві сні.

- Коли ви вже всі повиздихаєте! — несподівано для себе промовила жінка. Вона з дитинства була німою.

У тамбурі поїзда із сакральним номером С стало по-східному спокійно. Сивий дим створював кальянну атмосферу. Провідник вирішив від гріха подалі впускати нових пасажирів з іншого боку вагону, тому трійко чоловіків почувалися невимушено. Властиво, лише двійко, бо меланхолійний юнак давно спав на підлозі, а пан Карпик та пасажир зі станції Основа вели мирну невимушену бесіду.

Петрові Петровичу не те щоб сподобався новий супутник, він просто здався йому якимось убогим, чи що. Панові Карпику захотілося чимось почастувати цього чоловіка, і він дістав із портфеля пляшку жінчиного самогону.

- Розумієш, — за кільканадцять хвилин вже мрійливо говорив пан Петро, — сіль — це наше майбутнє! От я їду у відрядження в Соледар, там є соляні шахти, там є чудове підприємство «Артемсіль», я підпишу з ними угоду і навезу купу дешевої солі в Харків. Відкрию свій магазин, у рекламах писатимуть: сіль харчова, сіль промислова, сіль для культурного відпочинку, сіль така, сіль те, сіль се…

- Це як? — невпевнено протягнув пасажир у шапці. — Шо за сіль для культурного відпочинку? Ги-ги… Стріляти в дружину, чи шо?

- Ну що ви, — енергійно заперечив Петро Петрович. — Там в тому Соледарі є такі майстри… Уявляєте, вони церкву із солі влаштували під землею — у старій шахті! Світильники різні роблять, фігурки-скульптурки… Кажуть, там навіть елітні будинки із солі роблять. Розумієте, такий білий будинок із стерильним повітрям і без тарганів! У мене великі плани. Я… я відкрию магазин сантехніки з солі — і жодних чистячих засобів не треба! Пічка з солі, посуд із солі… Я стану мільярдером!

Пан Карпик ще довго і натхненно говорив, але пасажир у хутряній шапці вже згорнувся калачиком і по-дитячому посміхався уві сні. Йому снилися гори солі, в якій купається він і цей дивакуватий супутник у костюмі.

Поетка страшенно зраділа, коли батьки подзвонили і сказали, що о 21:00 їй треба бути на вокзалі — передають з дому торбу з харчами. Спокусивши свого друга поета їстівним, поетка упрохала його допомогти дотягти торбу додому. Їдучи переповненою маршруткою, поети посміювалися і згадували свою недавню пригоду. Особливо весело було згадувати стійкого пасажира в хутряній шапці. Вони намагалися уявити його реакцію, коли він прокинувся і побачив біля себе півторалітровку з пивом. Потираючи руки від несподіваної чужої радості, вони відчували легкий щем від несправдженого передчуття пригоди.

На кухні поетка розбирала щедрі батьківські пакунки: шинка, домашня ковбаса, котлети, різна городина типу картоплі, моркви і тому подібних дрібниць і ще купа всього. Було вирішено смажити яєшню із шинкою вприкуску з ковбасою.

Розгортаючи пакунок із шинкою, поетка відчула, що щось не так. Вона звернула погляд на газету, в яку було замотано шинку. То була місцева газета «Вперед», на шпальті була фотографія рідної залізничної станції. Поетці стало цікаво, про що ж пишуть.

Поетка ще раз подивилася на фото. І справді — на станції стояли вантажні вагони, на даху одного з них лежала людина. Якість знімку була не надто висока, але щось знайоме впало їй в око. То була хутряна шапка чоловіка: вона лежала поруч із клітчастою торбою.

Петро Петрович Карпик спокійнісінько доїхав до своїх родичів у м. Дебальцеве, а наступного дня повертався вечірнім експресом до Харкова. О 20:30 він вийшов за одну зупинку від міста — на станції Основа, аби провідати свою напівбожевільну матір. Але в будинку над залізницею її не було. Поспілкувавшись із сусідами, пан Карпик подався на вокзал і знайшов її під одним із дерев’яних крісел. Він здивувався, коли почув її голос: жінка говорила про гори солі.

Поети з’їли шинку вприкуску із ковбасою, вимили посуд, поприбирали в хаті і продовжили писати поезію, але абсолютно нову. Поетка писала про сіль, а поет — про шинку. Як твердили підручники з української літератури, згодом вони започаткували новий поетичний напрямок — ліричний побутовий екзистенціалізм.

Рудоволоса дівчина закінчила інститут харчової промисловості і стала повією.

Меланхолійний юнак покаявся у своїх гріхах і пішов у монастир, де все життя молився Богові і вимолив прощення для всіх убогих.

Більше ніхто з них ніде ніколи не зустрічався.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася 16 грудня 1978 року у м. Карло-Лібкнехтовську (нині — Соледар, станція Сіль Донецької залізниці). Початкову освіту здобувала в Дамаску (Сирія), середню — в Соледарі, вищу — у Харков