Автори / Роман Ворона / «ФІЛОСОФСЬКИЙ СМУТОК»

 ***

Іду вперед — не озираюсь
Неначе морок на очах.
Та всеж єством своїм вчуваюсь,
Як б?є крильми міфічний птах.

Що було вчора — я не знаю,
Що буде завтра — не збагну
Та всеж єством я відчуваю,
Що я ізвідкись та іду.

Іду з часів, яких не знаю,
Іду в часи, яких не зрю.
І таїна в мені співає,
Яку ніяк не розберу.


ПОМАРАНЧЕВА ІМПОТЕНЦІЯ

Самотня ніч.
Щось силиться витворитись. Але на марне.
Імпотенція духу …………….
Телевізор як і вчора пирскає критицизмом
Аналітики силкуються синтезувати
Остаточно мене загубивши
Ніхто не каже куди йти,
Проте всі добре знають від чого тікати
Україна ……… яка є …………
Іноді здається,
Коли дивишся телевізор
Що українська ідея
Це суміш мазохістського стогону
І прокурорського тону
В бік Росії………..
Саме існування України,
Як духовне явище,
Може живитися в нашій уяві
Лише буттям північного сусіда
І коли б він враз зник
То ми розгубились би
Ще надовше
Ніж після 91-го
Випиваю ще кави……
Вже з коньяком……..
Так само голова порожня.


АПАТІЯ

Ти загубився поміж мрій
Зависши в бездіянні
Оркестром мовчазних надій
Постійного світання

В танку очікувань своїх
Собою незворушно
У світі цім приник, притих
Щоб не тревожить душу.


ПРИСНИЛОСЬ ЧИ ПРИВИДІЛОСЬ

Розцяцьковане зірками
Чорне небо ночі
Нахилилось над степами,
Мов поглинуть хоче.

Між землею і між небом,
На коні баскім
Таїною вкритим степом,
Я несусь один

І вслухаючись у Тишу,
Биту копитами
Я вдивляюся у темінь,
Що лягла степами.


***

Облишмо страви,
Облишмо чарки.
Вийдем під простір неба
Вип`єм холодної роси
Послухаєм, що скажуть нам дерева.

Мовчать дерева, мовчить земля
І не порадить нам, ніхто і нічого
Мовчить вода, мовчить трава
Лиш зорі по небу довкола.

Нічна прохолода не розвіє хміль
Голови наші важкі та гарячі,
Полетіть би на небо, до зір
Може там незнають плачу.

Агов! Кину в степ,
У відповідь ніч
Віддасть нам тишу
Важку та холодну
Стою з товаришами
Босоніж в траві
Хто ж скаже -
Що згубили ми сьогодні?

Неначе тихо,
Неначе тупотять
Коні баскі по землі
Неначе тихо
Неначе брижчать
У темній пітьмі шаблі.

Вийдемо ми на високу могилу
Кинемо клич у темну пітьму
Не може ж бути того,
Щоб все ми загубили,
А може десь стоять — такі як ми в степу?


***

Моя душа то цвинтар
І з кожним днем зявляються нові хрести -
Доводиться ховати свої мрії
Й журитися за ними в самоті.


***

Самотнім атомом носився по безодні
Хотів кричати та не було чим
Рукою дотягнутися хотів,
Хоча б до зір холодних,
Але збагнув, що я не мав руки.


***

Я радісно гляну на атомний гриб
І кинусь до нього в обійми
Щоби замовчав і затих вже навік
Бордель, що ми звемо Землею.


***

Стояв один самітньо серед храму
Дививсь на посивілі образи
Не те молитви, а не те прокляття
Зривались на порепаний язик

Святкова служба правилась у церкві
Свічки, мов душі танули й згорали,
А навкруги неначе б всі померли
Лиш образи і більш нама нікого…..


***

Ви наді мною смієтесь,
А я над вами гірко плачу
Такий вже лад заклав Творець,
Що хтось повинен потерпати

Я навіть радий, що так є,
Що не прийнявши ваших правил
Залишив при собі своє,
А вам сміятися зоставив.


***

Смуток без сліз
І страждання без крику
Дика ненависть в очах до життя.
Що це?
Це слабкість грудей перед вітром,
Чи слабкодухість в сяганні буття.


***

Я вдарив на сполох -
Ніхто не прийшов,
Я крикнув щосили,
А сплюнув лиш кров
Лиш вітер самотній
Гуляв по дорозі,
Та зграя вороння
Здійнялась в тривозі.

Навкруг лише тіні -
Нема більш нікого
І душу і тіло загубиш в дорозі
На цвинтарі душ ти все позабудеш -
Душею і тілом в дорозі заблудиш.

В холодній хатині -
Один в самотині
З чарчиною навзніч
Ти все пригадаєш,
Як була вихола
Аж серце хололо
Вихола забрала ту юність мою.

І дама козирна
То піка, то чирва -
Лягає в розкладку,
Жахає мене.
Обрізали крила -
На волю пустили
Та воля спалила
Серце моє.
В холодній хатині
Від вчора й донині
Носилася мрія
І била крильми
Та ось вже затихла
Не плачу ні сміху
Не стало вже чути
В холодній пітьмі.


***

Не лізьте в душу ви до мене
Не забивайте в неї цвяхів
Вона й без вас болить у мене
Не лізьте ж в душу як мурахи

Я не такий? Не той характер?
Прокрусти я не влажу в ваше ложе
Запамятайте — я не трактор
І зазирнуть у душу, як в двигун не можна.

Блукаю в мареві надій
Сміються зорі — він дурний.
Дурний? А хто розумний на землі,
Колись то був? В які віки?

Облиште його, хай мандрує —
Кричить їм місяць віддаля.
Як сивим стане, то згорює,
Що стратив молоді літа.

Сльоза то мати — сум то батько,
А я їх незаконний син
Я народився зовсім сивим
І сльози й сум несу в собі.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народився у Києві ……і сталося це на Шулявці. Врешті, це має мало що значити, бо трапилась ця епохальна подія досить давно, аж у далекому, одна тисяча дев`ятсот сімдесят третьому році. Ріс. Далі, як і більшість з нас — вчився у&nb