Михайлина Коцюбинська

КОЦЮБИНСЬКА МИХАЙЛИНА ХОМІВНА
(нар. 18.12.1931, м. Київ-)
Філолог, літературознавець, активна учасниця руху шістдесятників.

К. — племінниця класика української літератури М.Коцюбинського.

Закінчила філологічний факультет Київського держуніверситету, була „рожевою“ комсомолкою, а потім і членом партії. Працювала в Інституті літератури ім.Т Шевченка АН УРСР в одному відділі з І.СВІТЛИЧНИМ, Ю.БАДЗЬОМ, познайомалася з В.СТУСОМ.

XX з’їзд партії ошелешив — виявилося, що К. надто багато чого не знала. Величезний вплив на неї після цього удару мали Є.СВЕРСТЮК, І.СВІТЛИЧНИЙ та інші шістдесятники, об’єднані довкола Клубу Творчої Молоді.

Перший прилюдний вчинок — вияв протесту під час перегдяду фільму С.Параджанова "Тіні забутих предків" проти арештів 1965 серед української інтеліґенції.

Після цього — виключення в 1966 з партії, переведення в інший відділ Інституту, відмова публікувати навіть статті про творчість Т.Шевченка і, нарешті, звільнення в 1968 з Інституту як такої, що не пройшла конкурс на зайняту посаду, хоча ця акція була вчинена під тиском влади. Рік не мала роботи (ніде не приймали), перебивалась перекладами. І тільки після запиту знайомої канадської комуністки М.Скрипник до ЦК * К. переказали через треті вуста, що її можуть прийняти на роботу у видавництві „Вища школа“, яке тоді створювалося. У цьому видавництві К. пропрацювала редактором 18 років.

Своїми духовними наставниками в 60-70-х роках К. вважає, головно, літератора й відомого перекладача Г.КОЧУРА та письменника Б.АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА. При цьому вплив Г.КОЧУРА виявлявся насамперед у сфері культурно-естетичній, а Б.АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА — в політичній.

Попри свою активну культурну й громадську діяльність, К. не вважає себе дисиденткою, бо, на її думку, дисиденти завжди мислять політично, тоді як сама К. до всього доходила тільки через мистецтво й певні етичні критерії (вона формально не перебувала в жодних правозахисних організаціях). При цьому К. брала участь у протестах (завжди підписувала листи протесту, петиції), писала листи в неволю своїм друзям, на що тоді теж потрібно було певної мужности.

1972 за другої хвилі арештів української інтеліґенції впродовж кількох місяців К. реґулярно викликали на допити в КДБ, проводили обшуки, вилучили з редакції готові публікації. На допитах вона трималася рівно й гідно, не даючи себе зламати багатогодинними чеканнями. Поставиши метою дискредитувати рух шістдесятників, КДБ домагався публічного каяття К. і Зеновії Франко, онуки класика української літератури Івана Франка, але К. цей план зруйнувала. КДБ навіть шантажував К. тим, що відберуть дитину (вона удочерила дівчинку), але не домігся успіху. К. написала болісного листа І.ДЗЮБІ з того приводу, що КДБ його зламав. Це стало причиною нового обшуку. Лист потрапив до рук слідчого КДБ і досі до адресата не дійшов.

Нова хвиля репресій упала на К. у зв’язку з арештами 1977 членів Української Гельсінкської групи, з якими вона мала дружні стосунки.

Ще через одне тяжке випробування довелося пройти К. в 1983. Вона доглядала овдовілого Б.АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА, який запропонував їй узяти шлюб і перебратися до нього. К. погодилася. Однак влада під різними приводами, використовуючи сина АНТОНЕНКА-ДАВИДОВИЧА Євгена, який перебував у неволі, або скасовувала, або переносила дату реєстрації шлюбу, а зрештою визнала його недієздатним і віддала під опіку пасербиці. Сам же письменник дуже болісно переживав це і скоро помер. І весь цей час на роботу К. посилали брудні пасквілі про її зв’язки з Б.АНТОНЕНКОМ-ДАВИДОВИЧЕМ і "проробляли" її на зборах.

Після 1987 К. активно повернулася в літературу. 1990 вишла друком написана ще в кінці 60-х моноґрафія "Етюди про поетику Шевченка“, опубліковано цілу низку літературно-критичних статей. Зараз К. працює в Інституті літератури ім.Т.Шевченка НАН України й очолює творчий колектив, який підготував до друку і завершив у 1999 видання багатотомного наукового зібрання творів Василя СТУСА.
(с) http://www.khpg.org/archive/index.php?id=1113912889