Учасники

Автори / Інна Завгородня / Фотоальбом

ВІТАЛИК І ЙОГО КЛІЄНТИ

Коли бачу пенсіонерів, завжди згадую Віталика. Це дивно, могла б же пригадувати своїх бабушку з дідом, наприклад. Але завжди пригадується Віталик. Це було десь у Тулі чи вже в Орлі, до вагону зайшов п’яний дід і одразу завалився на полицю. А Віталик дивиться і каже: «О, це мій клієнт. Ех, скільком я таким життя врятував!» Лікар-нарколог, думаємо ми дружно всім вагоном. Але ні, виявляється, Віталик працював на пункті прийому склотари. Ну і рятував життя пенсіонерам за сумісництвом, бо для багатьох Віталиків пункт ставав останньою надією. Дехто не міг навіть дійти до віконця. Віталик завжди допомагав. З тих пір у нього особлива ніжність до п’яних пенсіонерів, синівська. А далів Віталик змінив роботу на більш престижну. Сидить тепер у офісі цілими днями і у вус не дує. Відкрив для себе комп’ютерні ігри. Найзахопливіше, що онлайн можна пограти з людьми, наприклад, з Німеччини. Домовляються на десяту і ріжуться у діабло всім миром. Віталик з дружиною вирішили навіть Новий Рік зустріти за моніторами, накупили креветок, оливок, чогось такого дуже смачного. Нуль шампанського, краще вже горілочки. Грали до четвертої, потім наїлися креветок. То був найщасливіший Новий рік. Коли п’яний пенсіонер підвівся, принесли міграційні картки. Я заповнювала йому картку, а Віталик мовчки протягнув пластмасового келишка з горілкою. «Дякую, синку», — сказав пенсіонер і випив.

СЕРГІЙ ІВАНОВИЧ

На одному конкурсі журналіст з Естонії Олександр Цукерман представив на суд колег сюжет про чоловіка, який живе на дереві. Цей чоловік мріяв знайти на Землі таке місце, де можна було би спокійно жити, і дійшов висновку, що найкраще — жити на дереві. Він каже, кожне дерево на його ділянці — це окрема кімната. Є дерево-спальня, дерево-вітальня, причому одна кімната тепліша за іншу. Журналісти почали обмінюватися досвідом і виявилося, що в глухому естонському селі успішний фермер облаштував у великій діжі для силосу студію, де щонеділі збирається сільський хор. У Ялті чоловік збирає вакуумні лампи, і перед його колекцією не здатна встояти жодна дівчина. Дивак з Берліна об’їхав навколо Землі за триста доларів. А на Таїті жінка влаштовує змагання з літання пластмасових пляшок, наповнених газом. Виявилося, що практично в кожного практикуючого журналіста є свої цікаві герої. Виявилося, що в мене теж! Мій герой — Сергій Іванович Тичинський, астроном, який мешкає у моєму рідному містечку Томаківка на Дніпропетровщині. Він працює на птахофабриці, а ночами відслідковує появу нових зірок і галактик. Мені з усіма моїми невідкладними справами іноді ніколи вгору глянути. А він тим часом патрулює небо. Він робить це за мене, і мені це дуже важливо знати.

ЛУЖКОВ

Лужков — це назва моста. Через нього можна пройти з Болотної площі до Третяковки і помилуватися кінотеатром-фабрикою «Ударник», а коли вмикають фонтани — веселкою. Мостиком завжди гуляє багато народу, приїздять фотографуватися молодята. А недавно я побачила на його витіюватих ґратах мільйон замків, яких раніше не помічала. Деякі з них висять тут так довго, що їх цієї весни пофарбували разом з ґратами. На кожному назавжди причепленому до ґрат замкові написано два імені і дату. Виявляється, закохані таким чином висловлюють серйозність своїх намірів і приковують свої серця до моста Лужкова. Ключі від назавжди закритих замків вони, мабуть, кидають у воду каналу. Але я от що подумала, як бути, коли раптом щось не зрослося? Я маю на увазі у тих парочок, бо знаючи страшну статистику розлучень, навряд чи можна від чогось такого зарікатися. Що в такому разі робити, стрибати на дно каналу у пошуках ключа від замка? Ось через це і здалися вони мені спершу схожими на цвинтарні таблички: ім’я, дата, а деколи ще й приклеєна скотчем вицвіла на сонці фотографія.

АНАР, ВАГЕ І ВОЛОДИМИР ВОЛЬФОВИЧ

Вірменська і азербайджанська діаспори Москви просто величезні, але їхні представники часом взагалі не спілкуються між собою, а вже про дружні стосунки нічого й казати. Інша справа Ваге з Анаром — вони найкращі друзі. До того ж обидва працюють московськими кореспондентами національних телеканалів і часто роблять спільні інтерв’ю з політиками. Недавно Ваге розповів, як цікаво було розпитувати Володимира Жириновського про карабаську проблему. Спочатку здавалося, що він висловлювався лояльно до Вірменії — тоді розквітав Ваге. А потім Володимир Вольфович починав Вірменію критикувати і нібито підтримував Азербайджан — тоді тішився Анар. І так декілька разів. Я зовсім не вважаю, що хтось із двох моїх друзів має більшу слушність, а хтось помиляється. Мені просто подобається уявляти, як вони ідуть із інтерв’ю, мовчать, обминаючи конфліктну тему, але в душі радіють. Гарна все ж таки людина цей Жириновський, міг би посварити Ваге з Анаром, а натомість кожному догодив.

АКМАЛ

Акмалові всього дев’ятнадцять. Мені двадцять два, і він видається мені просто-таки дитиною. Акмалові треба було до Харкова для того, щоб перетнути кордон і поновити міграційну картку, а відтак леґалізуватися у Москві і отримати громадянство. Тому він купив одразу і зворотного квитка, на п’яту ранку, через дві години після прибуття. У Акмала у Харкові нікого немає, але він перед поїздкою накупив мандаринів, фісташок, курку-гриль з паляницями у кіоску співвітчизників таджиків і ще багато-багато чого тільки для того, щоб пригостити нас, його випадкових попутників: мене з Томаківки, Віталика з Вільногірська та Олі-Софі з Ашхабада. Бо сам він цього нізащо б не поїв, навіть за дві години у нічному Харкові. А потім прийшли прикордонники, запитали, на який строк їде Акмал до Харкова. Він сказав, що не знає, що його мають зустріти. А потім запитали, чи є і нього зворотній квиток. І Акмал признався, що є. Він зовсім іще дитина, цей Акмал, ще не навчився брехати. Потім його забрали, а на столі залишилися фісташки з мандаринами. А недавно Акмал подзвонив. Він доїхав до Харкова, із запізненням, але таки доїхав! Заради цього він заплатив цілих шістсот доларів прикордонникам. Зовсім іще дитина, він страшенно переплатив. Але вже за деякий час він отримає російське громадянство. Отоді вже — тримайся, Москво, готуйся, Харкове, тремтіть, прикордонники!

НАТЕЛЛА

Як багато може дати один тільки семестр лекцій з історії зарубіжної музики рубежу віків! Деталі з особистого життя Клода Дебюссі, нарис з богемного життя у артистичних кафешках Парижа, розпізнавання цитат у музичних творах, диска з берґівською оперою «Воццек», вдумливе гортання партитури під час прослуховування музичних фрагментів, блукання коридорами старої будівлі Консерваторії повз клавесин, на якому грають Баха, чи повз трубу, на якій репетирується тут-таки на сходах. Увесь цей паралельний світ взяла і відкрила мені Нателлка. П’ять років на журфаку тільки впевнили її в тому, що вона співатиме. Уявляєте, як воно, зрозуміти щось таке про себе? Це ж так багато означає, вчасно зрозуміти, хто ти насправді! Це означає одну годину розспівування і дві години власне співу щоденно, заняття з вокалу, музичні конкурси, долання страху сцени, страху забути слова, виростання з самого себе. Часом Нателла запрошує друзів, щоб для них поспівати, а собі звикнути до слухачів. Але поки що вона частіше співає для нікого. Вона приходить на журфак, у нашу стару будівлю на Моховій, знаходить порожню авдиторію. Іноді це звичайна авдиторія з шестиметровими стелями, а якщо пощастить, то й Ленінська, у ній є і сцена, і фортепіано. Співає вона іноді так голосно, що біжать мурашки, звук коливає шиби величезних вікон, а стіни поглинають його ґратованими вентиляційними дірами. Справді, стіни не можуть говорити, але іноді вони можуть чудово слухати.

МАША

Маша вивчає українську на курсах у культурному центрі України в Москві. У неї якось не склалося ні з французькою, ні з англійською, зате вона оволоділа болгарською і вже взялася за українську. Це не безкоштовно, але бажання вивчити українську перемагає. До того ж їй доводиться приховувати своє захоплення від батька, який не схвалює її мовних захоплень. У Маші виходить, коли вона забуває значення слів, наприклад, слова «година», перекладаючи його за аналогією до російського «год», трапляються каламбури. — Дід Мороз і Снігуронька повернулися за півгодини. — Аж у липні? — думає Маша, — дивно. Проблеми україно-російських відносин не дуже її засмучують. — Чула у новинах, що знову якийсь скандал, відносини погіршуються, — каже вона, — значить, треба вчити мову, знадобиться. У цьому контексті я теж страшенно радію кожному наступному скандалові, бо знаю, що він простимулює Машу ще краще вчити мою мову. Я даю їй книжки і диски, запрошую на гастролі українських театрів. Я перевіряю її домашнє завдання, виправляю помилки в наголосах і вимові. А наступного літа Маша збирається в гості до Дніпропетровська. Ніхто не зможе показати Маші моє місто краще за мене. Ми поїхали б на проспект Гагаріна, де колись мешкав її батько, погуляли б по Набережній, покаталися б на канатці. Я би повела Машу до пам’ятника динозавру, показала би будинок з ропухами, гномів біля Гірничої академії та інші унікальні речі. Я би відкрила для Маші Дніпропетровськ як місто зелених будинків. Але я з острахом чекаю літа. Ну як я їй поясню, що вона даремно витрачала стільки грошей на курси української?

МОЛОДІ ПОЕТКИ

Люблю випадково прочитані вірші молодих поеток, з тих, що лише недовгий час існують насправді, тобто, у моєму світі. Потім вони зникають по кухнях чи кафедрах, а може, помирають. Або просто замовкають, ритуально відрізаючи собі язика місячної ночі у парку атракціонів. Вони зникають назавжди. Вони ніколи не повертаються. Вони припечені спалахувати і гаснути, бо вони сірники довжиною п’ятнадцять секунд, ніжки парасольки або гриба, метелики, сиві кульбаби, ліхтарі на молі на морі, сама міль. Рідко хто з них береться за переклади. Ще іноді вони пишуть монографії або розробляють плани відкритих уроків, вигадують кросворди, беруть інтерв’ю. Їм замовляють сценарії новорічних свят. Ще вони ведуть вечори у районних домах культури, працюють у лікарнях. Їхні неврологічні кабінети вночі закриваються з середини, бо там відбуваються таємні жертвоприношення, розпивають спирти, їдять шоколадні цукерки, смажать акваріумних рибок. Ще вони перетворюються на матерів. Але ті випадкові рядки я збираю з дитинства по шкільних альманахах і антологіях, по старих журналах для молоді та юнацтва, і ще по рукописах, які дівчата дають почитати, у яких, часом, губиться прізвище і дата, залишаться тільки декілька рядків — про мене. Я могла би назвати їх поіменно, тих, чиї ім’я не згадую у молитвах. Це Віка Івченко, Інка Криворучко, ще це Наталія Тараканова. Це моя особиста класика.

КАЛЬМАР

Кальмара назвали Кальмаром друзі за його зачіску з дредів. З цією зачіскою він схожий на кальмара, а від народження його звати Пьотр. Тепер, розповідаючи історії зі свого минулого життя, Кальмар зазвичай уточнює, чи був він вже тоді Кальмаром, тобто собою, чи ще не був. З докальмарівського періоду життя Кальмара мені відомо мало, але недавно я дізналася, що у сімнадцять він був членом лицарського братства «Фіана». З того часу Кальмар знається на зброї і навіть має вдома меч. І це крім того, що він вчиться на історичному і археологічному факультетах, працює в Історичному музеї Гданська і на розкопках, а на дозвіллі малює копії середньовічних карт. Зараз Кальмар пише магістерську роботу, у якій досліджує історію гданського роду фон дер Беке з кінця XIV до кінця XV сторіч. І коли він про це говорить, мені знається, що це можливо — жити у кількох часах одразу. Але коли ми познайомилися, я ще всього цього не знала. Не знала, чому, коли ми гуляли під дощем по берегу Балтійського моря, коли Кальмар тримав наді мною парасолю, коли краплі дощу всотувалися до його довгого волосся в дредах, я підтягувала свої широкі джинси, щоб не бовталися по піску, ніби середньовічну сукню, і почувалася, як принцеса. Тепер ясно, чому Кальмар на прощання поцілував мені руку. Бо Кальмар — лицар.

ШОГІН, ОЛІ-СОФІ, ЦЮНЬ, ЕНХМАА ТА ІНШІ

Половину імен і прізвиськ у Москві я почула вперше. Мені не йдеться про відносно ймовірних Нато, Натію, Іруліко або Тею, скоріше про абсолютно неймовірних Алуа, Амру, Аюну і Акмарал (це якщо по алфавіту). А як, скажіть мені, не переплутати Акмала з Анаром або Іґбалом? Мою нову манікюрницю звати Ґуля. «Просто Ґуля», — каже вона, хоч це може бути Айґуль, Насґуль, Бахтеґуль, а також Ґульсара або Ґульнара. Коли вимовляєш прізвисько Амриного собаки, треба сказати «Дам» і замість останньої літери просвистіти. Але як, скажіть мені будь ласка, це записати? Або таджик Шогін. Третя літера його імені, яка українською пишеться як "г", а російською як "х", таджицькою пишеться як «х з хвостиком», і вимовляється приблизно так: щось середнє між "г" і "х". А спробуйте-но взяти і пояснити усе це під час знайомства! От і каже Шогін усім, що він Шон. Саша — це європейський аналог імені китайця Цюня. Та сама історія з туркменкою азербайджанського походження Олі-Софі. Вона Аліна (а чому не Оля чи Софія?) Але що це таке добровільне відречення від імені? Коли Енхмаа з Монголії сказала, що вона насправді Енхмаа, а ніяка не Емма, мені стало так її шкода, що я нізащо в світі більше не називатиму її Еммою, тільки Енхмоою. Відтепер і навіки. І коли я їй по це заявила, вона довго дякувала. Але за що?

ТАНЯ

Я обов’язково зазираю до Тані, коли буваю у Дніпрі. Вона працює оператором у Центрі обслуговування абонентів мобільного зв’язку. Таня каже «обслуговування хуліганів», бо до 30 % дзвінків за день — хуліганські. Особливо після свят до Тані дзвонить до 15 хуліганів на годину. Іноді хтось вкотре дзвонить Тані, а у неї на екрані висвічується історія попередніх додзвонів, де вказано, що цей абонент — хуліган, ніби Таня сама його не пам’ятає! Але це знову він, а Таня не може перша покласти слухавку, поки не задасть йому усіх протокольних питань. Така в неї робота. Іноді це триває цілу вічність. Але іноді люди просто хочуть виговоритися і чекають поради. Одна дівчина була просто у відчаї. Живучи у Кривому Розі, вона по Інтернету познайомилася з киянином. Півроку вони спілкувалися по телефону і врешті-решт домовилися зустрітися. Але перед зустріччю на дівчину напали, вкрали мобільний, а сама вона потрапила до лікарні. Від Тані вона хотіла дізнатися номер хлопця, який можливо було встановити. Таня бачила перед собою цей номер, але не мала права сказати трьох останніх цифр. І цілий Новий рік, поки ми святкували, Таня думала, чи підібрала та дівчина з Кривого Рогу ті нещасні три останні цифри? Чи повірив їй той хлопець з Києва? Чи зустрілися вони нарешті? Чи є на світі щастя? Із трьох цифр можна скласти рівно тисячу комбінацій. Значить, у неї шанс один із тисячі.

БОРОДІН

Обожнюю московські книгарні з постійними знижками, куди звалюють поезію, класиків, а також браковані видання, невдалі книжкові серії, авторів, що втрачають популярність, або тих, що ніколи її не мали, літературних маргіналів, ґрафоманів, невизнаних ґеніїв. Це такий собі книжковий смітник, де приємно загубитися, де ризикуєш залишити усі гроші, які маєш з собою, бо все дуже дешево. А ще люблю книжкові секендгенди, розташовані зазвичай біля книгарень або станцій метро, де можна сторгуватися і купити все, що завгодно, від автентичних плакатів Мао Цзедуна до перекладу «Я, Богдан» у двох томах за смішні гроші. Звичайно, книжкові секенди існують всюди, але особливістю московських є їхні масштаби, а також величезні черги людей, які шукають у старих книжках щастя (а що ж іще вони можуть там шукати?) Безкоштовні книжки зустрічаються і у звичайних книгарнях. Звісно, відрізнити їх важко, але я точно знаю, що вони є. Поет з Дніпра Максим Бородін розповідав, як, перебуваючи у Москві на фестивалі, залишив на полиці у модній книгарні свою книжку. Тихенько поклав її на полицю і зник. З цього приводу пропоную всім невідомим поетам ідею — можна спочатку позалишати у книгарнях свої книжки, а потім спеціально найнята група людей нехай підходить з цією книжкою до продавця і намагається її купити. Може бути, що продавці одразу захочуть замовити авторові його книжку, на яку існує такий шалений попит.

ДІДУСЬ СИЛЬВІЇ

Якби не дідусь Сильвії, я б мабуть ніколи не дізналася, що у Варшаві так багато борделів. Їх так багато, що за ніч вікна припаркованих автомобілів просто обростають листівками з їхньою рекламою. А дідусь Сильвії якраз колекціонує листівки. Щоранку він робить обхід території перед будинком, щоб зібрати свій ранковий улов. І кожен новій бордель, що відкривається у Варшаві і починає розповсюджувати поліграфічну рекламу, робить його трохи щасливішим. Мені хочеться так думати, бо я теж збираю листівки, але я від цього страждаю. Колекціонуванням я захворіла ще в дитинстві, а тепер, переглядаючи старі речі, я не певна, що знаю ту людину, яка так старанно збирала фантики від жуйок і обгортки від шоколадок, складаючи їх у шухляду до батькових колекцій марок, значків і монет. З листівками теж почалося давно і тривало б довго, якби не дідусь Сильвії. Якби не він, я б і далі любила довго їх переглядати, особливо спізнюючись на зустріч або годуючись до іспиту. А так, дякуючи йому, я маю на одну колекцію менше. Тим більше, що у мене ще є пофасований цукор з кав’ярень, сірники і фотографії зелених будинків. Але вже після того, як мої листівки поїхали до Варшави, я не можу втриматися, щоб не поназбирувати їх знову у кафе і магазинах, а вдома понапихати їх між книжками, понавішувати на стіни і понаскладати до шафи. Люди, рятуйте, нікому листівки не потрібні?

БАГАТО МЕНЕ І ТРОХИ ЛЮДМИЛИ ВОЛОДИМИРІВНИ

Бібліотекарка українського культурного центру в Москві Людмила Володимирівна називає популярні сьогодні масові поїздки до Північної Кореї подорожами у часі. А моє ранкове кавування Людмила Володимирівна мабуть назвала б подорожами у цукрі. Машиною часу у такому разі була б моя маленька кавоварка. Раніше я була безнадійно зачаєною людиною, до того ж воліла не псувати смак чаю цукром. Але кавказькі впливи, яких я тут зазнала, перетворили мою байдужість до кави на любов. Абхазо-грузинський варіант рецепту кави по-турецьки передбачає одну ложку кави і одну ложку цукру на горнятко, інакше несмачно. Але цей цукор, він постійно закінчується, а у мене ніколи не було звички його купувати. З мене вистачило багатогодинного стояння у черзі за цукром разом з мамою і братом у глибокому дитинстві. Його тоді видавали по два кілограми на руки. А вдома виявилося, що цукор був із манкою. Вона сплила у чашці з чаєм, і треба було відганяти її ложкою, щоб сьорбнути… Але натомість я збираю одноразові пакетики цукру з різних кафешок. І не так приємно їх збирати, як приємно, коли для тебе цей цукор збирають друзі. Отже, згадують про тебе, коли тебе немає. Але одного разу, коли зви-чайний цукор на моїй кухні вкотре закінчився, я взялася за колекційний. Тепер щоранку я опиняюся то на Калінінградській залізниці, то у літаку авіакомпанії «Сибір», то у кафешці біля книжкового ринку у Дніпрі. І щоранку моя кава смакує інакше. Так мандрівник переміг у мені колекціонера.

КІНЧЕНІ ТЕАТРАЛКИ

Виявляється, не одна я йду на виставу, навіть якщо у касі вже не було білетів, і не одна я потрапляю в середину, якщо по-справжньому хочеться. Того разу мені мабуть не дуже й хотілося. Інакше навіщо б я спізнилася на аж на 20 хвилин? Та я б на місці тих адміністраторок сама себе не пустила! Але все одно було якось неприємно, ну чого не пускати людей на виставу, якщо їм хочеться подивитися? Хіба нас так вже багато, безнадійних? Нас усього три. Виходжу з театру і сідаю на лавку, більше нікуди поспішати. Поряд ще дві жінки, їх теж не пустили. У них так само немає білетів, у них немає навіть студентського. Із театру виходить перший незадоволений глядач, і одна з нас, не є, іде в наступ. Питає, чи не віддасть він їй свого запрошення. «Sorry», — каже глядач, не зрозумівши питання, і кидає своє запрошення до смітника. Поки ніхто не бачить, жінка рішуче виймає його зі смітника. Я нічого не бачила, чесне слово. Жінка заходить із запрошенням, але адміністраторки все одно її не пускають. Просто, вони її запам’ятали. До того ж минуло 30 хвилин вистави. Жінка виходить і підходить просто до мене. Їй треба комусь пожалітися, вона щойно заради спектаклю марно підняла запрошення зі смітника. Пожалівшись, жінка викурює сигарету і йде геть. Інша жінка йде майже одночасно з нею, тільки у протилежний бік. Я ще трошки посиджу на сонці і теж піду. Навряд чи ми ще раз зустрінемося біля одного театру. У Москві такий надмір театрів, а нас усього три.

ЗНОВУ ОЛІ-СОФІ

Олі-Софі довго плакала, коли помер її президент Туркменбаші. Упродовж усього її двадцятилітнього життя він був чимось таким само природнім як сонце, вода, повітря чи національний туркменські танці, які дякуючи йому танцює уся країна. І що за майбутнє чекає її в цьому непередбачуваному світові, коли навіть такі вічні люди, як Туркменбаші, беруть і помирають? У Олі-Софі два паспорти: червони й і зелений, російський і туркменський. По червоному вона може доїхати до Харкова, а по зеленому — ні. Отож сьогодні вона росіянка, у Харкові у неї сестричка. Коли Олі-Софі вчилася у Бєлгороді, у неї виник конфлікт з викладачем. Дійшло до того, що викладач негідно повівся і обізвав дівчину поганим словом, та ще й пообіцяв, що залік вона не складе. Олі-Софі пожалілася землякам. У сесію, прокинувшись якось уранці, той викладач вийшов із дому і побачив біля вхідних дверей кришку труни. Потім прийшов до університету і поставив усім заліки. Я їхала з Олі-Софі в одному вагоні півдоби. Але що я знаю про неї?

НЕЗНАЙОМИЙ З ОКУНЯМИ

Кому доводилося перевозити у громадському транспорті шафу, комп’ютера або прасувальну дошку, той знає, як почувався чоловік, про якого я хочу розказати. Він перевозив плюшевих окунів. Мабуть, з добрий десяток плюшевих окунів. Зайшов до метро, сів на лавку, а величезні хвости гігантських плюшевих окунів визирали з двох жовтих пакетів. Очевидно ж, що він повертався з рибалки. Очевидно й те, що порибалив успішно. Люди, що проходили повз нього, дивилися спочатку на чоловіка, потім на окунів, потім знову на чоловіка. А окуні були такі величезні, що показати їх довжину на ескалаторі було неможливо, обов’язково зачепив би рукою сусіда сходинкою нижче. А здолавши весь свій маршрут до кінця, чоловік прийде додому і посмажить цих величезних плюшевих окунів на плюшевій сковорідці. Або випустить їх поплавати до пластмасової ванни з пластмасовою водою. Пам’ятаєте кліп Rodger Sanchez на пісню «Another Chance» про дівчину, яка ходить по Нью-Йорку з величезним червоним серцем в руках? Зворушливий московський варіант: чоловік з двома пакетами плюшевих окунів.

СТАСІС, ТОМ, Я І ТОЙ, ЧИЙОГО ІМЕНІ НЕ НАЗИВАЄМО

Серед журналістів, акредитованих на висвітлення саміту великої вісімки у Петербурзі, прокотилася чутка, що мобільні телефонні розмови, у яких зустрічатимуться слова «Путін», «тероризм» і так далі, автоматично будуть записуватися. Тому Стасіс запропонував називати президента РФ «тим, чийого імені не називаємо». Коли той, чийого імені не називаємо, виїжджає з Кремля у супроводі автомобільного кортежу, шести мотоциклістів і декількох маршруток із журналістами, люди на вулиці зупиняються, щоб подивитися на цю процесію, а японські туристи, які завжди трапляються серед перехожих, дістають фотоапарати і фотографують. Рух перекривається, а бачити порожні московські вулиці серед білого дня дивно і незвично. Таку порожню вулицю вдень у центрі Нью-Йорка бачив герой Тома Круза у «Ванільному небі», але то був сон, і до того ж страшний. Недавно я вирізала портрет того, чийого імені не називаємо, із якогось журналу. Спершу я хотіла подарувати його другові, для якого збираю колекцію ідеологічних подразнювачів, але потім взяла і повісила портрета на стіну перед обіднім столом. У нашій кімнаті колись проводилася акція «Випадкові люди», час до часу ми вішали на стіну фотографії випадкових людей. Це так само, ніби запросити їх на обід. А тепер от там висить портрет того, чийого імені не називаємо. А коли хтось питається, що тут робить той, чийого імені не називаємо, я одказую: «Спостерігає. І все бачить».

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народилася 5.09.1984 у с. Томаківка Дніпропетровської області. 2001–2004 навчалася на факультетi систем та засобів масової комунікації Дніпропетровського національного університету. З 2004-го вчуся на факультеті журналістики Московс