Автори / Олексій Хабаров / Поезії

-паперовий літак-

крилами ріже простір
доки вітер до нього ласкавий
з підвіконня цікавим гостем
поринає в подвір’я галас

там пірнають в багнюку діти
і сміються старі під’їзди
а земля не встигає змити
слів мереживо вдячною злістю


= = =

незліченність тебе в мені
схожа на відбитки дзеркал
коли прямую крізь паралелі вулиць
у неосяжний безлад квартир
склопакети думок
розбиваються вщент
об залізобетон головного мозку
фари нічних авто —
лагідні очі Творця
сумні
сповнені болю
у недопалках слів
мовчазне вибачення
перед усім Всесвітом
а вона простоїть всю ніч
біля вікна
ім’я їй
Марія…


-світлій пам’яті Ю.М. -

там де світло зарізано світлом
там де трави збирають води
ти лишився
собою хворий
з усіма хто тобі не заздрить

чорна глина
травнева повінь
жовті плями на хворих вербах

ніч над ставом своє не впустить
ніч не знає
хто стане першим


- політкоректність -

я допиваю tuborg
злизуй з-під вій моїх зливу
урни, розбещені брудом
хмари цілують хтиво
свята політкоректність
все по місцях розставить
знизить утричі смертність
[тричі повторюй ave]

воску червоний шепіт
вітру дарує спокій
нас заберуть за бесцін
сьомого сну потоки
сміх огортає натовп
кожен своє отримав
небо вдавившись нами
вас зустріча дверима


= = =

радість з неба горіхами теплими
посередині міста побитого
я будую
нечувану музику
я плекаю
її геометрію


-урбанізована вічність-

І
…вб’є мою віру
галасом провулків
багаттям смітників
зітре обличчя
посмішками заквітчає
площі
для того
щоб зміг переосмислити
значення дзеркал
хоче
їсти
тому плаче дитиною,
вбиває
бо має народжуватись…

ІІ
Змарніле обличчя ікони
на покуті
згадаю про вітер в долонях
потім

Зґвалтований спокій фіранок
знудило
на землю, зраджену травами,
ну його!

Квиток на останню маршрутку
до Місяця
хай місто здригнеться від крику
розвидниться…

ІІІ
Сходила з неба діва біла,
гола, як квіти у полі,
поволі
йшла сатаніючим містом,
дивилась у вічі
тупим перехожим,
ніби когось жадаючи.
Глини місила тісто,
на хліб, позавчора проданий
в секс-крамниці
й дома престарілих,
у лікарні
для тяжко одужавших.

і марніло дівоче тіло
і безглуздо блищали очі
так радів перемозі звіринець
зустрічаючись з ХХІ


 - брама -
Сіду Барету

спеку поглинає спів
непомітно для себе засинаєш
вперше
за 1440 хвилин
на відстані трьох сірників
від знайомого й теплого

браму світанку ще зачинено
потемнілі від часу ікла вікон
кусають годований простір

поруч стомлений келих
сповнений
випадковим світлом

[фар]


-хробаки-

Хробаки передвісники снігу
копирсаються в хмарах
та вмирають під лагідні співи
Браяна Адамса.

Залишають, написані крейдою,
імена на деревах,
розстрілявши концепцію фройдову
заводним кулеметом.

Необачні прибічники гідності
у полоні непотрібу,
білосніжно-слизькі книгоїди
бібліотек затоплених.


= = =

до неї ніхто не прийшов
і місто замерзло на віях
дрімав електричний дзвінок
вже ситий тижневим снодійним

у чашці топилися сни
ховалися звуки під ковдру
на скронях вечірні казки
кохались втрачаючи сором

до неї ніхто не прийшов
та мабуть вона не чекала
мовчав у кутку телефон
їй вічності не вистачало


-ковчеги-

всі ковчеги уходять під лід
на мить затамовують подих
іменами на стінах болить
здивування скляної епохи

заповіти
війна і хрести
крізь асфальт проростуть вітаміном
панацею
кожному з тих
хто побачив в собі херувіма

всі шляхи обриваються тут
лиш птахи з неба чорною зливою
опадають та все ще живуть
між дротами заплутавшись
[дивно як!]

ешелони тікають в Ірак
залишають жетони на пам’ять
все ще любиш?
то дай мені знак
в нас є час
може разом сконаєм?


= = =

не важливо
чи існуватимеш ти
після того
як моя повітряна куля
перетине Екватор
лишивши
книжкові спогади
про еталонні степи
міста
в яких доводилося
жити
дихаючи пилом
понівічених літер
стаючи героєм
запобіжних засобів
перехідною расою
Прабатьківщиною
мертвої мови

P.S. годі сподіватись
що станеш моєю релігією!


-dr.Martens-

бігти за нею дорогою
вщент розбиваючи Martens
бігти
і пальцями ситими
їсти повітря
розжоване
зайвими квітами стелиться
губ моїх зламана віра
«виснеш» —
мобілка підказує,
«винен» —
вулиці
вирок


М.В.

Сонце — кишеньковий ліхтарик
у твоїй руці,
і коли воно сідає в кишеню,
я чую, як б’ється твоє —
пухнасте — серце…


= = =

Спостерігаючи
за мавп’ячим натовпом
сховайся у мушлі
і чекай, доки не підуть…
Риб’яча мова —
зручна зброя байдужих,
ти — хижак,
що фарбує кігті в червоне,
і в червоне їх занурює,
коли знову народжується
сонце…


= = =

снігом колеса стерти
поглядом голос шукати
пилом лягати
на легенів плато
пустеля і смерть
кохання сліпих попелюшок
на голці
під снігом
кохання і ніч
на плато легенів
пилом


= = =

Свердловини зірок
потрібні тим,
хто йде до нас
повз темряву,
дослухаючись до кожного
звуку,
чекаючи на зустріч,
вуха
затуляючи пальцями,
аби не чути
шепотіння місяця,
і коли спимо,
у тривозі
схиляється над тобою.


= = =

Обережність властива падаючим,
галас дверей
супроводжує нежданих,
смерть зрівнює їхні шанси
на безсонну ніч,
осінь запалює багаття,
залишаючи на зиму
всі відповіді. 


- сік твоїх посмішок -

просто лишайся з ними
просто…
срібні метелики
з Ейфелевої вежі
вже не служитимуть
світлу твоїх ліхтариків

досі посміхаєшся
бо за тиждень маєш бути
в Непалі

трохи смілива
розбещена
з гіркотою
на пальцях
їдеш в таксі
до Собору
ставити свічки
за перше побачення
у кімнаті Гуртожитку

дужа
смілива
тому не спотворена
кидаєш виклик
одвічному затишку
сік твоїх посмішок
вітром омріяно
кров’ю розбавлено

десь під будинками
заздрісно скрикнули
білі дерева
з корінням загубленим

спокій обрали квіти

за пострілом вірність
Всесвіту крига
космічна повага
до мертвої вроди

плакати в мушлі
твоєї кімнати
хочу

сік твоїх посмішок
сірими склянками
спи собі
горда

---

нам було достатньо свята
так банально і безбожно
гріли кості у лещатах
випадкових перехожих
на горищі сльози з пилом
і пісні у переходах
забуття заходить з тилу
сприйняттям твоєї вроди


= = =

блакитним коридором моїх жил
пливуть кроти
сподіваючись
врешті-решт побачити сонце
крізь горло
вперто рвуться
слова Гаудеамусу
invenes dum sumus!
друга позитивна
фарбує стіни моєї кімнати
Морісон співає «Love street»
сьогодні моя черга
ховатись


===

під прапорами вже не існуючої країни
в каламуті чужого світосприйняття
поховано ще одну епоху
зарізано ще одну ластівку
безалкогольним ножем
в присутності
голодної зграї
послідовників ідей гуманізму
знаєш як просто заснути
коли герої стають плакатами?

подалі засунувши переконання
приколювати до сорочки їх фотогенічність
а може до сраки
бо так значно веселіше
і починаєш вірити
що колись станеш подібним до них

і тоді
твоє фото
обмацають
цнотливі школярки
розбещені студентки
ті хто вчора
бив тебе в темнім під’їзді
зароблять купу грошей
на мемуарах типу
«спогади про
мого друга
борця за свободу»

легко засинати
відчуваючи
себе ще одним Христом

під уламками
вже не існуючого світу


-дактилоскопія-

я стер відбитки твоїх пальців
зі свого тіла
цілком позитивна істота має право калічити
щоб потім весь час відчувати провину
щоб потім задуматись над існуванням
потрібним чи зайвим
[залежно від ситуації]

ти годувала мої клітини емоціями
я ненавидів твої пальці
благав не торкатись
палив твою шкіру вогнем китайської запальнички
синього кольору
що з твоїми очима складала таку неповторну гармонію

ставала дорогою
молив не торкатися ніг моїх
не спиняючи бігу
ти побачила в небі сліди моїх самокатів

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Народився 5 лютого 1986 року в м. Житомирі, закінчив ЗОШ №8, після чого вступив до Інституту підприємництва та сучасних технологій, де навчаюсь і дотепер. Творчою діяльністю почав займатися з 1999 р. Три роки навчався мистецтву гр