Учасники

Автори / Роксолана / Жіночі прикрощі, або чоловічі хитрощі

Спочатку всі крамниці заполонили огидні рожеві свині. Вони були настільки огидні та настільки рожеві, що годі й уявити. Гіршими за них могли бути тільки червоні серця. Проблема тільки в тому, що червоні серця не можуть бути огидними. Вони можуть викликати весь спектр почуттів від солодкого щастя до дратівливого суму, але огиду — ніколи.

Протягом новорічно-різдвяних свят Альбіні довелося декорувати майже всі крамниці міста огидними рожевими свинями, червонощокими Санта Клаусами та золотокрилими янголами. Потім було затишшя, коли вона сиділа в офісі й цілими днями дивилася в монітор комп’ютера. А потім всі наче з глузду з’їхали з цим святкуванням Дня Валентина. Замовлення посипалися, наче конфетті з гігантської хлопушки:

— Щось червоне, пристрасне та пухнасте. Наша крамниця повинна вирізнятися своїм декором! — в один голос благали замовники.

— Ну звичайно, — кліпала чесними очима Альбіна, відповідаючи, — у вас буде ексклюзивний святковий декор, адже День Валентина — це особливе свято.

От тільки сама Альбіна була якась трохи знервована. Вона нещодавно отямилась від чергової особистої драми, зустріла чергового «казкового принця» і черговий раз вже майже перестала вважати всіх чоловіків сволотою. Але передчуття чогось надзвичайно прекрасного в одну мить змінилося черговим цілковитим депресом.

— Ти уявляєш, — ледве стримуючи сльози, жалілася Альбіна найкращій подрузі Соні, — він зник…

— Гм… Не відповідає на дзвінки, есемески та повідомлення айсікью? — на тому кінці стільникового зв’язку Соня помітно іронізувала сталу та звичну ситуацію. — Тебе це дивує?

— Софійко, ти не розумієш, він казав, що я надзвичайна… — Альбіна вже знала, що її туш для вій насправді не водостійка, і що зараз вона виглядає просто «терібл», і що власник ювелірного салону скоса поглядає на те, як вона одночасно розмовляє по стільнику і ліпить на вітрину пухнасті червоні серця.

— А про красиві очі, тендітні руки і вразливу душу казав? — знову не без іронії поцікавилась Соня.

— Угу…

— Поздоровляю, подружко, ти знову зв’язалася з негідником. Він напевно високий красень, в нього було безліч жінок, але ти виявилась «особливою». Такою особливою, як кожна з крамниць, де ти робила святковий декор.

Альбіна мало не впала з подіуму вітрини.

— Хочеш сказати, окрім того, що я невдаха в коханні, я ще й поганий декоратор?

За плече її смикнув власник ювелірного салону:

— У вас все гаразд, Алєчка? Ви якась засмучена… Може кави?

— Ні-ні… Все добре… Я скоро закінчую.

— Це був замовник? — поцікавилась Соня.

— Так. Відповідай: я поганий декоратор? — нетерпляче повторила Альбіна.

— Аля, припини! Я не те мала на увазі. Просто ти з тих дівчат, які увесь час зустрічають «не того хлопця». А цей замовник високий красень?

Альбіна на мить замислилась. Чи Тарас високий красень? Загалом, дуже імовірно. Але ж вона зараз не в тому стані, щоб адекватно його оцінити. Вона зробила спробу непомітно озирнутись… Тарас вже відійшов і став напівобертом. Широкі плечі, зріст десь під метр дев’яносто, темно-каштанове волосся і здається у нього чорні очі…

— Сонь, давай ми про це пізніше… Аааай… — телефонна система «хендз фрі», чотири метри червоної органзи, обмотані навколо талії, пухнасте червоне серце в одній руці, скоч і ножиці в іншій: Альбіна все-таки впала з подіуму вітрини і жалібно захнюпала. Не від фізичного болю і не від сорому. Їй було зарання шкода вже напевно зіпсованого Дня Валентина.

Богдан розтулив очі і побачив купу білявого волосся. Не свого, звичайно. То було волосся білявки з третім розміром грудей, з якою він познайомився вчора на вечірці з приводу Дня Валентина. Добре, провалів в пам’яті немає. От тільки, як її звати?.. Втім, неважливо. Богдан сів на ліжку, підняв з підлоги мобільник та увімкнув його. 15 лютого. 15 непрочитаних есемес від 15 знайомих дівчат. Прикольно. 9 зізналися у коханні ще вчора протягом дня (телефон він для перестраховки вимкнув ще минулого ранку), 5 зробили те саме близько опівночі і одна побажала «усього найкращого в особистому житті» десь о четвертій ранку. Альбінка. Ну і що їй на це відповісти?

Кумедна, позитивна-креативна дівуля із запальними очиськами і здається не так давно постраждала від такого ж виродка, як і сам Богдан.

— Всі чоловіки — сволота! — сказала Альбінка, коли вони випадково зустрілися в місті, і при цьому так вільнула стегнами і луснула очима, що в нього аж подих перехопило.

Потім, за кілька днів, дійшло. Вони давно знайомі… випадкова зустріч… потім ще одна, вже не випадкова… телефонне спілкування… смайлики в айсікью… Вона відігрілася, скоро закохається, думаючи, що він «казковий принц», а він, Богдан, знову виявиться черговим «найбільшим покидьком» її дівочого життя. Не хочеться чомусь в житті цієї кралі виявлятися «найбільшим покидьком». А відповідальності «прекрасного принця» хочеться і поготів менше. Ще цей Валентинів День, хай йому чорти, так недоречно! Навколо романтика, всі дівчата одразу такі вразливі. Особливо ця. Дійсно якась, наче з іншої планети.

Але нічого не вдієш. Було б добре виробити стратегію поступового зведення нанівець їхніх і без того малорозвинених стосунків… Та Богдан просто перестав Альбіні телефонувати і все. І без пояснень. Мовляв, нехай знайде когось більш благородного…

На ліжку заворушилась і позіхнула безіменна білявка. За мить Богдан відчув, як вона притиснулася своїм третім розміром до його спини і прошепотіла на вухо стандартну фразу:

— Це була найкраща Валентинова ніч у моєму житті…

— І в моєму теж… — стандартно відповів Богдан.

Альбіна взяла лікарняний і сиділа вдома, бо дуже сильно забила руку на останньому проекті. Вона поїдала кілограми персикового морозива з літрами малинового джему. Вона періодично плакала і передивилась мабуть всі старі фільми про кохання, які транслювали по кабельному протягом 14 лютого.

Коротше, все було вкрай кепсько, аж поки 15 вранці їй не зателефонував Тарас:

— Аля, доброго ранку. Я не розбудив вас?

— Ні… тобто трохи… Щось негаразд? — спросоння Альбіна уявила, що в Тарасовому салоні відклеївся весь декор і він у розпачі.

— У мене? У мене все гаразд… це ж не я два дні тому гепнувся з вітрини. Я телефоную спитати, як ваше самопочуття… — втім голос Тараса був приємно-лагідним і дуже зворушливим.

— Та наче вже краще… А ви…

— Вибачте, Аля, у мене друга лінія. Можна зателефонувати вам пізніше? Побалакаємо?

— Так, звичайно…

Альбіна спочатку подивилась уважно на свій мобільний, потім — на своє відображення в люстерку. Те, що вона побачила в люстерку, їй дуже сподобалось. Звідти на неї дивилась трохи сонна примружена молода особа зі щасливою посмішкою.

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003