Автори / Роксолана / Наречена
Антон розсіяно дивився кудись крізь вітрини крамниць торгівельного центру, стоячи майже посередині холу.
Еля підійшла до нього зі спини. Навіть не підійшла, а підкралась.
- Антон, - стиха промовила вона і тут же додала голосніше, бо знала, що він не почув її: - Антоне, привіт!
Він озирнувся. Щоб побачити дівчину йому довелося опустити очі. Невеличка на зріст. Дві русяві товсті коси. Невиразна майже хлоп’яча фігура. Майка, короткі шорти, кумедні босоніжки, за спиною рюкзак. Окуляри на пів обличчя. Знайомі губи. Впізнав. Але здивувався і не відразу знайшов потрібні слова й жести.
- Ооо… Привіт, подруго! Ти як завжди зненацька з’явилася в моєму житті… – Антон розпростер довгі руки для дружніх обіймів, якими вони зазвичай зустрічали одне одного.
Еля стояла непорушно. Він опустив руки, дістав білу хустку і почав витирати спітніле обличчя. В Антона був стомлений і заклопотаний погляд. Еля це навіть не помітила – відчула шкірою.
- Треба було купити дещо. Ти як? – спитала вона і посміхнулась самими тільки губами
- Дуже добре.
- Тобі жарко?
- Так.
- Погано себе почуваєш?
- Є трохи…
- Щось трапилось?
- Все нормально… А ти як?
- Дуже добре.
Зависла пауза.
- Можна? – Антон потягнувся, щоб зняти з Елі окуляри.
- Не треба, - вона відступила крок назад.
- Не треба, то не треба.
Пауза.
Антон пригадав, що Еля носила брекет-систему. Тепер він придивлявся до її знайомих губ, спостерігав, як вона вимовляє звуки, як облизує сухі від спеки губи. Коли її рот напівприкритий, видно зуби. Ідеальні, білі, рівні, вологі зуби.
- У тебе красива посмішка, - він знову витер піт з чола.
У відповідь вона знову посміхнулась самими тільки губами. Потім посміхнулась відверто і звабливо. Тільки очей не видно. Не видно, чи посміхаються її очі.
- Мені час іти, - сказала вона вже без посмішки.
- Побудь ще трохи зі мною, будь ласка, - він наче жартома скиглив, протягуючи голосні звуки і намагаючись ненароком торкнутись її.
- Ні. Мені час. У тебе точно все гаразд? – спитала вона, роблячи ще крок назад.
- Так-так… А у тебе?
- Так. Бувай.
- Бувай.
- Ще зв’яжемось.
- Обов’язково. Бувай.
Антон знав, що дивитись їй услід не варто. Але все одно подивився. Усього лише кілька секунд.
Вона пливла гладенькою підлогою. І у русі її фігура більше не здавалась невиразною. Її ноги блищали від легкої засмаги, а стегна рухались як у танці. Еля не обійняла й не поцілувала його, і не взяла за руку, як любила це робити раніше. Вона не жартувала і не намагалась розвеселити його собою. Вона не загравала і не фліртувала. Антон добре знав вираз її очей. Із величезним задоволенням він би зараз подивився в ці чудові, веселі, безтурботні очі. Але вона не захотіла зняти окулярів. Мабуть не нафарбувала вії. Або закохана і боїться показати своїх очей зі збільшеними зіницями.
Еля просто прийшла за покупками у найбільший в країні торгівельний центр. Не хотіла звернути на себе увагу. Не намагалась показати себе з найкращої сторони. Не була схожою ні на кого. Хіба що трохи нагадувала тінейджера своїм виглядом. Здавалось, вона виглядатиме так завжди, скільки б їй не було років. І її очі, хоч за окулярами, хоч без них, завжди будуть чудовими, веселими, безтурботними…
Вона побачила його і підійшла привітатись. Перша привіталась. Перша задала питання. Перша попрощалась.
Антон захотів стати на кілька років молодшим. Щоб бути десь приблизно віку Елі. Але все одно трохи старшим за неї. Тоді б він швидко набрав її номер і скинув. І одразу написав би sms-ку типу: «Це точно твій номер? Чому ти так швидко пішла?» або «Я забув яка ти красива. Повернись і зніми окуляри!» або «Наступного разу пропоную поговорити довше. Може завтра?» Він би теж був одягнений у шорти. За спиною рюкзак. На голові панама. Він би дивився в її безтурботні очі і все було б добре. Ніяких обов’язків та обіцянок. Антон пригадав, що ніколи не вмів дружити з дівчатами. Вони для нього були або «колишні», або «майбутні», або «ті, з якими він ніколи». Він завжди думав, що Еля одна з тих «майбутніх», яка швидко стане «колишньою». Але вони не співпадали своїми життєвими ритмами. Іноді їм заважали обставини та спільні знайомі. Губилися телефонні номери. Доходили брудні чутки. Траплялися зустрічі. Але випадкові й недоречні.
- Я все! – радісно повідомила Ася, зазираючи до Антонового обличчя. – Тобі сподобається, запевняю, але ти побачиш мене у цій білизні тільки у шлюбну ніч!
Антон поцілував у губи Асю і притулив до себе:
- Не знаю, чи я дочекаюсь… - прошепотів він їй у вушко.
Ася щось белькотіла про консультанток салону, про зачіску і манікюр, про маму і гостей, про сукню і подруг, про подорож і гроші, про «те, як хотілося б» і «те, як все одно воно получиться»…
Антон відповідав Асі та погоджувався, іноді заперечував і запевняв, заспокоював і давав надію, гладив по голівці та казав ласкаві слова.
Вони тисячі разів зізнавались одне одному у коханні і чекали на день весілля, а особливо на той день, коли від цієї весільної метушні можна буде відпочити тільки удвох без сторонніх присутніх.
Антон думав, що Еля не стала «колишньою», бо вони не встигли. Але вона й не «майбутня». Вона, як це не прикро, не дивно і не боляче, «та, з якою він ніколи».
Вся Еля, з голови до п’ят, від кіс до босоніжок, була чужа і далека.
У неї є багато чого.
Невиліковна самостійність. Патологічна свобода. Абсолютна незалежність.
А Антон…
У нього, власне, є наречена.
Додав Roks 03 липня 2008
