Автори / Роксолана / Коханки
Літо добігало кінця, а я й досі напружувалась, щоб пригадати, яким буває море. Море. Воно синє. Навіть, якщо Чорне. Пахне свіжістю. Звучить простором. Смакує гірко-солоним. Мокре і різке на дотик. Три роки я не бачила, не нюхала, не чула, не смакувала і не торкалась моря. Три роки я відчуваю і пригадую (напружуючись) море лише завдяки шостому чуттю.
Літо добігало кінця. Переважна більшість співробітників звукозаписувальної студії «МузБріз» вже тиждень, як поїхали мандрувати Кримом та країнами близького кордону. Я лишилася «стерегти майно і вартувати клієнтів». В якості головної. А ще сисадмін. Ніколя. У нас чомусь дуже модно називати одне одного на французький манер. Отже, Ніколя з’являвся в офісі тільки у разі крайньої потреби. Ми з Марі (звукорежисеркою, яка допомагала мені «стерегти майно і вартувати клієнтів»), звичайно, сподівались, що «крайня потреба» за час відпусток керівництва та інших співробітників «МузБрізу» не виникне. Але є такий закон. Закон Підлості. Працює безвідмовно, особливо, коли ти лишаєшся без моральної, фізичної та фінансової підтримки. Усвідомлення того, що «полетів віндоуз на головній машині» спричинило багато воплів з мого боку. Я розбудила Сержа (директора) о дев’ятій ранку, який мирно спав десь на південному узбережжі:
- Ммммм… - сказав він у відповідь на всі мої запитання, після чого додав: - Викликай Ніколя…
- Вибачай, що так рано, я просто не знаю, що робити… У нас є замовлення, а нічого не працює. Ти сам часто телефонуєш мені зрання і будиш, а тут така аварійна ситуація…
- Не панікуй, Катрін, все буде добре. Викликай Ніколя, - повторив Серж сонним голосом і поклав слухавку.
Ніколя був схожий на гопа. Якби я зустріла його в темному провулку дорогою додому, стовідсотково злякалася б і накивала п’ятами. Він дуже дивно розмовляв, коли копирсався в апаратурі. Матом. І наразі крізь мат я чула слова типу «сервер», «драйвера», «інсталяції», які подобались мені значно більше. Хоча були менш зрозумілими. Все ж таки менеджери не повинні знати їх зміст. Віндоуз довелося переустановлювати.
Прийшла Марі. Ми заварили ягідного чаю, поклали у нього лід і сіли надворі в альтанці, лишивши Ніколя тет-а-тет з нашими проблемами. Будинок, де ми знімали квартирну під офіс, був звичайною «сталінкою», а спостережливі бабусі були впевнені, що ми – не звукозаписувальна студія. Вони вважали Сержа сутенером, дівчат з офісу – повіями, хлопців – постійними клієнтами повій. При цьому, коли в офісі одразу після заселення проводилися звукоізоляційні роботи, всім сусідам сказали – тут буде студія. Я сама обійшла кожного жильця і повідомила про цей факт. Але напевно не надто переконливо. Або просто не треба було того дня одягати джинсову міні-спідницю.
Марі курила сігарелли. Вона мала пряме чорне волосся із важкою чолкою, білу-білу шкіру, світло-карі очі. А ще великі груди і довгі ноги. Хлопець, з яким спілкувалась Марі останнім часом, сказав, що бажає зустрічатися з нею та при цьому не збирається кидати свою наречену.
- Я так не зможу, - виголосила Марі і зробила затяжку. – Тільки уяви, як це огидно. Роль коханки, але ще гірше, бо вони ще навіть не одружені, а ця дівчинка його обожнює і мріє про дитину від нього. Я після цієї заяви навіть бачити його не хочу. І на дзвінки не відповідатиму.
Я не знала, що казати. Мабуть, це правильно. В таких стосунках могла бути певна родзинка, але дуже специфічна. На місці Марі я вчинила б так само.
Один з наших менеджерів, який працював у філії сусіднього обласного центру, якось зателефонував мені і ми обговорювали чергового прибацаного клієнта. Потім – книжки, які читали останнім часом. Потім – фільми. Потім він спитав, чи їду я на море. Я сказала, що гроші для відпустки я безжалісно витратила на новий ноут-бук. Він сказав, що йому нема з ким їхати, і він хоче провести час весело в оточенні нормальної людини. Я здивувалась і спитала, чи не краще поїхати зі своєю дівчиною. Він сказав, що це питання йому болить. Потім ми ще про щось говорили. А на завершення він зазначив, що скоро приїде до нас. Щоб побачитись.
І звичайно я прийняла це на власний рахунок. Почала уявляти. Він приїде до Сержа у справах, а насправді – щоб побачити мене, бо вперше і востаннє ми бачились рік тому на корпоративному святі і то недовго, бо я з нього втекла, але запам’ятала його сині очі; бо він все-таки хоче запросити мене на море. Ми будемо гуляти нічним містом, закохаємось і він стане моїм чоловіком. Тобто не громадянським чоловіком, а чоловіком, який буде зі мною. Таємно від обох філій «МузБрізу». Ми будемо бачитись раз на три тижні чи місяць. Їздитимемо одне до одного по черзі і встановимо правило фрі-лав. Але я не буду заводити когось іще. А він заведе, але буде старанно приховувати і я ніколи нічого не дізнаюсь. Він буде присилати мені на електронну пошту романтичні листівки, а я навчусь плести і до зими в нього буде найтепліший у світі шарф. Чи светр. Рано чи пізно він кине оту другу, про яку я так ніколи і не дізнаюсь, і сльозно буде благати, щоб я переїхала до нього.
Я буду довго думати.
Я зателефонувала йому у справах за кілька днів після тієї розмови. Він сказав, що зайнятий, що багато клопоту, що директор філії вимагає чергового кошторису. Я спитала, коли він приїде. Він сказав, що не знає, бо має негайний і дуже дорогий проект. Я сказала «поздоровляю» і роз’єдналась. Більше ми не розмовляли.
Тільки жінки вміють подумки зробити з нічого казна що, а потім переживати з приводу не здійснення цього «казна чого».
- Марі, а може дійсно стати чиєюсь коханкою?
- Ти це мені? – вона здивовано повела очима.
- Та ні. Це я про себе. Може просто десь якось із кимсь познайомитись і стати коханкою заможного чоловіка…
Марі замислилась. Затягнулась і випила прохолодного чаю вже без кубиків льоду.
- Серж? – запропонувала вона.
- Ні. Стовідсотково, ні. Він директор. А мені потрібен хтось не з «МузБрізу».
- Катрін, ти збожеволіла. Вони всі однакові.
- А жінки, хіба не всі однакові?
Марі уважно подивилась на мене. Я б радше сказала, що вона захотіла краще розгледіти мене. Обличчя. Волосся. Одяг. Білизну, яка була помітною під одягом. Фігуру, яка не могла бути непомітною під білизною та одягом.
- Ти мініатюрна, - сказала вона.
- Так, - позіхнула я.
- Але у тебе досить довгі нігті, - помітила Марі.
- А у тебе короткі, - помітила я.
- Хочеш знімати кімнату у моїй квартирі? – спитала Марі і поклала руку мені на коліно.
Три роки без моря. Тиждень без директора. Півтори доби без його голосу. П’ять хвилин тому я вважала себе натуралкою.
…Я буду довго думати.
Додав Roks 03 липня 2008
