Учасники

Автори / Сергій Жадан / Для чого кишені українському копу?

Я свято переконаний, що міліція створена для того, аби заважати громадянам при пересуванні. Міліціонери — вони ніби вершники апокаліпсису або назгули які-небудь, послані сюди на своїх диявольських бобіках аби відволікати пролетаріат від класової боротьби і повсякчас нагадувати нам, смертним, що слід завжди пам’ятати про свою моральну вертикаль і не забували тягнутись до неба, що не слід особливо вимахуватися і нехтувати накладеними на нас господом обов’язками, а в разі якщо ми все таки порушуємо хоча б одну із десяти заповідей морального кодексу будівника комунізму вони вже тут як тут, щоби вчасно дати дубинкою по нирках і відновити в тобі метафізичний страх перед сущим. Міліція безсумнівно несе в своїй діяльності вищий знак божого переситу, є якийсь надмір в самій ідеї існування внутрішніх органів, подумати тільки — для чого нам стільки внутрішніх органів, їх же солити на зиму можна — цих вічно незадоволених перебігом подій чуваків у шкіряних кожухках і засраних черевиках на титановій підошві, вони ніби й самі відчувають свою зайвість у цьому вертепі, очевидно, що десь там по небесних картотеках наплутали щось, вигадуючи міліцію, для мене це очевидно, на їхньому місці мало бути щось інше, я навіть не знаю що, може які додаткові рідкісні хом’ячки або пристосовані до наших суворих зим скунси. Тому що я справді намагаюсь уявити собі, як же вони з’явились і уявити не можу, очевидно, що беручи до свого ковчега попарно всю наявну на той час фауну, старий Ной міг взяти і міліцейський наряд, все-таки всякої тварі по парі, ось він і взяв собі пару сержантів. Щоправда, як вони при цьому розмножались?

Як би там не було, але за все своє яке не яке, але все таки життя, міліція (поліція) лише одного разу надала мені по-справжньому допомогу. До речі, було це зовсім недавно — я, в якомусь такому, знаєте, доволі сутінковому стані свідомості спускався в метро і чисто по інерції пішов на екскалатор, котрий підіймає громадян нагору. Ще й дивувався при цьому, що це за прикольні пасажири мені назустріч трапляються, і ось тут, десь на сьомій секунді мого забігу в нікуди на виручку мені кинувся черговий по станції сержант. Ну, і врятував, слід віддати йому належне. Хоча що там було рятувати — і так хвилями викинуло би на берег, себто підняло би нагору. Ось, і це все. Весь позитив у моїх багаточисельних контактах з міліцією. Натомість міліція арештовувала мене на вокзалах (залізничних і авто), коли я намагався кудись виїхати чи звідкись приїхати, арештовувала мене на перехрестях, коли я вперто переходив вулицю на червоне світло (подумаєш!), арештовувала в пасажирських поїздах за розпиття спиртних напоїв, арештовувала в поїздах метро за відсутність у мене документів і совісті; московські органи брали мене через мою велику торбу, німецька поліція шмонала мене за нездоровий колір очей, швейцарський наряд робив мені перевірку за те, що я в’їжджав до їхньої гостинної країни в шкіряній куртці (щоправда діло було в червні, але це не аргумент), польські лягаві не впізнавали мене на моєму фото в паспорті, а австрійські поліцаї, теж було діло, штрафували мене за порушення громадського спокою (це коли мої сусіди росіяни до п’ятої ранку слухали Кобзона). Скажіть мені, чому у нас нікого не арештовують за опівнічне слухання Кобзона?! За це потрібно арештовувати саме тут, повірте мені! Зрештою, я міг би продовжити, проте висновок можна робити вже — жодного разу, крім того героїчного витягування мене з екскалатора, рідна (і чужорідна) міліція мені не допомогла. Причому потреба в їхній допомозі час від часу таки виникала. Але — не допомагали. Як правило, коли нашу міліцію просиш про допомогу вся ця їхня зовнішня жорсткість і внутрішня похмурість раптово перетворюються на плаксиву безпорадність та безідейність. Я ніколи не забуду як жалюгідно виглядала наша мінтура під час акцій опозиції в Києві взимку 2001-го, коли вони бачили, що перед ними стоять якісь опозиціонери в якихось чорних хустках і хрін його знає, що з ними робити — команди не було, а самим щось не думається, тим більше, що з одного боку вони ніби нічого й не порушують — не мочаться по під’їздах, не п’ють з горла, навіть Кобзона не слухають, а з іншого боку видно ж — враги, і треба було б їм ввалити зараз, а ось якось не складається. Бридке видовище, одним словом. Зрештою, й поза цими конкретними випадками спостерігання почесної служби органів важко отримати естетичне задоволення від вигляду поодиноких представників чи цілих гомінких компаній у синій обвислій уніформі, старообрядних шапках-ушанках і з руками в кишенях — у них постійно руки в кишенях! — мені це відразу нагадує давнє: «Мужчина, кишені вам не для цього». Хоча я, в принципі, не естет, очевидно, що тут я надто суб’єктивно підходжу до їхніх, з дозволу сказати, мундирів, ну, але що тут скажеш — назвався ментом, полізай в бобік.

В моїй особистій рецепції майбутнього, в моєму, так би мовити, приватному комунізмі я знаходжу місце для багатьох громадян і громадянок нашого стрьомного суспільства, я не мізантроп, не є ман’яком, навіть сексуальним, тому доволі терпимо ставлюсь до більшості індивідумів, котрі мене оточують. Я бачу в майбутньому місце для пролетаріату і для селянства, навіть для інтелігенції я його там бачу, та що там інтелігенції — навіть для творчої інтелігенції, хай живуть. Я бачу місце для безробітних, для безпритульних, для професійних бомжів, для юродивих і покриток, для багатодітних матерів і для чуваків, котрі не сплачують аліменти; для криміналу загалом, ну, мається на увазі для дрібного криміналу, не для олігархів — олігархів потрібно розстрілювати, тут я згоден з президентом Росії. Я бачу місце для віруючих, незалежно від їхньої конфесії, для атеїстів, для сатаністів, для всіляких вудистів та інших покидьків — без них я би відмовився жити в майбутньому, без них було б не так весело. Я бачу в майбутньому місце для сепаратистів і партизанів, для фанатиків і просто божевільних, для торчків і для убуханої гопоти, я навіть бачу місце для Папи Римського — хай він навіть не українець. Але я не бачу місця для міліції, зовсім не бачу, міліція в майбутньому не потрібна, вона просто не вписується в щойно розписану мною тут райдужну картину майбутнього ідеального суспільства, міліція це той паркан, котрий простіше не фарбувати а знести, і я щиро сподіваюсь що вона таки не дотягне до мого майбутнього, себто не те, щоби я бажав якоїсь одночасної загибелі всіх каральних органів нашої цивілізації, боронь боже, просто я бажав би їм розсмоктатись як апендиксу під умілими руками ісуса чи ще якого екстрасенса, хоч і розумію, що мої шанси тут невисокі. Бо справді, куди діватись списаному за непотрібністю дільничому? В поле працювати він не піде, в ливарний цех так само, загалом я боюсь за них, вони не пристосовані до нормального життя, вони як динозаври, або диплодоки які-небудь — у них надто сильно розвинені щелепи, проте наглухо атрофоване почуття соціальної справедливості, забери в міліцейської роти дубинки і пусти жити в ліси — вони ж там помруть без вогню, м’яса й армійської дисципліни. Я можу собі припустити хіба що існування в майбутньому резервацій для колишніх копів, де-небудь на сопках Маньчжурії, де вони будуть жити за своїм внутрішнім гарнізонним розпорядком, вранці встаючи за сиреною, виколупуючи з-під землі своїми смугастими палочками корінці та іншу земноводну смакоту, ганяючи по вечорах неозорими преріями на могутніх уралах з колясками, під’їжджаючи до кордонів резервації і визираючи звідти в зовнішній світ, не наважуючись проте перетнути останній кпп — оскільки хто його зна, що там за люди живуть, чим вони займаються, як ставляться до внутрішніх органів, а головне — чому вони не ходять строєм. Думаю, десь так ми й могли б розійтись із миром, в разі чого. Тож на цій патетичній ноті й кінчаю, в хорошому, звісно, значенні цього слова.

Сергій Жадан

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb