Автори / Сергій Жадан / Ефіопія

+ + +

Він був листоношею в Амстердамі,
слухав аббу, сидів на трамі,
дивився порно у вихідні.
Друзі його, пияки-радикали,
говорили: «Ми все провтикали,
ми, можна сказати, по вуха в лайні.

В країні стагнація і мудацтво,
лібералізм і продажне лівацтво,
і неясно, що нас трима на плаву.
Євросоюзом керує сволота.
Вони говорять – «Свобода, свобода»,
а піди-но, купи нормальну траву.

Але на Сході ще є країна,
вона сьогодні, можливо, єдина,
де сонце свободи не встигло зайти.
Де вірять в людину – вільну, розкуту.
Спробуй пробити канали збуту,
давай наведемо культурні мости!

Там втіха сходить на кожну хату.
Церкви московського патріархату
знімають вроки і славлять джа.
Мануфактура та інші крами
там контролюються профспілками,
і співом ясніє колгоспна межа!

Там п’ють абсент при застудній хворобі.
Там демони у жіночій подобі,
сховавши в горлі темну пітьму,
сповнять усяку твою забаганку.
Давай, чувак – привези афганку!» –
повторювали вони йому.

І він ступив на цю дивну трасу.
Авіалініями Донбасу,
де на сніданок – лише бухло,
мріючи про країну шалену,
він вилетів за кордони шенгену,
лишивши все, що в нього було.

Ступивши на землю в місті Донецьку,
з усіх іноземних знаючи грецьку,
котру тут нібито знали всі,
він трапив до рук дивовижній парі –
водій на форді й друг на кумарі.
І сяяли зорі у всій красі.

Водій сказав: «Все нормально, зьома,
давай, почувайся у нас, як вдома,
тут друзі навколо, бачиш і сам.
Ти трапив на землю обітовану.
Їдьмо в Стаханов, там стільки плану,
що вистачить на весь Амстердам!»

Був простір вечірньою сутінню скутий.
Стояла зима. Починався лютий.
І місяць за ними гнався, як птах.
Тривожно світилися терикони,
на Україну ішли циклони,
й душі тонули в глибоких снігах.

На сорок п’ятому кілометрі
вони застигли в злій круговерті,
і тьма огорнула їх мулом густим.
Водій промовив: «Йохан, братішка,
по ходу, виходить, усім нам кришка,
молися своїм растаманським святим!»

Замерзло пальне і стихала мова.
Смерть надійшла із портів, з Азова,
і демон смутку над ними літав.
Випивши дезодорант, щоб зігрітись,
він намагався комусь дозвонитись,
але телефон йому відповідав:

«На даний момент абонент недоступний.
Життя – процес взагалі підступний,
так ніби тонеш серед ріки.
Смерть твоя – невелика втрата,
просто змінюється оператор,
й повільно зникають вхідні дзвінки».


+ + +

Море дихає чорним теплом,
розгортається, мов полотно.
І три комерсанта сидять за столом,
і порівну ділять тепле вино.

Туману встояне молоко
затікає до піджаків.
І перший збиває своїм кулаком
хрустких метеликів і жуків.

Бо в серці в нього пекучі вогні
палають невідомо чому,
і темна хвороба останні дні
роз’їдає легені йому.

Він уже знає, які дива
є в цьому мороці і молоці,
що значать насправді зелені слова,
наколоті на його кулаці.

Все, що він бачив – нічні міста,
портові крани і вантажі,
тривога, яка вночі вироста
і топчеться тобі по душі.

Все, що він чув – старі кораблі,
друзі, розстріляні впритул,
жінка, яка в готельній імлі
розповідає щось про Стамбул.

Тепер він у цьому тумані сидить,
і знає все, і йому все одно.
І другий завжди йому дасть кредит,
а третій запропонує вино.

І я хотів би в кінці життя
купитись на цей солодкий обман,
перш ніж відчалити без вороття,
перш ніж пірнути в чортів туман.

Сидіти й пити своє вино.
Дивитися смерті в просте лице
з друзями, котрі все знають давно,
знають, але не говорять про це.


+ + +

Ти довго тримався за наші місця,
за ці гарячі піски,
де місяць із синім лицем мерця
жене табуни тріски.

Але і ти наважився теж
відійти назавжди
з червоних вигорілих побереж
крізь потаємні ходи.

Це віра, яка тебе огорта,
допомогла дійти,
збираючи в чорних нічних портах
ватаги таких, як ти.

І кочегари в липкому диму
здіймали сяйво заграв,
вганяючи в солодку пітьму
громіздкий пароплав.

Там співи матросів пливуть догори,
й між ними пісня твоя,
й піднявши зелені свої прапори,
лежить Ефіопія.

Там сонце пройма прибережні ліси,
і світиться океан,
і спокоєм повняться голоси
всіх растафаріан.

Там зблискує неба коштовне хутро
над тьмяністю теплих тіл,
там моря вивернуте нутро
викочується в суходіл.

І кожному, хто потрапив туди,
хто, зрештою, не потонув,
вдосталь буде хліба й води,
цукру і тютюну.

Тому що смерть відпускає тих,
за ким немає боргів,
хто плив у трюмах залізних своїх
до ламких берегів.

Тому що і кров у кожному з нас
вертається без кінця,
перекочуючись повсякчас
через наші серця,

і кожне слово дзвінким піском
тримається горла твого,
аби ти міг своїм язиком
вимовити його.


+ + +

Я завжди з повагою ставився до професійного спорту.
Мені здавалося є якесь вище призначення
в усіх цих гетрах і майках, важких від солоного поту,
в розбитих фізіономіях, які показує телебачення.

Діти робітників, котрі живуть на спальних районах,
сходяться на пустирях за чорними теплотрасами,
і кожного вечора грають від оборони,
витоптуючи траву китайськими адідасами.

Кожен із них хотів би стати нормальним боксером,
підписати контракт на бої де-небудь у штатах,
завалити пару кубинців, і стати, зрештою, мільйонером,
просаджуючи гонорари на ігрових автоматах.

Стати колись чемпіоном, щоби всі ці придурки
знімали собі на мобіли твоє нагородження.
Щомісяця відраховувати кошти в дитячі притулки,
ніколи не забуваючи про соціальне походження.

Боротися із депресією медичними препаратами.
Спати із покоївками, битись із репортерами.
Громити різний непотріб, принесений спекулянтами,
і заливатись у ліжку золотою мадерою.

Не засинати без морфію, в’язати зап’ястя бинтами.
Наче золото в ріках, шукати снодійне у венах.
Ставати у залі під грушу й бити її до нестями,
ніби це справді вона винна в твоїх проблемах.

Додав Art-Vertep 09 травня 2008

Про автора

Сергій Жадан (народився 1974 р.) — поет, прозаїк, перекладач, есеїст, органзіатор літературних фестивалів, рок-концертів, театралізованих перфоменсів та акцій громадянської непокори. Автор кількох книжок віршів та прози. Живе і працює в&nb