Автори / Святослав Чирук / МАРУТА

— Хочеш чаю з барбарисом? Він кисленький, на калину трохи схожий, навіть кольором.

— Ні.

— Ну то як хочеш, а я буду.

Задзюркотів окріп. Від світло-зеленої чашки швидко підійнялася пара.

— Ти все ще женешся за тою…марою?

— Її звуть Марута, не Мара.

— Знаю, — сказала вона трохи роздратовано, і почала нервово вовтузитися на стільці, намагаючись зручніше вмоститися, — я не те мала на увазі.

— А-а… Так, женуся.

— Ну і бовдур.

— Прошу без образ! — По столу грюкнув кулак. — Не треба цього. Ти знала про все з самого початку, я нічого не приховував.

— Але ж …- Вона трохи розгубилася. — Але ж я не знала, що ти… Так і до божевілля недалеко …Не можна ж настільки… фанатично.

— Фанатично що, любити?! — у зінках блисконуло світло. — Та ти мене ревнуєш!

— Так, ревную! — підскочила вона, і одразу ж опливла на підлогу, закрилася долонями, з-під яких невдовзі почали накрапувати сльози. Почулося тихе схлипування. — Хто б казав про любов… Ти, ти нікого ніколи не любив, і ніколи не полюбиш…Ти тільки себе любив — знову схлип. — Та що там, ти й себе не любиш…

Приголомшена тиша. Хвилина мовчання. Плач.

— Заспокойся , все буде добре. — Рука ковзала по її волоссю, обіймала плечі. — Я не можу, іноді мені здається, що я тебе кохаю, особливо тоді, коли ти раптово зникаєш і пропадаєш невідомо де, на тиждень, два, а то й на місяць. Коли розумію, що можу втратити тебе, що ти можеш себе згубити. Нізащо. За мене… Не плач.

Вона відняла руки. Обличчя було ще вологе і червоне. В її очах був страх.

— Ти любиш мене, як неї, коли нас нема. Бісів історик. Ти і історію тому любиш. Що її вже нема, що вона вже вмерла… Розумієш, що не наздоженеш, що не дістанеш. Мучиш себе через те, та все одно ідеш. Впертий. Ще й насолоджується тим, вірші складає. Мазохіст. Збочинець… Фантазер. — Вона змовкла. Знов пролунала гучна тиша. — Як це починалося? Ну, я маю на увазі, як ти з нею познайомився? Хто вона така взагалі ?

— Марута — дочка Перуна.

— О боже! Відчини кватирку, будь ласка, щось мені духко.

— Як будеш після кожного слова перебивати, то я взагалі нічого не зможу розповісти.

— Ні- ні, я мовчу. Просто відчини кватирку, справді духко.

Змерзлий шпінгалет здався не одразу. Він чинив відчайдушний опір, але змушений був підкоритися людській волі. В кімнату увірвалося холодне повітря.

— Я був тоді ще зовсім маленький. Часто любив гуляти степом. Там так гарно, знаєш. Дивишся як дмуха вітер, і на душі стає так спокійно, він наче вдихає в тебе нове життя. Здається, що навкруги стільки загадкового і незрозумілого. Ніби потрапляєш у казку. Трава хилиться до землі, та знов підіймається, хитається, як люди у своєму житті. Дерева у гаях нагадують богатирів, що міряються силою. Їхнє тріпочуче листя переливається сріблясто-зеленою лускою, як луска на панцирах. Шебуршить осока і очерет на болотистому озерному березі, де живе, тільки дуже добре ховається, довгобородий водяник. В темнім, як морські глибини, небі гримить так, ніби військо йде у бій, а перед ним, перед цим військом, летять хмари вирами пилу.

І в одну мить все ожило: заспівали мавки у лісі, по озеру і полю заплясали русалки, і з неба, відокремившись від перунової раті зійшла вона, на крилах і в кольчузі. Золотисте волосся майстерним узором оторочувало її образ. Вона стояла, завмерши, і дивилася на мене очами в яких було все: і жар , і холод, і тепло. Біль, страждання, смерть , ненависть, любов, ніжність і трепет. Все.

В її білих руках була чаша з черепу, може навіть самого Святослава Завойовника, бо ж з його черепа було зроблено чашу. З неї вона дає відпити загиблим перед тим, як забрати їх до Вирію.

І вознеслась на крилах у небо.

— Ми будемо разом, — сказала вона тоді. — Вір у себе, хоч і не можеш зрозуміти насправді чого хочеш. Не бійся діяти, бо воїн — не тільки той, хто зіткається мечем.

По небу гнівливо різонула перунова сокира, а Марута зникла, сховавшись за важкими похмурими хмарами. А потім довго я бажав лише одного — зустрітися з нею знову . Іноді бачив здалеку. Та ненадовго.

Знаєш, люди іноді нагадують мені мавп. Дивлюсь на них, і бачу горил, гібонів, орангутангів, макак, що кривляються. Вона ж не така, тому що безтілесна. Вона — справжня людина.

— І хто ж я для тебе ? Може бабуїн, від слова «баба»?

— Та ні. Ні, чому ти все переінакшуєш, вивертаєш саму суть навиворіт? Ненавиджу ці кляті слова, які так легко змінюють личину.

Знов мовчання. Пауза. Тільки в небі гримить.

— Я розумію тебе.

—  Що?

— Кажу, що я розумію тебе. Просто мені образливо, що ти летиш за химерою. Бо я кохаю тебе по справжньому. Так — так, кохаю, ти вірно розчув. — Очі її затягла плівка сліз. — Кляті слова. Мені ж здавалося. Що це буде так… красиво, а вийшло… А ти ж мене мимохідь. Коли забуваєш про свій пошук. Ти до всіх так відносишся, знаю. Я — не виключення, а що ж це за любов, коли не виключення, коли — буденність? Я жила у буденності і бачила тебе, як ти дивився кудись вдалечінь. І покохала, вважала, що ти звільниш мене від неї, та помилилася. Я для тебе — буденність, а мрія лише в тобі і лише для тебе… — вона знову заплакала. — Не чіпай. Не торкайся мене!

Боги, не вже все це правда? Невже все виглядає саме так?

— Я тебе поважаю, — та вона нічого не чула за своїм хлипанням, і все здригалася, розтираючи сльози по вилицях. — Я тебе поважаю, і хочу любити, іноді мені здається, що так і є, але наступної хвилини не можу бути в цьому певен. Я не знаю. Я вагаюсь… Може твоя правда. Що я нездатен до любові. Раптом гупнуло так, що аж вікна у шибках задрижали. Затанцювали блискавки і поміж ними, на вороному коні, з`явилася Марута…

Замок хутко клацнув. Ноги наперебій побігли вперед. Палець божевільно тис на кнопку — марно — ліфт не працював. Залишалися сходи.

— Стій! Стій! Ти куди?! — чулося позаду.

Стало важко дихати. У грудях було гаряче, а серце калатало так, якби хотіло проскочити між ребер. Двері на дах були відчинені. Вітер прямо-таки ричав, як голодний хижак.

Марута сміялась у хмарах. — Іди! Іди! Іди до мене!

Закаблуки вже стали на парапета.

— Стій! Стій! Це ж чотирнадцятий поверх! Зупинись! — ледь — ледь лунало позаду.

Стрибок. Руки обійняли марутин торс, — тепер ми вже будемо разом, тепер ти од мене не втечеш!

Та тіла не було. Була лише димка. Пальці відчули пустіль.

Раптом справжня тепла рука вчепилася у долонь.

— Тримайся! Тримайся! Не падай!

Ноги перебирали в повітрі, а згори крапали сльози.

— Тримайся! Я тебе витягну!

— Це — кохання. І воно не буденне, — посмішка чиркнула по обличчю. — Ти нагадуєш мені Маруту, що витягає у Вирій — тяжкий видих. — Воїнів. Як я раніше того не помічав? Це ж ти — Марута, а то була лише відображення. Блякле відображення, — друга рука схопила за лікоть. Вона тягнула вгору, до себе.

Пальці відчули тіло.

30 листопада 2002 року

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003