Увійти · Зареєструватися
Потік Афіші Товари Статті Інформація

Автори / Остап Сливинський / Поезії

РУХОМИЙ ВОГОНЬ

Простирадло, нагріте за вечір випарами ріки, пошарпане потрійним
ножем сліду; щось переслідувало нас — зламана гілка,
куряча кров — цілу дорогу. Пам’ятаєш, коли ти вперше відчула страх?
Зірка, здавалося, світить зсередини, з-під нам’ятого брезенту, з дна
того сміттєвого озера, чиї джерела ми необережно відкрили.
Раз і два, можна не рахувати, ти вже спиш, впасована у півколо намету,
а далі — у неправильний багатокутник кар’єру, забувши про велосипед,
що мокне під дощем.
Рухомий вогонь, Lauffeuer, так міг би називатися міжконтинентальний експрес,
чи якась міжнародна розвідувальна операція, але чомусь тут,
на краю обжитої частини Европи, це слово повертається, як пароль,
блищить по наелектризованих мокрих рейках, спалахує двічі у темній будці
обхідника. Хтось прокинувся там?
Скільки ще знаків нам потрібно, щоб ми повернули назад?
Через густий дощ, певно, не скористаємося запрошенням пропахлих глиною
і будзом пастухів з долини,
так і залишимось тут, серед спалахів, від яких полотно просвічує кожною ниткою.
Спинена й охолола кров лишає по собі вулканічні русла, спалені трави; ми
ще трохи на плаву, а потім — уже завжди на плаву, непотопленні, як злива,
стоїмо під щільно оточеним небом, звідки чути щось крізь захриплий мегафон, як
з місця катастрофи. Хтось ув’язнений у перекинутому вагоні?
Ріка десь зірвала міст, по якому їхав автобус з переможеною футбольною командою?
На цю годину новин більше немає, надходять туманні чутки. Проте
непідписаним можна знехтувати.
Невикористане світло повернеться назад, на невідому тобі адресу.
На світанку я йду на берег шукати забутий тобою купальник, момент запізнілої,
та ще й дуже сумнівної близькості. Велосипед лежить там, де слід,
политий, пророслий відблисками. Все працює у заданому ритмі:
дихання ріки, стукотіння колії,
дощ погасив солому, що горіла, як маяк, розкладена на залізних прутах.
Вогонь зупинився у цій обвугленій клітці.
Його останній подих був десь о четвертій ранку, коли живі рідко думають про тих,
хто вже майже там.


LIMBO

Пагорби поночі були ніби розкидана постіль,
В якій закублились птахи. Пам’ятаєш:
Можна довіряти лише випадковим знахідкам,
Я знайшов рештки чийогось пальта,
Що зачепилися за весло. Купища одягу
Нагадують лише секонд-генди й
Концтабори, а тут? Велике прання, яке
Нам влаштовує цілонічний туман?
Ніби готель відкрили над гладдю озера —
Запалені нічники просвітлюють воду наскрізь,
Пожежна драбина веде у донні піски.
Можна заночувати в повітрі, аби земля
Не напирала у сни разом зі своїм перетлілим
Цвинтарем! З цілим жмутом ображених
Пальт, понівечених черевиків і шапок!
Треба вважати, щоб не одягти мертву сорочку,
Наприклад. — А досить не зачинити вікно
Перед нетлею, що переносить вірус іншого світла.
Дія одного зі снів відбувалася в гардеробі,
Яким починається протилежний світ.


**

                                                       M. R.
Треба було легко відштовхнутися і пливти.
Розвернутий течією катер, над яким парувала
Кухня відлиги. А далі — двоє з них, розсідлані,
З випнутими лопатками, між які набралося трохи води.

Вони люблять лягати в намул, де закінчується
Очерет, і здається, ніби впали дві комети,
Загорнуті в чорний брезент, із якимись опорами,
З меридіанами ребер, що проглядають

Наскрізь. Тут діється їх незв’язна любов,
Посеред цілодобової обсерваторії трав.
Пташко вод, шпулько світла, гарцерику вітру,
Як водомірка — невагомо і точно — я переписую

Їх курсив.


EVA

Старий університетський корпус, який називають «Казарма», і майже завжди зачинений
Ботанічний сад; кілька з нас перестрибували на роверах невисокі ланцюги огорожі,
Спинялося перехрестя, проклинаючи зміну Світла. Мої недорослі духи
Будуть берегти Тебе, Єво. Тоді я довго не відчиняв, вдихаючи пах
Повної ванни троянд після шкільного свята, шампуню «Сіль із вишнею», який Ти
Любила; Міністр внутрішніх справ країни кефіру пунктуально закривав свої кордони
Щоранку, коли час було бігти на Стадіон, і у вітті шуміли пробуджені;
Я терпляче чекав, поки Ти поговориш зі старшими, я уявляв собі кермо і обертав
Перед Тобою зображення, повне невідомих мені знаків, впізнавав себе і ставив на
Позначці "0", і рухався, як у танці засинання; впізнавав Твоїх друзів і домашніх тварин,
І також визначав їм числа, близько до себе. А далі дуже глибоко залітали птахи,
Я таки говорив до Тебе мовою пір’я, але знаєш, як пір’я все пропускає,
Ніби п’яний патруль. Це має назву «синдром пелікана», я був просто блискучим
Зразком; і коли я з ганьбою повернувся за парту, згадалося Твоє оте єдине речення:
«Щоб не хвилюватися, я уявляла людей деревами». Єво, я перестав відгукуватися на
Власне ім’я.


**

Мапа Гренландії світила над нашим ліжком усі літні ночі,
Ніби сузір’я Тюленя чи довгастий глибоководний маяк.
Чому крізь товщу води не видно м’язистого механізму, який там точно працює?
О боже, якісь голоси, якась інша розмова точиться в твоєму тілі такою порою,
І я зриваюся, злитий холодним потом, слухаю, як він гупає, досконалий, один на всіх.


**

                                                                                          (Для Cюзі)
Я вперше за довгий час зрадів зливі, яка принесла хоч невелику зміну.

Позаду була безсонна ніч, а я дивився, як діти грають в якусь коротку гру,
По одному вибігають, покрикують кілька слів у дощ і кидаються назад
Під бляшаний дашок, і сміються вже разом.

Так і в мене влетів якийсь сміх, як кульова блискавка, дощ ніби перекинувся сторчголов
Переді мною, і я раптом почав реготати, все закрутилося, як пралька, повна
Білого вина,

І було, як глибоко під водою: «Вдихай, але залишишся нашим королем», і я ще вагався,
Якщо це можливо — вагатись і реготати одночасно,
А далі збіг униз, де вічно недорослі клени ніби крутилися поміж краплями,

І кричав, дайте більше піни, відкрийте шлюзи йоґурту з соком, і кричав,
Виключіть свої колонки, бо буде замикання і великий фейєрверк, і наречені
Будуть згадувати цей день із соромом, і дивився, як дерева ухиляються від найбільших
Крапель, і пробував так само.

Діти збилися в купку під своїм дашком, мокрі й кольорові, як один екзотичний корал,
А я був їхнім королем, і не міг видихнути.


СФЕРА

Чогось із носа йшла кров, ніби серце знову шукало із тебе вихід.
Я спочатку нічого не розумів, гадав, ти плачеш,
Намагався спинити таксі, глузували ринви, мені аплодуючи,
Гасли квадрати кав’ярень, дорожні знаки вказували один на одного:
Дзвіночки і риби, золоті космонавти, склянка води з накришеним стеарином,
Збаламучена різдвяна іграшка. І ти — всередині різдвяної іграшки,
Яка виконує свою механічну радість. Піанола Марлен
Сама зіграє елегію хороброго снігу, сама приструнить погоду і візьме тебе на гачок.

Моя сферо, повна диму й вогнів, різної випадкової музики!
Серце й легені вібрують, як прикордонні мости, з ночі ще теплі і мокрі:
Бранці власного руху, опудала хмар, солом’яні бики.


ДВА ВІРШІ ДЛЯ. Н. К.

1

Ще тільки шоста, а надворі вже панувало стільки світлистих королів! Моя Сатанко!
Світло ніби пробивало наскрізь простирадло, мені стало соромно, ненадовго,
там наче спали якісь водорості, під ковдрою було як усередині прозорого кита,
і повір, я побачив там центр землі, який крутився, ніби червона наклейка на платівці,
він смердів, як надпалена плівка, смердів рибою, котра не встигла вирватися з-під пекучої мантії —
знаю, ти вже не спала майже дві години і встигла зробити сніданок, який тепер стигнув на кухні,
і довго стояла біля мене, відчинила й зачинила вікно, і повернула дітям м’яч,
що випадково залетів на веранду, але ж ти бачила те саме? Як крізь гаряче повітря?
І почула той гамір глибин, задушливих і райдужних? Інакше чого
ми ніби затанцювали, зустрівшися поглядом — через мить, коли я остаточно прокинувся?

2

Вір мені, світелку.
Навіть коли —
коли з дна підходять тіні риб, іскристих у сонці — і я бачу їхній каламутніший
бік, плутаюся, палю наосліп — навіть тоді -
вір мені, світелку.

Зараз, коли, здається, цілий океан впав на маленьке місто,
шумлять дерева, перекачуючи прозору воду,
і ми наче бездомні, що впросилися переночувати в автоматичній пральні,
притихлі й щасливі серед повсюдного плюскотіння,
у танці на реї, у серці комети,
що повна старих імен і дат, раптово сплавлених в одне пекуче ядро,
розігнаних так, як лише ми можемо бігти у своїй любові.

Світелку, я не можу без твого дихання.


**

                              Америко, ти дала мені небагато (М.С.)

- Були дні, коли слова летіли, як вистрелені з найточнішої
зброї.
- Нас приймали міста, що росли у ніздрях вулкану,
і навіть померти
було так, ніби вдарила в груди холодна хвиля.

Наші добрі орегонські брати! Я танцюю,
як заведена іграшка, я маю за що вам дякувати.

Америка — о,
вона розставила свої міста так, щоб можна було
читати їх з будь-якої точки, щоб наша дорога
від озера до надгнилого ґанку була, ніби злітна
смуга, завжди ними підсвітлена:
кілька найважливіших книгарень; сцена
з мідним мікрофоном; сузір’я «Сяйливий Велосипед».

Не зупиняйся, продовжуй, Змійко,
відчалюй м’яко, а далі — як ошалілий катер:
Бог не покине того, хто обрав його рейс.


**

А те, що було далі -

я розповів їй, як був хрещений. Не знаю, чогось зайшла мова.
Я бачив фото домашнього вівтаря, стіл, де ми багато років
обідали — і тут: свічки й невелика ікона, квіти і якась інша
зелень, схожа на пучки петрушки. Мене тримають на колінах,
сидяче немовля, не знаю, чи я вже охрещений на крайньому фото.

Скільки насправді може вмістити у собі вірш? Більше, ніж
встигаєш підгледіти з освітленого містка, поки внизу пропливає
чужа важка баржа? Більше, ніж встигаєш наговорити
в позичений телефон, у передмісті міста, повного понурих
гірників? Більше, ніж сто шістдесят знаків?

Вірш протікає,
ніби погано закоркована пляшка, нічого, нічого.


НЕБО НАД БЕРЛІНОМ

До мене стукає серце, так ніби я ще нічого не знаю.

Був короткий дзвінок, а потім години чекання на пристані,
біля приватних катерів, там, де закінчувалося Ванзеє
і починалося щось інше — протока? У якій вода пахла зеленим чаєм,
підсвітлена зсередини цілим міністерством субмарин.
І я ходив по набережній, двоє росіян закидали вудки, хоча
що вони хотіли впіймати о такій порі? Голоси, шпигунські мушлі, які
задокументували 1942-й, 44-й, переговори неба й води на коротких хвилях?
Тоді ще не повірив би, що не дочекаюся.

Нема суті справи. Витекла, як розбите око.
У мене лише одне бажання, та й те навряд чи здійсненне:
хай смерть, ніби прикордонна вежа, надсилає принаймні три попередження.

 
 

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Поет, перекладач, есеїст, мандрівник. Народився 1978 р. Автор поетичних книжок «Жертвоприношення великої риби» (1998), «Полуднева лінія» (2004).

 

Коментарi

05 липня 2007

Модно,чуваче,модно! Стiко всього задимленого втаємниченого...yx!

Коментувати
 
 
 

Гостиница Днепропетровск |  Светильники Днепропетровск |  Рекламное агентство |  Сауны Днепропетровска