Автори / Остап Сливинський / Нові поезії

Сhristmasutra

Життя
наростає поволі і неухильно, як кольоровий риф.
Станіоль, старість дерев, стадіон, перетворений на вільний мікрофон поезії,
сітка, через яку я перелітаю м’ячем, мені добре, я спокійна куля,
що не має призначення, бо є лише мовчання зі штабу, саме тільки світло без слів,
телефон увімкнувся й сяйнув із кишені, наче шалена зірка.

Вмій слухати, далі розчиняйся спокійно, будь цукровою ватою,
в’єтнамським коктейлем під назвою «Колиска крабів», яким заливають
східну печаль.
Площа небесного спокою, я молюся, ставши в незручну позу посеред
свіжоспечених різдвяних шоперів. Мені як?
ОY.


* *

Тенісний стіл і сітка поміж дерев, маленька
розгойдана планета з витоптаною травою,
що розганялася кожного дня, ніби скрипучий атракціон,
і викидала нас просто у райдужну воду,
між бляшаний оркестр таємниць.

Всі ключі, які ми носили на шиї, всі марковані стежки,
змагання з розпалювання вогню, дні без їжі й води,
на самому вині, на самій любові, наші таємні місця,
значені світляками, змерзлі плечі й задимлені голови –
все наздоганяє нас і мовчить. Велика тиша копалень.

Тепер темніє о 4.40, я беру ліхтарик і шукаю те місце
біля ріки, де кохався зі Змійкою, з повітрям і землею,
і плетивом брунатних рослин, замкнутих у її подовгастому
тілі; і можна було би покликати, я знаю імена всіх,
сутру кожного закруту води, але голос ніби виселено

з легень за борги і нічний шум; і на цьому березі,
в пору, коли достигають каламутні плоди вольфраму,
я сам, безпорадний і вдячний, мов порятоване цуценя,
чую, як посудину, приготовану для любові, заповнює
інша, глуха рідина, схожа на дощ у надірваній ринві.


Cамі лише замахи до гри

І

Крізь прочинені двері не видно нічого.

Моя голова – ніби сак, яким хтось ловить нічного метелика,
розпалившись, вибігає надвір, і ще трохи махає ним у повній пітьмі.
Поки він зупиняє руку і гасне, наче
вольфрамова нитка – починається вірш. Коли вертає
до столу, де світить жилка тремкої ріки – його вже нема.


ІІ

Слина мого тіла була мені точною зброєю всі довгі липні й серпні,
коли світ крутився, як бульбашка в іграшці, коли сипала променями
виграна жменя монет, посилаючи сигнали тим із «клину»,
й вони підходили без страху до нашої відважної зелені, дощаного сховку,
повного іржавих ножів і сливових стріл. Дарма.
Кульгавий собака мав більшу владу, ніж весь кодекс симпатії,
чи як це сказати.


ІІІ

Як можна вирости з часу? Схитнутися на трухлявому молі й
зламати собі життя, як зап’ястя? Триматись пір’їни, яку хтось
кинув тобі дуже-дуже давно, й сміливо пірнати в зелену воду?
Вірю, що там, за порогами, також є хтось живий, може,
навіть ціле село безтямних плавців, жінок із роздутими міхами, дітей-
пеліканів, яких порятували капризні щоки. Ложа птахів із
цілодобовою поштою, що доносить одну й ту саму новину.
Перерви мене, якщо я не правий. Там нічого нема, самі
лиш світла, голограми, плюмаж, напахчений будуар, потрібний,
як лисому гребінь.


* *

Серце б’ється за кожним подихом,
як кротовина, що, ворухнувшись, знову стає входом і виходом для тихого підземного життя;
як стара газонна помпа, що іноді оживає і поливає траву і дерева
інакшою, заковтнутою колись водою.

Привиди, яких я ніколи не навчу писати, тільки відвертатимуся кожного разу в розпал розмови, і знов буду з ними їхні двадцять з лишком секунд.
Якось я стояв у хорі позаду знайомого барабанщика, в якого було сто десять тактів паузи,
і він також Їх чув, завмерлий, повний своїх сороміцьких мантр, стогнав і підспівував нам, і до когось із нас він молився, та тільки так, як це вміють робити
тварини, ніби обличчя одного з нас було місяцем, і я бачив, що йому не буде дороги назад.
Тож якщо хочеш – Змійко – бути зі мною, пам’ятай про сто одинадцятий такт.

Удар, і багато кислого молока, розбита пляшка, короткочасні перебої в пам’яті,
і знову змарноване пообіддя, за яке ніхто не виставить куцого рахунку.

Ти: придумай собі метафору.
А я:
я
закритий острів з нафтовою свердловиною – там, де колись було сонячне сплетіння – причина війни у чиїхось теплих внутрішніх водах.


Папа

Я вийшов за двері,

стояла вистава «Спуск на воду корабля Ізиди», і
тягло так, ніби я одягнув завелику сорочку,
перехрещувалися вітри, і ставалася музика перехрестя,
схожа на зірку Голіафа – розкручене вірними чортове колесо –
сміх, задимлена папська пасторалька:
«я витертий, як криси капелюха! я чистий, як осяйна лисина!»

Знаю, що папа спіткнувся б, якби я раптом замислився.
А так: я ніби пляшка з вибитим дном, на якій грає Його ангел.

Додав Art-Vertep 04 січня 2008

Про автора

Поет, перекладач, есеїст, мандрівник. Народився 1978 р. Автор поетичних книжок «Жертвоприношення великої риби» (1998), «Полуднева лінія» (2004).