Учасники

Автори / Остап Сливинський / Холодний дотик води

* *

Досить напружити якийсь особливий м’яз – і ти вже там, смієшся
і крутишся, як однокрилка! Раніше я знав цю вправу.
Так може скипіти завжди покірна вода. Простий бунт води,
а все дзижчить, ніби розігнана пальцем платівка.

Це все було і могло повернутись – той колір світу,
надія, перекладена хлібом і мохом. Може, хтось
дзвонив, а я саме вийшов до кухні по якусь дрібницю?
Чи хтось намагався мене розбудити, дмухаючи в обличчя?

Як себе описати? Як тепер себе описати? М’ясо,
що багато разів помилялося формою?
Попереду ще дві галявини різної площі, зі смугами
сонця, з чужим взуттям, де живуть покоління безсонних мурах.

Ще одна макабрична пісенька

Кажеш, говорити і усміхатися в
широко відчинене вікно, стоячи по пояс у підтопленій брамі?

Маєш на увазі наші дитинні уявлення про смерть? Наприклад,
Щось як брунатне серце, намальоване трохи нижче на шкірі?

Мічене місце: тут поховали братів-п’яниць, я знаю, тут плаває їхній одяг.
Не пригадаю імен, хоч ми якось пили утрьох у душному фургоні.

А тепер у них тиха парова кухня, фірма «Молочні брати».
Якщо хочеш, глибше ковтни, і я зможу тебе туди завести.

Холодний дотик води

Тут загадка, яку я не можу розв’язати,
маленька, наче блошине око.

Хтось згадав про мене у чиюсь відсутність.
Дві жердини встромлені кимсь біля самої води,
обжиті світляками, ніби ворота для іграшкових гідропланів. Хтось похапцем роздягався на смузі піску, вбігав до
ще живої з дня води, повертався, усміхнений
і непередбачуваний, як континентальна погода.
Дзеленчать ключі, виграні в короткій перепалці
з кимсь, із горішнього поверху, де білі рушники.
Хтось першим побіжить у правильному напрямку,
коли западе ніч, почує голоси зі станції, почує свист пари.
Побіжить, розмахуючи продірявленими руками, як п’яний
рибалка з гачком, встромленим у долоню, з хитким
вудилищем, що вкаже шлях тіням.

V. 2002, Варшава

Загубив телефон, ключі, адресу дому, де маю провести
дві наступні ночі, голова тяжка, як оберемок
намоклого листя, всі ліхтарі покірно горять, і
наближається стіна дощу з подвійно освітленої частини парку,
батьки знімають дітей з кольорових пластикових гірок
і натягають їм капюшони, світ розрізаний навпіл,
по цей бік – ще сухість і поспіх, а там – інший світ, тінь

Світло баламкає, ніби ватяний дзвін, у якому мене нема
Я мугикаю, обертаюсь за звуком і намагаюся розрізнити
Звідти приходить хтось, демон хитання, грає мокра сурма
У тебе вирване дно, каже він з-за спини, тебе неможливо вбити

* *

Думав, саму любов можна
послати на той бік, мовчазну, ніби хліб
із запеченим у ньому ключем?

Так не буває, велике тіло! Поки мовчиш, ти – клунок,
повний нетутешнього одягу. Шматяні губи пасують до мікрофона,
знайденого в піску, тому говори. Світло, колись нічиє, буде
швидко записувати.

Люблю тебе, тятиво, ліано, люблю, сонна затоко, –
кожне слово, наче серцевий м’яз, щосекунди
закриває вихід у прірву.

Я відчиняю вікно, і западає тиша.
Діти на стадіоні внизу ніби вмиті повільним бігом –
останній урок останнього дня тижня,
а потім – дорога додому і величезна решта життя

Додав Art-Vertep 11 червня 2008

Про автора

Поет, перекладач, есеїст, мандрівник. Народився 1978 р. Автор поетичних книжок «Жертвоприношення великої риби» (1998), «Полуднева лінія» (2004).