Автори / Ірина Демєнтєва (Новіцька) / Поезії

< постемпетришне >

тебе обняли перед стрибком із балкону
оранжеві хмари
і застиглі в патоці вечірнього диму підвіконня
сусідніх будинків

ти довго борсався в напівсвітлі

моментальна фотокартка свідомості
перфорована пораненнями в спину
стоїть на твоєму робочому столі

ти є не більше як пора року
яка живе лишається жити і повторюється
жорна жовтнів і порепані грудні
ти скануєш балконні надвечір’я
і відправляєш їх методично
десятками примірників
на всі конкурси включно з районними
щоб хто-небудь згадав твоє ім’я

але іржаві руки міських димарів
викладають по-новому
чорні карти твоєї туги
і щойно вітер складає на твоєму балконі
пожовклі від старості факси про осінь
ти обплітаєшся коконом
біля комп’ютерного екрану
і віти обсипає твій закрижанілий плач


< реанімаційне >

щось у тобі здохло
симптоми нагадували інфаркт
стіни коливалися у мряці
порожніми полотнами
і вкрита як їжак
непрохідними нетрями голок
захлиналася від безвиході душа

щось у тобі повертали електрошоком
притискаючи до вух слухавки
німих вуличних апаратів
вітер напружував павутинні мережі
і ти відпливала під ними у довгу подорож
наче під вітрилами
щось у тобі продували кисневими подушками
і м’якими безживними вустами
прихилялись до твого обличчя
оази неспроможних богів
з твердою водою в джерелах

щось у тобі маліло до розмірів крапки
як космічний корабель в обширі неба
вкритого лататтям жовтих зірок
полишаючи жаль і безнадію

тепер ти простий багатоклітинний організм
із зачатками музики


***

Перша осінь, як вершки на молоці.
Впало сонце на тумани. Осінь просто.
Перші ночі з заморозками та ці
Шедевральні дні, що розтяглися в просторі.
Тут, здається, час застиг, немов драглі,
Світ набув погожої святої ясності.
Комарі бринять, неначе скрипалі,
Що під стелею мордують струни ясочки-
Скрипки. Світло йде нізвідки, мов на тлі
Старосвітських та чудних картин-абстракцій.
Глючний світ, що потрива на полотні
Рівно стільки, як зазначено в контракті.
Дев’яносто днів повітря. Розкіш. Блаж.
Боже мій, яке ж бо щастя жити й дихати,
Убирати в себе звучний цей пейзаж,
Світлу осінь убирати всю до крихти.


***

у півтори ноги – на піку –
без кисню – з крицею у скронях –
всі болячки старого віку
розквітли велико як сонях –
без тиску груди – тільки сітка –
темніє зір – ростуть легені –
усе минуле – тільки міт – а
нове потоне у геєнні –
на піку згорбилась хвилина –
секунди падають по одній –
душе – найвища ти вершина
міжтисячлітньої безодні –
із маківкою в гущу синю –
серед безмовної завії –
ти платиш за свою гординю
відсутністю ковтка надії


***

наприкінці шляху несила
впаду собою в землю вдарю
спливу калюжею чорнила
на склі засохну кіновар’ю
оглухли нафіґ меценати
горлянки тішачи розливом
а ти ридань ґвалтовна зливо
вистукуй тактами кантат
розстроєні лади безладні
мої поранені пелюстки
душевні покриви булатні
хітинові немов молюски
втомилось море клекотати
діставши вуст моїх припливом
і вірш поволі й терпеливо
вчиняє самоатентат


***

Фізичним болем доторкнеться тиша,
Ключі в руці. А відчинити двері
Незмога. Певно, вся вселенни биша
В моменті, що створився на папері.
То крутяться слова, як центрифуга.
Дзеркала, в світло вставлені сітківки,
Немов сонця, підкотяться до пруга,
Чи то як коні – цокають підківки,
Ні, просто пульс. У вухо впершись кистю,
Півсню од відчаю. О, де подіну
Себе, коли цей звук – мов дощ по листю,
Хоч, як колись, випрошуй анальгіну?
Різкого болю посекундні стигми
Ростуть чимраз, і відпущу попруги.
Я космонавт, який ще, може, встигне
Знайти собі четвертий вимір другий.


***

засиплються скроні
плач обтинає віти
холодна густа вода
хиткий пором прижене
пройде тисячліття
доля дасть обновіти
в якийсь малий ембріон
живцем загнавши мене
мільйони народжень
так обридитись можна
і чуєшся ніби ти
пророк що усе спізнав
і голос сопілки
й густа трава придорожна
і богові очі
з порожніх небесних нав


***

Ось я,
Суди мене, суди!
Навалюй речення на речення!
Словомалюй,
Словоблуди,
Словокатуй!
Ми й так приречені.

Ось наш
Несправжній перший рай.
(твір винахідливого дяблика?..)
Словогори!
Слововбивай!
Гріхи зривай,
Неначе яблука!..

Ось я!
Вуглини по лицю.
Вугілля сліз.
Старого попелу.
Словошмагай!
Словолупцюй,
Витійствуй,
Мов,
Вигадуй зопалу!

Ось я.
Моя щока горить.
Горить душа.
Із пекла вихопи!..
Біжать стрічки слововідкрить.
І ти кричиш.
І важко дихати.

Як жаль!
Це все була лиш гра.
Прощаюсь раптом,
Різко й володно.
Навсе розлучені…
Ура!..
Виходжу геть.
Так смертно холодно.


***

не забудьтесь до жалощів нащо мені
ця подачка мов дідові в чарку монета
бо хоч разом зі шкірою скину смішні
ці смішні ці смішні ці смішні ці тенета
бо набридне ж до відчаю і підберу
пурпурову спідницю циганки фортуни
а тоді западусь збожеволію вмру
лиш старого мотиву не виллю на струни


***

поночі в голову лізе усяке хлам’я
всяке верзеться
буває що й дах зриває
як мені вас малювала
моя услужлива пам’ять
я на хвилину забулась
подумала сон триває

ще не було цілунків
ще не впала завіса
тільки смагляву шкіру
легко пестили руки
бачиш це просто жарт лукавого біса
бачите очі диявола з-під перуки

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Ірина Демєнтєва (Новіцька), 1981 р. н.. поетеса, критик, публіцист, прозаїк. Лауреат четвертої премії в 2006 році від Смолоскипу. Учасник поетичних фестивалів,в Київі, Харкові, Львові, Ізюмі. Друкувалася в різній періодиці, зокрема в «Четверг»