(Співає). Там де я, там тебе нема… Там де ти, там мене нема… Шо? Не так? Нє-є, ТАК!… як запатентував один розумний синок одного скромного батька. А я б могла запатентувати невезіння в інтимних отношеніях. В чому причина, спитаєте? А ось вона — мій власний ніс! Ну вічно сую його куди не треба. Воно не лізе — а я все одно сую! Так то я — та самі бачите! — ну почті Клава Шифер, де не дев’яносто, там шістьдесят, де в сантиметрах не получається — там в дюйми перевести можна… чи там в кілограми. Короче, кругом калібр шо нада — бронебійний! І над всім цим — ніс, як головна гармата. І ця гармата відлякує всіх мужиків краще за Царь-Пушку. Ще й поганялом мене нагородили — Довгоносик. Пам’ятаєте, шоу таке було? Ось де б я зіркою була. Без гриму!
Нє, не можна сказать, шо особисте життя у мене не складається. Я й заміж аж два рази збиралась… На другий раз даже до загса доїхали. В перший — ні, не получилось. Він-то хороший був хлопчик… 52 роки всього. І з носом все нормально було, і з остальним… Я сама, правда, розпробувати не вспіла, зате як мої подруги його розхвалювали! А це ж вірна ознака. Во-о, жіночки кивають. Об’ясняю спеціально для тупих: чоловік хвалить жінку, поки не розпробує, а ми, дєвочкі, — навпаки, проте якщо ми вже продегустуємо та та справа нам до смаку буде — все, туши свєт! Поки він буде з перчиком, попит на нього гарантірован. Ну, хоча желательно, конєшно, шоб той перець був побільше.
В общем, перший мій — хороший був мужчина, тільки дуже великий. Це я вже не про перець, а про весь огород. Він, цей мій город, якщо в «Волгу» на заднє сідєньє садився — все! двері вже не закривались, а щоб рядом ще хтось сів — ну то хіба що йому в пузо залізти. Тому, як ми з ним в райцентр до загсу поїхали, прийшлось мене зпереду посадить, а його ззаду запихали. Мені ще тоді шохвер сразу сказав: «Ти, — каже, — Райка, — каже, — сиди смирно і не вздумай шевелиться, бо, — каже, — мені твій румпель и так весь обзор перекриває». Райка — це я, мене Раєю звуть, від слова „рай". Такий собі рай на землі… з носом і плоскостопієм. Ну, короче, скомандував мені воділа: «Сідєть!» — я сижу, не ворушуся, жду: може хто «лєжать!» скомандує… як-ніяк два мужчини рядом. Сижу, значить, не ворушусь, даже мовчу: заради любові, думаю, можна любі лішенія потерпіти… хвилини три. Їдемо, а в машині тиша — гробова, як на похоронах. І тут жених мій з заднєго сідєнья і каже: «Райка…», — каже. Більше нічого не встиг. Я й не знаю, шо він там хотів мені сказать… навєрноє, в любві признатись… ну так він це «Райка» вимовив — ну наче в останній раз! А ми ж, жіночки, за одне тільки ніжне мужське слово готові — та самі знаєте — і коня на скаку, і в горящу ізбу, і на панель. В смислі, бетонщицями на панельний завод. Ось я і обернулась: „Га?" — кажу. А шохвер ще вспів сказати: «Райка, мать твою!» — та це вже без всяких ніжностей було, а як у нас в селі всі розмовляють, навіть діти грудні.
Короче, очнулась я вже на лоні природи. А кругом красотіща така — ліс, я в свадєбному платті, «Волга» в дереві, «Скора помощь» під деревом і вєздє мінус двадцять по Цельсію. Дивлюсь, якийсь милицейський старшина лізе до мене своєю палкою… та ні, скажете тоже, ну з цією, з полосатою, конєшно. А я йому все одно, на всяк випадок: мол, не лапай — будеш косолапий. У нас же всі ці, з палками, самі знаєте, як нас бережуть: борються з згвалтуваннями посрєдством їх совєршенія.
А він мені ще так офіціяльно:
- Сиди, — каже, — смирно, вдовушка, поки ми тобі ласти не сплели. Зараз я буду тобі рулеткою орудіє злочину міряти.
- Яке-таке орудіє? — питаю. А він мені:
- Та шнобак твій!
Ну поміряли. Слава Богу, хоч рулетки хватило.
Ні, про вдовушку — це мент пожартував. Вижив мій наречений, тільки живіт в нього прийняв хворму сидіння від „Волги". Та після того cлучая мої акції — або, як кажуть в Америці, індекс Доу-Джонса — в нашому селі впали нижче плінтуса. Що казати, не той зараз мужик, ризикувать життям заради любові ні одна сволота не хоче.
І тут прийшла на допомогу Америка. Як завжди, коли ми цього не хочемо. Скоро, буквально роки через два… чи, може, десять, приїхав до нас в село з фурою гуманітарної допомоги американець, він же наш бувший зоотехнік, що полетів в Штати ще при Хрущові. Він, цей мічурінець нєдодєланий, спочатку вчив їх там, як корову з гарбузом зхрещувать, а потім втратив обратний білет, скрутив Совєтской Родінє дулю і став в Америці міліонером. Так от він почав засилати нам ту свою допомогу ще років за п’ять до свого приїзду, цілими ескадрільями слав, та всі вони таємничо зникали з радарів після посадки в Борисполі разом з усім їхнім содєржимим. Ну, був великий міжнародний скандал, авиакомпанія «Ейр-Америка» ледве не разорилась. Наші всім урядом шукали, по Бориспілю з лупою на карачках повзали, але так нічого і не знайшли. Потім урядова комісія визнала, що кляті горобці все з’їли.
Ну, короче, приїхав, значить, до нас цей американець Хрінов — це я не ругаюся, це звали його так — Хрінов Семен Семенович. А куди ж його селити? У нас же не Чикаго, п’ятизіркових борделів ще ж для нього не настроїли. Ось наше начальство його до мене і опріділило — я так розумію, з стратегичною метою: щоб і мені приятно було, і з нього ще чогось злупити, якщо у нас щось получиться. Ясна річ, спочатку він себе повів чи не як Джордж Буш: звіть мене, каже, «дядя Сем» або містер Хрінофф — ще й з двома «хве» на кінці. Ну ми йому показали його кінець! Залили в нього два літри самогонки на цій… як її… на презентації в сільраді, дали занюхати гуманітарним «чупа-чупсом» і популярно об’яснили, що тут йому не Чикаго і, що б він там ни свистів, в нашім селі Велика Лайнівка він все одно буде зватись Анкл Бенсом, а з такою, як у нього, хвамілієй, краще вообще помалкувать, «хве» там у нього на кінці чи «ху», чи хоч цілий гімн Америки. Потім я його раз похмелила, другий, а на третій він і каже: «Міс Рая, — каже, — виходьте за мене заміж и айда в Америку. У мене, — каже, — такої жінки, як ви, не було з одна тисяча дев’ятсот п’ятдесят восьмого року». Нічого собі сравнєніє! Ця його жінка, зразка п’ятдесят восьмого року, — це ж моя сусідка баба Клава, яку він окучував ще перед тим, як в Америку втік. А їй же вже під дев’яносто! У мене теж під дев’яносто, але ж все-таки не літ, а кілограмів. Як то кажуть, почувствуйтє разніцу.
Короче, я вже хотіла його послати, старого хріна, а потім подумала: а все ж міс Рая — це вам не Райка-Довгоносик. І про ніс мій він жодного поганого слова не сказав. Може й не помітив — в нього ж лінзи на окулярах товстіші за танкову броню, а може, полюбив він мене такою, як є: з носом, з плоскостопієм, з зарплатою, на яку можна прокормити тільки мертвого. Ото подумала я — і рішилась. Причепурилась, похмелила Анкл Бенса на доріжку — і рвонули ми в райцентр, щоб потім прямо з загсу, значить, на жмеринському поїзді — в Америку. На цей раз я вже ризикувати не стала: Анкл Бенса отдєльно на водовозці відправила — її ще лєнточками прикрасили, пупсика на бочку прицепили, — а сама з іншим транспортним срєдством поїхала — з кравчучкою. Тобто пішодралом. А що там йти — якихось двадцять километрів. Я, до речі, в загс раніше водовозки примчалась. На крилах любові. Змінила валянки на босоножки, тілогрійку — на фату, тут якраз Анкл Бенс на водовозці під’їхав, Мендельсон заграв — в общем, все як у людей. Далі — ще краще. Вийшла тітка — теж з лєнточкой, як водовозка — і стала розповідати, як же ж це гарно, що ми з Анкл Бенсом знайшли друг друга, і таким чином якісь інші дві людини, що могли здуру закохатись в нас, не стали нещасними. Ну, питає нас з Анкл Бенсом: готові ми жити щасливо і вмерти в один день? Анкл Бенс, продажна душа, з переляку кричить тітці, як кобилі: „Но!«. Аж завиває: „Но-у!». Тітка, ясна річ, нічого не понімає — вона ж американців тільки в кіно бачила, в ролі Джигарханяна. «Шо?» — питає. і тут я надумала Анкл Бенса патриотизму повчити… дура! Як повернусь до нього різко… і все, бракосочетаніє закінчилось, даже Мендельсон на касеті поперхнувся. Короче, вийшло почті як в прошлий раз: кругом красотіща, тітка в лєнточці, я в фаті і Анкл Бенс — в нокауті. Вирубила я його — куди там тім братам Кличко. Дивлюсь, поруч з ним вже страховий агент крутиться — вони ж там в Америці всі на мильйон страхуються. А якщо до нас їдуть — то й на два. Я миттю до тітки з лєнточкой: слухай, кажу, подруга, може я вже вдова? Якщо надо, я доплачу, одразу й похорони оформим. Цей аферист Анкл Бенс хрінов, як таке почув, тут же ожив, викупив у нашого колгоспу водовозку і, вражений побаченням з родіной, укатив на ній в свою Америку разом з страховим агентом. Але без мене.
Так зараз і живу: іноді перший наречений мимо пройде — поздоровкається; щоправда, ближче двадцяти метрів не підходить, боїться. З Семен Семеновичем — ну, в смислі, Анкл Бенсом — переписуємся. Пише, що скучає, даже спить в водовозці. Обіцяв після смерті водовозку на мене отписати. Я от все думаю: після чиєї смерті? Жалко його. Ми що — ми привичні, можемо і в канаві спати, а як там йому, в цій зажратій Америці, дрихнути в бочці автомобіля ГАЗ-51? Він же не Іхтіандр.
Одна радість мене гріє — що не одній мені погано. У нас в селі на двісті баб залишилось два мужика, з яких один — депутат, і той одномандатний. Що це таке, ніхто не знає, навіть і він сам, але ж то в нього явно не мужська прінадлєжность. Нормальні мужики такого не мають. Хоча де вони, нормальні? Ау! Мовчать. Хіба що якийсь гей крикне: «Гей!». Вони, мабуть, так один одного шукають. І, на відміну від нас, знаходять.
Та все одно ми, дівчата, виживемо. Бо нас багато — і нас не подолати.
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Коротко про себе. 38 років, юрист, пишу вже давненько, не член спілок і поки не хочу, фішка – гумористичні вірші аля Губерман, Іртєньєв і т.п. (ще пришлю), маю небагатий досвід публічного виконання, який збираюсь поповнювати. Фото не надсилаю з прин
супер книжка..)