Автори / Володимир Бунякін / Мініятюри

МАЙЖЕ ПО ГЕГЕЛЮ

Мініатюра

Чим у нас прийнято лікувати неврози? Пияцтвом та сексом. Але ж якщо нажрешся, як свиня (а пити якось інакше у нас вважається дурним тоном), заняття сексом втрачає сенс внаслідок своєї фізичної неможливості. Якщо ж не пити, то який же дурень стане вбивати дорогоцінний час на секс, коли можна зайнятись справжнім ділом – випити? Ця й досі невирішена суперечка між фізиологічним та духовним, між двома взаємозалежними способами буття призводить до неврозів. А чим у нас прийнято лікувати неврози? Пияцтвом та сексом. І так проходить життя.

САМОРЕКЛАМА

Мініатюра

Зараз модно й вигідно бути обличчям якого-небудь товару чи знаменитої фірми – наприклад, трусів від Діора чи горілки «Смірнов», якщо пика червона. Моя зірка, на жаль, ще не зійшла настільки високо, щоб Діор довірив мені свої труси – ні, ну хіба що для того, щоб випрати їх після якоїсь справжньої зірки. Та я був би цілком здатний стати обличчям, припустимо, презервативів «Неваляшка». Повірте, для цього у мене непогані характеристики.

РІДНА ДУША

Есе

Рідні у мене багато – всіх і не запам’ятаєш. Тещі, тітки, якіїсь троюрідні племінники, кумушки, шурини, свояки, дружини коханців дружини, чоловіки моїх коханок – всі пруться в гості, п’ють, жруть, вічно лізуть цілуватись і присягатися у вічній же любові. Саме з цих причин всіх їх терпіти не можу, що вони відчувають і від чого стають ще настирливіше й противніше. Щиро поважаю тільки одного свого родича – кота. Він, як і я, нікому ні в чому не присягається та теж терпіти не може решту з нашого з ним клану, і це об’єднує нас більше, ніж будь-які бізнес чи хобі. У нас з ним спільна ідея неповаги до людства, яка саме для нас є сильнішою за «Фауста» Гете. Цікаво й повчально для нас, людей, те, що його, себто кота, неповага – толерантна та не образлива для тих, кого він не поважає. Як би я хотів мати його жовті, майже без виразу, очі і вміти спокійно, всім своїм видом плюючи на цих убогих приматів, вистрибнути через вікно на вулицю, намалювавши красивим рудим хвостом у повітрі знак питання, на яке ніхто ніколи так і не відповість! Мій кіт, безумовно, чесніше за людей, тому що відкрито не сприймає те, що йому не подобається, але при цьому пускає у хід зуби та кігті тількі тоді, коли це необхідно, а не при першій же можливості. Він не знає, що таке совість, і тому не має потреби торгувати нею. Він не вміє ржати від тупих анекдотів і не надягає на свою, майже воландову, фізію бездушну, зроблену дантистами, американську посмішку. Він співає, коли закохується – хто з нас ще пам’ятає, що це таке? Так, він, напевно, не Карузо, але ж він і кохає, і співає щиро, що, як відомо, цінується в житті і мистецтві не менше, аніж мастерство. Він гуманіст, але здоровий і розумний – не їсть своїх сусідів-хом’яків не тому, що вегетарианець чи сів на чергову ідіотську дієту, а тому що не може зламати хом’ячину клітку. І, переконавшись в цьому, уявіть собі, не ламає, хоча, за нашою, людською, логікою повинен був би видудлити літр шмурдяка, кинутися шукати сокиру і в результаті пробити стіну головою. Він є самодостатнім – будучи далеко не дурнем, задовольняється своїми місцем проживання, раціоном, господарем. Останнє слово, можливо, його би образило, оскільки в ньому дуже розвинуте почуття власної гідності, та інші котячі чесноти просто не дозволять йому навіть нявкнути з такого дрібного приводу. Він філософ – може годинами валятися на постелі або сидіти на підвіконні, не займаючись абсолютно нічим і не нудьгуючи при цьому. Так-так, коли вам цікаво з самим собою – ви філософ, повірте колезі. Він взагалі не любить фізичної праці, що є очевидною ознакою інтелектуала і без усяких зусиль та вкладень підіймає нас над самими собою. А він і не потребує такого піднесення, що, до речі, характеризує його як справжнього інтелігента, котрих вже практично не залишилось серед людей; щоправда, я помітив, що їх і серед котів небагато. Мені б пишатися дружбою з ним і дякувати йому за терпимість і довіру, а я, коли не в настрої, ганяю його віником, зловживаючи своєю явною фізичною і мнимою розумовою перевагою. Адже я, на жаль, людина, а люди, на відміну від котів, невдячні.

ОДНА НІЧ ІВАНА ДЕНИСОВИЧА

Незакінчений щоденник

1 квітня. 23.50. Півгодини тому прийшов з роботи. Поїв... перший раз за день. Начальник – козел! – з ранку обіцяв видати зарплату за січень, ввечері нагадав, яке сьогодні число. Було смішно. Козлу.

2 квітня. 5.10. Дружина – дурепа! – коли вночі лягали спати, пожартувала, що в мене вся спина біла. Ще б пак – вісім років без відпустки! Тут і Майкл Джексон побілів би без усяких пластичних операцій. Син – аферист! – розкрутив на сигарети: шантажував, що якщо не дам, видасть мамі мою заначку. Тобто ті ж сигарети. Тоді краще вже дати йому – з двох зол обирають те, що менше. Хоча якщо б крапля никотину дійсно вбивала коней, мій вибір був би іншим. Пробач, кохана. Ще от: ця дурепа – ну, тобто та ж сама, стала вимагати виконання чоловічого обов’язку. Це ж треба знайти час - в дванадцять ночі! Я попросив відстрочення до Нового року. Торгувались до п’яти ранку. зійшлись на частковому виконанні: я поцілував її в лобик – ну, в той, що на лобі… а вона… стала людиною. Ненадовго. Ну й відклала качалку. Така от еротика. Лягли задоволеними.

2 квітня. 5.30. Наснився козел, себто мій начальник. Хрещуся, причитаючи: «Згинь, нечиста сила!». Згинув.

2 квітня. 6.00. Присниться ж таке: наді мною стоїть... а ось і не козел, хоча зараз краще б він... так ні, стоїть дурепа - і каже: «Васю, вставай». І так разів двадцять. Була б чужа, я б піднявся. Весь! А з цією навіть просинатись боюся. Зображую уві сні Станіславського: типа не вірю.

2 квітня. 6.15. Той же сон апофеозом, що стрімко наближається. Діючі особи – ті ж: Станіславський з дурепою. Монолог дурепи: «Васько! Вставай, ідіот! Запізнишся – виженуть з роботи до бісової матері». На сцені з’являється качалка. За законами жанру, скоро повинна вистрілити.

2 квітня. 6.20. Качалка стріляє. Точніше, навіть вибухає. Мабуть, це був не сон. Мабуть, і я не Станіславський. Просинаюсь від отриманих тілесних пошкоджень. Качалка і пошкодження справжні. Кажу дурепі, що від її дій я можу втратити розум. Вона заперечує, що це неможливо з причин відсутності останнього. Злобна самиця! Цікаво, а Станіславського били качалкою? Та хто б наважився – ну хіба що Немірович-Данченко.

2 квітня. 6.21. Свідомість ще спить, а фізіологічні потреби – вірніше, одна з них - вже б’ють через край. Точніше, через інше місце. Потужний допінг, скажу я вам! Це буде посильніше «Фауста» Гете і навіть качалки по черепушці. Несуся, як швидкий лисуватий олень з момончиком і, знаючи мою дружину, можливо, з великими рогами. Труси скидаю ще на півдорозі. Дружина – ні, ну дійсно ж дурепа! – з сексуальною, а, як на мене, імбецильною, посмішкою розкриває мені назустріч обійми й халатик. Та мені ж не туди! Витрачаю дорогоцінні секунди на обхідний маневр. Добре хоч, що живемо в малосімейці – мабуть таки встигну.

2 квітня. 6.22. Катастрофа! Причому все як в щасливих сімейних серіалах: син випередив батька. І грюкнув дверима прямо перед моїм носом. От іуда! Почуваю себе не краще ніж розіп’ятий, тільки мокріше.

2 квітня. 6.23. А от у ванну – перший. Ух, це солодке почуття помсти! Тепер фігушки вони у мене до вечора помиються.

2 квітня. 6.25. Відбив перший штурм. Намилив фізіономію кремом для гоління.

2 квітня. 6.26. Відбив другий штурм. Відключили гарячу воду.

2 квітня. 6.27. Холодну – теж. До цього дружина з сином непричетні, а начальник ЖЕКу далеко, так що відірватись нема на кому. Скоти! Всі!

2 квітня. 6.30. Розпочався третій штурм з застосуванням важких і дуже тупих предметів – членів моєї родини. Штурмуючі присягаються, що зі мною зроблять теж, що й з дверима. Повідомляю цих варварів про відключення води. Варвари втрачають інтерес і до ванної, і до мене. Може, оголосити сухе голодування? Води у мене і так нема, а поїсти все одно не дають – чим не час протестувати і звинувачувати в цьому президента? Ну якого-якого? Зрозуміло, американського; якого чорта безрезультатно втрачати час на нашого?

2 квітня. 6.35. Під диким тиском з всіх кранів хлинув окроп. На жаль, я не очікував від ЖЕКу ні такої оперативності, ни такої підступності. Тепер я майже справжній Чінгачгук, вождь червоношкірих. А моє дике плем’я, почувши, як зашуміла вода, поновило штурм. Сподіваюсь, їм не прийде на думку зняти мені скальп. Хоча…

На цьому місці записи обірвались. Можливо, надіям Івана Денисовича не судилось збутися, і слово «хоча» в його нотатках не було зайвим. Тільки тепер нехай в цьому розбираються слідчі.

Додав Art-Vertep 15 грудня 2007

Про автора

Коротко про себе. 38 років, юрист, пишу вже давненько, не член спілок і поки не хочу, фішка – гумористичні вірші аля Губерман, Іртєньєв і т.п. (ще пришлю), маю небагатий досвід публічного виконання, який збираюсь поповнювати. Фото не надсилаю з прин