Автори / Анатолій Карпов / Лови Дурка

Покинутий недопалок тлів уже цілу вічність. Він лежав поверх ніжних зелених ниток моху, наповнюючи простір навколо тоскним злим димом. Коли з перших рядів долетіла команда «Стій!», усі покірно застигли на своїх місцях, мимоволі пригнувшись ближче до холодної вогкості. Тютюновий дим і запах демаскують, та пес із ним, нам ховатись нічого, то нехай Він ховається й боїться. Дивно, як може щось горіти в просякнутій вологою і гнилосними випарами атмосфері. Петро Миколайович, високий і кремезний, важким безшумним кроком підійшов до недопалка і втоптав його в багнюку: усі добре знали, що він не терпить запаху тютюну. Слідом за ним заворушилися й інші. Одні намагалися відшукати сухішу місцину, інші робили спроби розім’яти прикляклі до рушниць занімілі пальці. Спереду ланцюжком передали «Рушай!» Мисливці на Звіра випросталися на повен зріст, хто легко й бадьоро, хто-крекчучи, з помітними зусиллями і рушили уперед.

Тут, на болоті, зібрався майже увесь цвіт чоловічої частини віддаленого села Боєбасівка. Ось Петро Миколайович, статечний і серйозний, фермер, місцевий багатій з новеньким нарізним карабіном напоготові. Ось завзятий і трохи безбашений Серьога Архипчук, найперший боєбасівський мордобоєць і дебошир. А он там опецькуватий і лисуватий, вічно засмиканий, староста Іван Васильович, котрого в селі навіть найменші інакше, як Жукин син не звали. Дід Панас, ветеран найнеймовірніший воєн і праць, і той плентався позаду всіх зі своєю двостволкою. Він здорово гальмував загальний рух, та на дідуся не сердилися і додому не відправляли. Знали, Панас хоч і став з роками слабуватий у ногах, рушницю тримає міцно і б’є без промаху. Навіть професійні синяки, що роками не просихали, якось ураз потверезішали й теж почали проситися до участі в облаві. Їх вже майже взяли, та Петро Миколайович владно мовив: «Не треба, хай сидять удома! Якщо не нас повбивають, то самі під кулю підлізуть». Полювати Звіра пішли тільки найдостойніші…

Дрімотну лісову тишу раптом розрізав постріл, доповнений істеричною командою «Лягай!» Цього разу попадали в багнюку без розбору як снопи. Постріли загриміли наче дощ на блясі: лунко і рясно. Хтось зойкнув, затим зойк перейшов у надсадне виття і розпоряджень «Справа-зліва заходь! Обережно!» уже ніхто не слухав.

Пекло поселилося у Боєбасівці півроку тому. Повертаючись додому зі шкільної дискотеки, випускниця Оля Ш., відмінниця, спортсменка і красуня, знайшла у своїй сумочці видраного з блокнота аркушика, на якому невідомою рукою були намальовані череп з кістками. Вдома Оля трохи подзеленькала друзям-знайомим з приводу дурнуватого жарту, та зізнаватися у ньому бажаючих не знайшлося. Сумочка протягом усіх гупанців лежала у класі, забрести туди міг хто завгодно, як із своїх, так і зайшлих. Коротше, кінці не знайшлися. А за два дні потому знайшли саму Олю-згвалтованою, з перерізаним горлом. Вбивця напав на неї у сутінках, коли вона поверталася додому з якихось своїх дівочих розваг. Ніяких речових доказів поряд із страшною знахідкою не виявилося.

Маленька Боєбасівка ніколи до того не бачила скільки поліціянтів водночас; з’їхалася ледь не уся управа. Вони ходили селом, намагалися допитати свідків, а що тих не було, задовольнилися іншими діями. Обдивилися місце злочину, викопали для дослідження шматок дерну та обнишпорили кілька покинутих дворів. Та й поїхали, запевнивши, що «порушена кримінальна справа, проводиться розслідування». Потому їх у Боєбасівці не бачили, певно, розслідували десь там, звідки видніше. Селяни хвилювалися, писали до різних інстанцій, але в країні визрівали великі події. На їх тлі вбивство здавалося вже не таким резонансним, простіше кажучи, до справи про загиблу школярку руки ні в кого не доходили.

Василь, вітчим Олі Ш., в силу поліції ніколи не вірив. Надто це вкорінилося в ньому після минулорічного випадку, коли у Василя просто з двору поцупили мопеда. Сусіди бачили злодія-п’яничку із сусідніх Затінців. Василь міг би самостійно провести розслідування, але по-законослухняному написав заяву приставу. Шановний правоохоронець три дні слинив, а потім, побачивши Василя, сказав тому, що свідки помилилися. «Я запитував, він сказав, що не брав».

Василь послав його чимдалі, зібрався й поїхав до сусідів-затінців. Кажуть, той п’яничка й досі шкодує, що необачно забрів до чужого двору. Тож Василь із першого дня плюнув на погонів і махнув рукою на їх метушню. Він сам знайде гада, знайде і вб’є.

Час ішов, доки Василь шукав убивцю, село сколихнула нова звістка. Такого ж блокнотного аркушика знайшла у домашній поштовій скриньці інша школярка-Леся К. з дев’ятого класу. Цього разу до загрозливого малюнка поставилися набагато серйозніше. До школи Лесю підвозили батьки, додому вона ходила тільки в оточенні ватаги друзів і подруг, а увечері нікуди з хати носа не показувала. Так тривало, мабуть, з тиждень. А потім таки сталося те, про що попереджав зловісний аркушик. Батьки відправилися до сусідів на іменини (ще й ювілей, як тут відмовити). А коли повернулися, побачили доньку на ганку. З усіма тими ж ознаками, що давало підстави говорити про з’яву в Боєбасівці небезпечного маніяка.

Третьою жертвою стала дівчина Тамара, що жила на висілку удвох з матір’ю. Чи отримувала вона листа з малюнком, ніхто не знав. При ній нічого такого не знайшли. А матір, з вітру звернену Вєрку, тепер ще й зовсім прибиту горем, годі було чогось допитатися. На третє убивство вже ніхто з поліції не приїздив. Записали телефонне повідомлення, подякували, сказали, що розслідування триває, і що, нарешті, напали на слід. Але слід, то вже давно хтось примітив, ані посадити, ані застрелити не можна, і селяни почали озброюватися. Увечері й уночі вулицями ходили чоловіки з рушницями, а молодих дівчат нікуди поодинці не відпускали. Маніяка не знайшли, та вбивства припинилися. Ходили чутки, що було таке ж убивство в іншому селі, переказували, що маніяк випив із жертви усю кров, але то не підтвердилося.

Тим часом у селі почали усе пильніше придивлятися до місцевої екзотики, відомої як Дурко Африканський. Колись цей хлопець воював у далекій африканській країні, назви якої ніхто не знав. Опісля того, як він, утвердивши чорним браттям у Христі торжество демократії,повернувся до мирного життя, його було важко узнати. У теплому кліматі він призвичаївся до якоїсь тамтешньої дурі, а що в наших широтах її не відшукаєш, компенсував ту ностальгію самогоном. За хлопцем почали помічати чимало дивацтв, а що звався він Левком, то дуже швидко став Дурком. Згодом по-інакшому, ніж Дурком Африканським, його у селі не називали. Дурко з роками наче не дорослішав і не старішав. Залишався все таким міцним і рвучким, по п’яній лавочці з ним не зв’язувалися. Коли ставало зовсім непереливки, Левко діставав звідкись велетенського бойового ножа (справді, звідки, складалося враження, що з рукава) і починав виписувати перед собою різні фігури. В усьому іншому-жив з батьками, тримав господарство, кілька разів підженювався, тільки толком щось не складалося. Пив, звичайно. Загалом-то Дурко ставав ледь не ідеальною мішенню для підозр, навіть дивно, що за нього не ухопилися раніше.

Як почали копати під Левка глибше, згадали, що бачили його у школі того фатального першого вечора. І в другому випадку він вештався п’яним біля двору жертви. Його нежонатість і різні дикі замашки слугували додатковим доказом. Остаточно вирішилося, коли озброєні дебелі чоловіки зайшли до Дурка у хати і відібрали легендарного його ножа. Як його не вичищали, а у зазубринах безпомилково вгадувалися частинки крові.

Самосуд мав бути коротким. Хоч Левко божився, що не винен. Свідчення батьків теж були за нього. На те вони й батьки, щоби посвідчити за сина, що завгодно. Докази видавалися занадто вагомими. Ледь не в останню мить, протверезілий з такої нагоди, Дурко навів останній аргумент. І його таки послухали. Ось що виходило-в будинку, де жила загибла дівчина, ніхто не бив вікон, не ламав дверей. Тобто Леся сама відчинила двері нападнику. А ніхто у селі в здоровому глузді не відчиняв би їх п’яному Дуркові.

Негайної розправи таким чином він уник, але труднощів-аж ніяк. Левка завантажили в будку пікапа і повезли в місто, до поліції. Там довго не могли второпати, що до чого, трохи поопиралися, але Левка таки причинили. Тільки сидів він у в’язниці недовго. Буремної грозової ночі заарештований пробрався зі своєї камери на дах, звідти, з ризиком скрутити в’язи, стрибнув через паркан, тільки його й бачили. Розповідали, що дістався Дурко лісовими дорогами до рідної Боєбасівки, в село заходити наважувався лише вночі, а вдень відлежувався у землянці, викопаній серед лісової гущавини. Батьки наче носили йому їжу, вони про це вперто мовчали, та й хто зізнався б.

А днями ще одна місцева юнка, Вікторія З., стала адресаткою все того ж зловісного послання з черепом і кістками. Терпець боєбасівцям увірвався, Дуркові Африканському влаштували облаву. Ладналися спішно, знали, що між погрозою та її виконанням минає небагато часу, але грунтовно. За деякими чутками, Дурко встиг розжитися зброєю, тож ступали лісом повільно і сторожко.

Затихли постріли, розвіявся дим, затихли команди, матюки і прокльони, залишилося тільки виття. Несамовите завивання, безмежно-моторошне в гулкій осінній тиші. Мисливці збилися в коло, а всередині його качався, обхопивши обома руками пах і завиваючи, лисий Влодько, батько тієї Вікторії, через яку розпочалася ця облава. Кожен бажав допомогти і боявся підійти ближче. Ще й усе вказувало, що допомога навряд чи стане у пригоді. Влодько був живий, та амплітуда його качань щоразу меншала, виття поступово стихало, втримувати те, що розповзалося поміж пальцями, йому вже було несила. Кілька чоловіків одночасно, без команди поскидали шапки.

-Відставити паніку!-Петро Миколайович найпершим прийшов до тями.-Ванько, Андрюха, беріть його обережно попід руки й тягніть на галявину, туди, де я машину покинув. Женіть у лікарню, може, ще встигнете.

Рішучість Петра Миколайовича оцінили. По-перше, Влодько ще таки жив і треба спробувати його врятувати. По-друге, хтозна, скільки часу він би тут кричав і качався, деморалізуючи інших. По-третє, відпровадив від гріха подалі двох найнезугарніших бійців, виводячи їх з-під удару. Інші ж можуть продовжувати погоню.

-Зброя у нього таки є…

Власне, це ні для кого не було сюрпризом. Але достеменне знання факту, вкупі з тим, що тільки-но сталося, кинуло усіх у якесь заціпеніння. Тут вже першим до тями прийшов Архипчук.

-Дивіться, дивіться, його теж зачепило!

Справді, на шляху втечі Дурка на зламаних гілочках кущів тьмяно мерехтіли краплини крові. Ніхто не міг знати, наскільки серйозно поранений ворог, та ця звістка додала сили й рішучості. У бій рвалися хоч зараз. Дурко облаштував собі чудове сховище у вітті поваленого береста. Пройди погоня п’ятьма кроками ліворуч-нічого би не відбулося.

Архипчук, опинившись на чолі колони, на хвильку застиг, видивляючись ледь помітні сліди. Ще кроків за двісті стало сухіше і сліди зникли зовсім.

-Куди далі?-не обертаючись, запитав Серьога.

-Тримай лівіше, в інший бік йому не пройти. Там Кукобина трясовина розмокла, я позавчора ледь не втопився.

Далі ледь не бігли, і, якби не дід Панас, мабуть-таки бігли б. Так тривало з півгодини, чи годину, ніхто не знав, бо лік часу втратили.

-Он він!

Як Серьога зумів розгледіти в лісових сутінках промельк буро-зеленого камуфляжа? Про це він не розповів нікому: відповіддю на його вигук став негайній постріл. Певно, він помер раніше, аніж упав на землю.

Левко окопався за високою зручною купиною. Переслідувачі оточили його напівколом, залігши на опалому листі у хащах. Супротивників розділяли кількадесят метрів прострілюваної території. Потикатися на неї ніхто не бажав. Кожен зрозумів, що п’яні Дуркові балачки про подвиги в африканських джунглях були не просто балачками. Зчинили страшенну стрілянину в розрахунку спровокувати ворога на дії у відповідь. Колись же патрони у нього мають закінчитись?! Та неврівноважений, психований Дурко, певно, від потрапляння у рідну стихію, виказав напрочуд міцні нерви. Він пропав, шляхів для відступу в нього не лишалося. Тільки як подолати цю віддаль, якщо противник думає лише про те, щоб віддати життя подорожче? Першим отямився Василь. Жадоба помсти і азарт погнали його уперед. Різкими, швидкими рухами він повзком подолав половину дистанції. Василь пробирався до купини збоку, з таким розрахунком, щоб майже до останньої миті лишитися непоміченим. Василь був набагато міцнішим за спитого Дурка, а карабін та велетенський мисливський ніж мали зафіксувати перевагу. Фатальним стало те, що Левко перекотився трохи убік. Погляд зустрівся з поглядом. Тільки тепер перевага була уже на іншому боці. Спокійно, не гаючись і не кваплячись, Левко розстріляв нападника прямісінько у лоба. Килим ядучо-зеленого моху прийняв уже двох.

Від побаченого подуріли усі без виключення. Знову повітря наповнилося хмарою свинцю. Дурко відмовчувався, та стрілянина не здатна була завдати йому шкоди. Ех, зібратися би докупи та порадитися, що діяти далі. Найрозумнішим видається послати гінця за підкріпленням і собаками. От тільки як, коли кожен порух у чагарнику здатен викликати смертельний постріл з того боку. Не витримавши, голосно чхнув представник влади. «Тудухх!!!» Куля зачепила литку старості, не завдавши істотної шкоди, але той відчув себе тяжко пораненим. Боячись застогнати, він улігся на листяному килимі стікати кров’ю і очікувати смерті.

Раптом з-за могутнього дуба несподівано легко і вправно майнула сива шапка діда Панаса. Він непомітно для усіх зумів якось пробратися до самого ворожого лігва. Блискавичний приціл… Підвела Панаса стареча реакція. Обидва постріли гримнули одночасно. Охнувши, дід повільно сповз до дубового підніжжя. За голосним зойком стало зрозумілим, що старий воїн теж влучив. Тут усі зірвалися на рівні і в кілька кроків подолали мохову галявину. Несподівано першим виявився важезний Петро Миколайович. Далі йде уповільнена зйомка. Ось Петро Миколайович набігає на зігнутого пополам ворога; ось Дурко націлює ствола, намагається вистрелити, а пальці його вже не слухаються. Фермер з розгону падає на пораненого і кілька разів із силою устромляє тому ножа межи лопаток.

Перемога! Ворога вбито! Тільки радості від того нема. Вияложений у крові Петро Миколайович розгублено оглядає своє поріділе воїнство. Інші теж розгублені.

Хтозна, як він це відчував, яка янгольська чи нечиста сила усе те нашіптувала, тільки кожного разу Левко ставав від того наче диким. Наче після отих грибів, що дарувала солдатам старезна чорна відьма. Тут таких немає, Левко кілька разів пробував скористатися дарами місцевих лісів, труївся, нічого не виходило. Тільки з грибами те здавалося кумедним, а без них-страшним. Його била пропасниця, зводило корчами від передчуття близької небезпеки. Тільки розкрити рота, щоб попередити про неї Левко був не здатен. Він пив у ті дні більше, ніж зазвичай, бігав вулицями, наштовхуючись на перехожих і лякаючи їх. Класична ситуація пророка-ти все знаєш, а ніхто не вірить. Щоб відвернути пекло, Левко почав шкрябати на папері страшні малюнки. Не настрахати, а попередити. Знову-таки, ті, кому адресувалися послання, більше боялися, аніж щось робили. Левко і сам боявся. Вдень і вночі він почав ходити з бойовим ножем. І того дня, коли по нього прийшли, а він відчував, що мають прийти, він різав індиків, потім полишив ножа просто на столі, щоби був напохваті. Коли сліпці прийшли, вони поводилися непрофесійно, як усі сліпці. Поки вони бігали подвір’ям, штовхаючи і заважаючи одне одному, йому нічого не коштувало зарізати двох-трьох з них. Та їх було багато, хтось неодмінно устигне натиснути на курок. І все: нікому буде попереджати, вони залишаться з небезпекою наодинці. «Який ти, Левку, їй-Богу, дурний, усе знаєш, а розповісти не можеш, як ота собака справді…» Він погодився їхати до тюрми, терпів поліційні стусани, завшивлені нари у камері і плітку-змію на волі. Бо у щось вірив і на щось надіявся. Заради тих віри і надії він буремної грозової ночі утік на волю. Люди скрізь люди, з одним з конвоїрів Левко ходив разом у джунглі. Заради них він уподобився дикому звірові, поселившись у лісовій норі. І от сьогодні, побачивши переслідувачів, самих, без собак, він відчув, що має щось статися. Йому здалося, він отримав здатність говорити. Люди ішли шеренгою, він їх бачив, як на долоні, і вже ладен був звестися на рівні й підняти руки. Та чи замість янгола на плече спустився хтось інший, чи зустрівся Левко з Поглядом. І погляд той пропік усе єство, давши зрозуміти, що шляху назад немає. Тренована рука самовільно здійнялася і вразила ціль.

Усе інше було агонією. Не зараз, так через годину, не сьогодні, так завтра. Його теж трохи зачепило, не сильно й не боляче, але бігти заважало, додаючи дещицю тяжкості прокуреним легеням. Далі-ні! Чекатиме тут. Або їх, або ніч, що прийде раніше. Раптом Левка охопив кіношно-рембацький дух. «Покажи їм! Це ж просто довбойоби! Кого вони стріляли-зайців з-під фар та косуль на прикормі. Покажіть землячки, свій героїзм! Продаюсь! Але дорого…» Фатальна помилка: дід. Той єдиний з переслідувачів, котрий чув зойки не тільки упритул розстрілюваних зайців. О боже, як боляче!!! Останнє, що долетіло до потьмянілої Левкової свідомості, був Погляд.

Заголосила Боєбасівка, обмиваючи небіжчиків, проклинаючи Дурка, готуючи домовини і колево на поминальний стіл. Староста спробував узяти процес під свій контроль, зорганізувати його, та швидко згадав, що він важкопоранений і потребував відвезти його до лікарні. Справді, без нього порядку стало більше. Втрати були страшними. Боєбасівка утратила своїх найсильніших, найхоробріших, найзавзятіших. Цвіт села; трапся щось таке знову, боронити буде нікому. Петро Миколайович, несучи обов’язок неформального лідера, оголосив, що більшість поховальних витрат бере на себе. Поховали, відридалися, відстолувалися. Невимовна гнітюча тиша запала в Боєбасівці.

Тієї ж ночі в одному з будинків ледь-ледь чутко дзенькнула професійно виставлена шибка. Масивна постать у чорному з несподіваною для її габаритів легкістю просковзнула досередини. У світлі ліхтарика хижо зблиснув ніж. Свій, рідний і безвідмовний, зараз йому доведеться попрацювати. Ось і кімната Вікторії. Петро Миколайович ступав звично безшумно, хоча сьогодні йому хвилюватися нічого. Напоминавшись, село міцно спало; він про це потурбувався.

Легкий скрип дверей…

Залиште свій камєнт:
Цікава розповідь. Віктор, певно, намагався довести, що він і у красному письменстві чогось вартий. Довів, хоч загалом ця історія випадає із сюжетного ряду.

Залиште свій камєнт:
Невже це правда?

Залиште свій камєнт:
Я не зрозумів… Ця історія чимось завершилася чи ні?

Залиште свій камєнт:

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Звати мене Анатолієм, прізвище моє Карпов, а біографія, як висловлювався колись граф Каліостро, проста й звичайна. Довгожительством, подібно до легендарного містифікатора, похвалитися поки не можу (це все, сподіваюся, попереду), бо народився лише 35 років