Наступна розповідь — історія мого знайомства зі шкідливими звичками. Знайомства, що переросло в дружбу, почасти, навіть, у родичання. За умови виховання у родині без братів та сестер, явище, я вважаю, природнє. До речі, люди, котрі знають мене лише останні років десять, навряд чи здатні уявити собі на цьому місці типа абсолютно непитущого, качка і взагалі фаната ЗОЖ (те означає здоровий спосіб життя, для тих, хто забув чи не знає популярної колись абри).
Втім, брешу, ой, вибачте, містифікую. Перше моє сумнівне знайомство мало місце у прямо таки ніжному віці. Було мені, либонь, років зо три, не більше, якось вранці запропонували чорну, приємну на смак та запах рідину. То був кофе. Ремарка: хай вже звиняють щиріші, аніж я, знавці філології; у кращих традиціях безрідного космополітства я звав цей напій тільки так. І надалі збираюся. Отож, незнайома рідина відразу сподобалася. А наступного ранку дитяті запропонували щось схоже, тільки трохи іншого смаку і не радикально чорне, а з якимись білястими розводами. Принагідно пояснивши, що учора був просто кофе, а сьогодні ще й з молоком. І вирішило дитятко, що просто-то добре, а з молоком… трохи не те. Вирісши, а потім і почавши старіти, смакам своїм воно не зрадило.
Кофе-чудовий
енерджайзер, а коли споживати його в належній кількості та концентрації, від нього ще й нехило вставляє. Я ж таки старався, щоби вставляло. П’ять великих кухлів за
день-то мінімум, не рахуючи випадкових зупинок біля
еспресо-автоматів. Комусь може здатися дивним, та до найближчого кофейного родича, чаю, я особливої симпатії ніколи не відчував. У т. ч. й до найміцніших його різновидів. Знаєте, до речі, як звуть
дуже-дуже міцний чай? Правильно, заварка. Колись навіть скуштував зовсім химерного напою. Була в мене добра знайома, любителька усіляких екзотів і, взагалі, прихильниця всього східного. Вона частувала японською дивиною, що перекладається на нашу типу «глибокий чай». Начебто японці, коли ще у них не було чогось міцнішого за саке, ковтали саме цю рідину. Ну, щоби дужче перло. Від концентрованості та особливостей приготування чай стає якимось маслянистим, аж в’язким. Щоб справді перло, не скажу, але щтука цікава. Якщо куштувати раз у місяць. Частіше не хочеться. Втім, останнім часом я навіть із кофе дещо підв’язав. Сам не знаю, чому, старію, мабуть.
Подружитися з тютюном виявилося найлегшою справою. І найприємнішою. Звичайне висохле пахуче листя стало найнадійнішим побратимом. Ось вже кільканадцять років поспіль непоказна рослинка родини пасльонових не зраджує мене й на день. Я її-теж.
Позаяк я тоді ще був дуже молодою людиною, виникла потреба пояснювати усе це батькам. Вихід знайшовся без перебільшення геніальний. Займається, мовляв, хлопчина переважно розумовою працею (школа, інститут, екзамени-курсові-дипломні etc), тож йому треба, щоб застою думок у мізках не сталося. Щоб здатен був, значить, продукувати щось креативне. Помоглося: вже через місяць перестали діставати.
Міркував якось на дозвіллі: чому це людство на зламі тисячоліть раптом кинулося з небаченим раніше азартом викорчовувати пристрасть окремих своїх членів до паління? З такою люттю, що аж-аж-аж!.. Безневинна ж, у порівнянні з багатьма іншими, звичка. З водярою, у порівнянні, наприклад. Але буцнути нікотиново демона хочуть чи не найдужче. Парадокс? Хе, анітрохи… Єдина і найголовніша відмінність тютюну від іншої наркоти (якщо вже всі ці речі чохом звалювати в одну купу) в тому, що він не руйнує свідомості. А за певних умов, навпаки: зміцнює і прочищає. Скажіть, кому з вас доводилося чути фразу (не про себе, боронь, Боже!): «Хулі з ним зв’язуватись? Він геть спився!» Боюся, що багатьом. А те ж самісіньке, тільки в контексті «скурився»? Отож бо й воно. (Та все там правильно написано! Без помилок! Курви тут зовсім ні до чого!) Я так собі думаю, що отой всесвітній тіньовий уряд, який десь там збирається час від часу в дорогих готелях та вирішує, яким чином йому зручніше крутити людьми, корпораціями, країнами, наче циган сонцем, вирішив і щодо куріння. В сенсі, зліквідувати його як клас. Закрутилися по команді вошами на гребінцях усіляки піар-менеджери, іміджмейкери і понеслася душа в рай. «Курити? На це немає часу!» Господи, ви його так витрачаєте, що ліпше куріть! Про мотивацію всесильних змовників можу тільки здогадуватися. Може, пригальмувати прогрес, щоби нові покоління розумників не вграли матінку-Землю остаточно. Чи, може, просто бояться, щоби люди, прочистивши мізки до повної ясності, не вивели їхню компанію на чисту воду? М-да, непересічна темка…
Бачте, як можна розписатися, коли предмет опису улюблений і добре знайомий? Про алкоголь я так не зумію. Тут буде набагато лаконічніше. Бо звикав я до нього довго і тяжко. Найбільше допомогли дві обставини. По-перше, дуже завдячую родині. Оскільки бухати внаглянку при батьках, а затим при дружині з дітьми я таки соромився, доводилося вибирати для цього інші місця. Як-то, генделики, під’їзди, підвали чи просто берег річки. Усе це накладало свій відбиток на характер випитого. Береш наприклад у барі 150, і вибираєш, що дешевше, аби сім’ю не обділити. З тієї ж причини обходишся закускою по мінімуму. Добре допомагає, призвичаює. А найбільше стало в пригоді будівництво власного дому. Щоб замутити різну будівельну херню, цеглу там, щебінь, цемент; щоб привезти надурняка з лісу пиломатеріалів і розпустити їх на дошки; щоб здешевити працю мулярів-плиточників-сантехніків-на які пожертви доводилося йти! Згадую-жах бере. Скільки видудлено наймерзеннішого шмурдяку в компанії малознайомих малоприємних дядьків, скільки вилежано потому в безтямстві на сирій землі (бронхіти і пневномії-привіт!), скільки разів довелося гвалтувати унітаза, перекривляти його, міцно втримуючи (втримуючись?) руками цього фарфорового брата по розуму?! Ні в казці сказати, ні два пальці обісцяти…
Шкодую тільки, що застарий для наркоти. Пройшла ця сторона життя повз мене, наче гроза у засуху. А то я би поекспериментував… Нехай молоді за мене експериментують, це їм у нас вєздє дорога. А мені й почоту вистачить. Щоби стало зрозуміліше про почот, пропоную таку історійку. Типу ілюстрацію до казки під назвою «І що воно тобі дало?» Звичайний день, десь під вечір. Їду в маршрутці, повертаюся додому. Не те, щоб зовсім ніякий, але таки добре укаджений. Сиджу чемно, мовчу, намагаюся зберігати серйозний і гідний вираз морди. Поряд на сидінні-дівчисько довговолосе, юне і цнотливе. Про її цноту я, звісно, нічого не знаю, але вона видавалася саме такою. Сидить оте дівчисько біля вікна, поруч зі мною і ялозить округлим попеням по брудному сидінню. Певно, настав час її зупинки. Пора виходити; але як це зробити, коли поруч сидить у нірвані кремезний дядько напідпитку. «Ви дозволите мені вийти?»,-нарешті спромогається вичавити із себе цю фразу. Що завгодно на відсіч даю, будь я у нормі, вона би обмежилася зневажливо-презирливим «Пазвольтє!» «Оу, прошу Вас!» От що важить чарівна дія алкоголю!
Я би міг розводитися про усе це, як завгодно довго, тільки помічаю за собою одну проблемку. Прийнявши, як належить, для тонусу і натхнення, потрапляти пальцями в клавіатуру стає все важче. Тому мимоволі закругляюсь. Наостанок роблю спробу спромогтися ще на дві максими. По-перше, сделаю попытку изложить всё то же на русском и двинуть это на какой-нибудь сетевой конкурс. Пусть считают вероотступничеством, чем угодно другим по отношению к родному языку, но на русском и конкурсов больше и выигрывать их повкуснее. А во-вторых, пристрою-ка я это в некую крупную форму в виде главы или раздела. Если, конечно, когда-нибудь на неё сподоблюсь. А засим позвольте откланяться.
Додав Art-Vertep 22 лютого 2003
Про автора
Звати мене Анатолієм, прізвище моє Карпов, а біографія, як висловлювався колись граф Каліостро, проста й звичайна. Довгожительством, подібно до легендарного містифікатора, похвалитися поки не можу (це все, сподіваюся, попереду), бо народився лише 35 років
