Автори / Анатолій Карпов / Реальні сни (снула реальність) старого польотомана

Чи не найкумедніший розділ з усієї Гримчакової теки. Безпосереднього відношення до змісту попередніх оповідей та документів у ньому немає. Ці аркушики лежали на самому дні, ще й прикріплені скотчем до аркушу картону. Можливо, у даному факті був певний сенс, але, скорше за усе, він позбавлений сенсу зовсім. Не можу позбутися відчуття, що текст потрапив до теки випадково-помилково. Він би більше личив стосам документів, що описують події Літа Грибів. Певен, після прочитання, ви погодитеся зі мною, що дещо невловимо грибне у цьому є. Між іншим, будь-які спроби встановити, хто був першоджерелом (а заодно і персонажем) цих історій, залишилися безрезультатними.

...розповідей Старого Польотомана мені видалися саме ці. Вони найприкольніші і водночас достатньо повчальні.

Дупло

Старий Митро повертався додому з... Словом ніхто не знає звідки він повертався, а якби й спитав, не факт, що отримав би відповідь. Йшло до світання, вартувало поспішати. Бадьоро вилискував місяць, ховаючись час від часу за кудлате гноття хмар, бадьоро крокував стежкою Старий Митро. Хоч і прозваний Старим, вже дещо покоцаний життєвими негараздами, Митро лишався чолов’ягою міцним та жилавим. Ось він зійшов зі стежки і посунув навпрошки через шкільний парк: так таки ближче. Митро ходив тут безліч разів, пам’ятав кожну деревину і міг заприсягтися, що ніколи ще вони не були такими дивними, як тої ночі. Вони не росли, як мається бути, від коріння до самої крони—до обрубка, що стримів із землі трохи вище людського зросту хтось прив’язав сукувату дровиняку. До нього вище—ще одне, а до найверхнього були ретельно та міцно прибинтоване зелене гілля. Старий Митро огледів навколо: інші дерева стояли такими ж, тонкі гілки на деяких зав’язані вузлом. “Шо за хрень”,—пробурмотів Митро і хотів здивуватися. Та не встиг, бо угледів щось біле на стовбурі найближчої деревини. То був каштан, ще учора ніякого дупла на ньому не було і бути не могло (усі дупласті дерева директор школи наказував спилювати, щоб не псували благоустрою та озеленення і негайно пускав на дрова). Але тепер Митро бачив його як удень. Навіть більше: з дупла на нього теж хтось дивився. Примружившись, Митро впізнав урядника Лаврика, персонажа похмурого і злостивого. Попервах він навіть порадів, побачивши недруга у такому дивному ув’язненні.

—Сидиш, брат? Не все ж тобі сажать...Це т-тобі не Перше Травня!

Митро мимоволі всміхнувся пригаданому анекдоту про трактора, що повзе стовбуром, і Свято Праці й Весни, яке виглядає з дупла. Лаврик поворушив губами у відповідь. Слів Старий Митро не розчув, однак подумав: невесело, мабуть, йому, сучому сину, у дуплі сидіть та на білий світ поглядать. Випущу я його, паразіта”.

Не повертаючи до хати, Митро зайшов у сарай, знайшов там велику сокиру. Постояв трохи, перевів подих і підтюпцем рушив до парку. Ваньо, сусіді, саме стояв біля воріт і, вгледівши несподіваного бігуна, гукнув навздогін:

—Куди ти, Митре, ні світ ні зоря?

—Урядника спасать,—кинув на ходу Старий.

—Та шо йому, чортові, зробиться?

—Не знаєш хіба? У дуплі сидить.

Ваньо зачудувався, поміркував небагато, виплюнув недопалка та й посунув услід. Митро тим часом добіг до деревини, де сидів урядник, помацав канат, що скріплював дровиняки і щосили вдарив його сокирою. Канат піддався не одразу, знадобилося ще кілька помахів. Нарешті клоччя з нього розлетілося навсібіч, й уся та химерна конструкція гепнулася додолу. Митрові дісталося гіллям по мармизі, та він не звернув на те уваги. Від падіння дерево розкололося навпіл, і звідти виліз урядник у форменному кашкеті, цілий і неушкоджений. Він чогось не кинувся дякувати Митрові за подаровану свободу, а, навпаки, здавався похмурим і стурбованим. З дерев обабіч самі собою, без сторонньої допомоги, вилізли два інші Лаврики, теж у кашкетах та зі стурбованими пиками. Старого Митра усе це почало неабияк дратувати. Він позадкував і краєм ока помітив ще двох урядників, принишклих у ранкових сутінках.

—У вас тут гніздо!—нарешті зрозумів Митро.

Лаврики, наступаючи, стискали оточення. Старого Митра охопив страх. Один урядник був здатен наробити клопоту, а тут ціла зграя... Рішення прийшло миттєво. Старий Митро дико гуйкнув, кинувся на найближчого Лаврика і з усього маху вдарив того сокирою. Голова відокремилася від тулуба і полетіла в бур’яни разом з каштетом і стурбованими виразом. Митро рвучко розвернувся, готовий відбити атаку решти, та тої ж миті хтось повис на плечіх. Він спробував стряхнути нападника, не зміг, заточився, впав і зверху навалився увесь натовп. Вони викрутили Старому Митрові руку, потягли до поліняки, шо лежала на траві й почали запихати його всередину. Це було боляче, неймовірно боляче, та Митро не міг ні крикнути, ні ворухнутися. Кілька урядників спільно з набіглими волонтерами трудилися упевнено, зі знанням справи. За хвилину чи трохи довше вони вкрутили Митра у деревину. Його лице опинилося проти дупла, і на тому все скінчилося. У промінні вранішнього сонця він бачив, як умілі руки міцно прив’язують його дровиняку до товстого сукуватого обрубка.

Незваний гість

Десь опівночі я вийшов надвір покурити. Захотілося, знаєте, свіжого повітря ковтнути. Заразом хай сторожка провітриться, синя вже від диму, телевізора у дальньому кутку майже не видно. Стою, дихаю через сигаретку, прислухаюсь. Ніч зовсім тиха, тільки собаки валують десь далеко-далеко.

Я забув сказати, нічним директором в автопарку я надриваюсь. Ну сторожем, сторожем... Роботка так собі, та не в мої роки харчами перебирати. Знову ж таки, не важко, тільки нудно. Усіх розваг—куриво та телік.

Якщо тільки між нами, паркові належить справжню охорону тримати. Та де тих грошей на хлопців-молодців набрати, ось і тримають таких, як я. Й за те спасибі. Якось хотіли собак завести, та тут вже я на диби піднявся. З дитинства їх не люблю—і квит; сам лютіший за собаку. І то сказати: загорожа в нас висока, мало кому по силах, машиною під’їхати—помітно відразу.

Докурив уже, збираюсь двері причиняти, аж чую: наче щось задзвеніло у тому кутку, де “Вольво” рядком стоять. За хвильку ще раз, тихенько так. Ситуація: і йти перевіряти страшно, і тут чекати теж страшно. Трохи перестояв, подумав, зайшов у сторожку, узяв монтировку. Постійно у нас в кутку при вході стоїть замість зброї. Обережно-обережно пошкандибав через двір. Тьма єгипетська: хоч око виколи. Мені ні біса не видно, але ж і мене не видно. Бога молю, щоб ніяка кісточка не хруснула. До темноти тим часом трохи призвичаївся, бачу: у автобуса, який вранці на море відправлятиметься, багажник відкинутий і хтось там усередині вовтузиться. Вибираю позицію, щоби шлях до відступу перекрити і грізно так запитую:

—Хто там? Ану вилазь!

Смикнувся він з переляку, та головою по кришці—аж подзвін пішов!

—Ти що робиш?

Ось він вже йде на мене, високий, худий, самогоном від нього несе, аж сюди чутно.

—Я... нічого.

Дрижаки його б’ють—чи то від страху, чи ще чого. Крутить головою навсібіч: з одного боку високий паркан, з іншого—я дорогу перекриваю.

—Для чого багажника відкрив?—запитую вже впевненіше, але з місця не рухаюсь.

Тут він як заволає:

—Нехай! Нехай! Вони по курортах катаються, а я... А в мене... З чого було, з того й зібрав... Хай їх, сволочей, на шматки рознесе, нахуй...

Він махнув рукою і посунув прямо на мене.

—А ну пропусти, дядьку, по доброму тебе прошу!

Отакий добрячок!.. Він молодший за мене і проворніший, та тільки монтировки у пітьмі, певно, не розгледів. Підняв я її та й опустив прямо йому на голову.

—Ех, дядьку,—видихнув він і впав долілиць.

Стою над ним зовсім оторопілий, закурив. А той не ворухнеться. Перекочую його на спину, мамо рідна, очі вже закотились! Оце, думаю, влип. За що ж такі муки? Нічого не вдієш, дай, хоч гляну, що він там у багажнику надуркувати встиг. Он ключ на асфальті валяється, мабуть, небіжчик із собою його приволік. А оце щось схоже на міну, лежить собі на дні, тряпчиною прикрите. Довгенько довелось пововтузитись, усі пальці сірниками пообпікав, поки роздивився. Я в армії мав справу з мінами, уявлення яке-не-яке залишилось. Небіжчик, виявляється, з головою був. Що ж це його так... До міни таймер прикріплений, на чверть на сьому виставлений. Розрахунок правильний: автобус у цей час під’їздить на посадку. Раніше в багажник все одно ніхто не погляне. Тільки народ розсядеться, тут би вона й спрацювала би. Замість сонячного пляжу гуляй Вася ближче до Сонця.

Поглянув я на міну ще разок, прикрив тряпчиною, трохи посидів, спочив. А потім почав того хлопця в багажник запихати. Довгий, чорт, намучився, поки всього заштовхав. Справді, раніше, ніж чверть на сьому ніхто сюди не подивиться. Тільки б не забути поглянути, як розвидниться, чи ніде не закровив.

Невигадана історія зі шкільного життя

Учні середніх класів середньої школи Пташка і Птушка затіяли на перерві негарну справу. Поки Пташка тримав товариша за ноги, той, звісившись із вікна, писав крейдою на стіні слово, яке не дозволяється писати на шкільних стінах. Вам по секрету скажу: то було слово “мир”, але з трьома помилками. У цей час до класу увійшла пані Класний Керівник. Побачивши таке неподобство, вона з вигуком: “Що ти робиш?! Негайно залиш свого товариша у спокої!”, почала відтягувати Пташку від вікна. Після запеклої, але нетривалої боротьби їй це вдалося. Позбавлений таким чином підтримки, Птушка випав з вікна й полетів униз. Мандрівка до Країни Знань завершилася для нього трагічно.

Другий політ Гагаріна

А ще я хочу розповісти, як Юрій Гагарін збирався в Космос удруге, воно ж і востаннє. Я все це точно знаю, сам бачив, бо був при цьому асистентом. Якщо хтось пробуватиме заперечувати, що не настала пора, мовляв, говорити про такі речі, чхати мені на це. Отож розповідатиму, поки ще мову не відібрало і бажання не зникло. І зовсім не зважатиму, повірять мені чи ні. Чхати.

Багато води утекло з тої пори, а я бачу усе те, наче зараз перед очима. Нам тоді неймовірно пофартило в тому, що він не розбився всмерть. Жах бере, як подумаю, що би могло бути, станься усе інакше. Втім, ми й так утрапили у величезну халепу. Недавно зустрілися у форматі чотири по сто з одним з наших колишніх. Він, бідаха, й досьогодні до тями не прийшов.

Другий політ—не перший, понтів колотилося набагато менше, навпаки, намагалися зробити діло без зайвих метушні та поголосу. При цьому перевірялися деякі технічні новинки, сенс яких був утаємничений навіть від своїх, не кажучи вже про потенційних, уявних, віртуальних, ілюзорних та інших супротивників. Повірите ви мені, чи ні, але вдруге в космічні далі Гагарін мав летіти з гойдалки. Звичайної гойдалки, на якій дітлахи катаються й інколи теж злітають, щоправда, не так високо і далеко. Ну, може, хіба трохи ширшої. Якщо розгойдати її як слід та досягти заданої амплітуди, Юрій Алєксєєвіч увімкне реактивного двигуна і самостійно, без будь-якої допомоги, розпочне підйом аж до безповітряного простору. Дуже економний спосіб, без громіздких і дорогих ракет, без засекречених во глубінє сібірскіх руд космодромів. Словом, абсолютно геніальна ідея.

Заліз він на гойдалку у своєму неймовірному, надзвичайної міцності скафандрі, а ми почали його розгойдувати. А той скафандр, між іншим, майже з автомобіль завважки. Де вже там у ньому реактивна тяга розташовувалась, ближче до тім’ячка, чи навпаки, в ногах, мені й понині невідомо. Потихеньку-помаленьку процес пішов. Дивлюся, Алєксєєвіч і собі ногами сучить—підмахує. У тій ситуації багато штовхальників уже ні до чого, покинув я цю справу, відійшов убік, спостерігаю. Кращий мій приятель, колега, йому потім, при розборі, дісталося на повну котушку, мав надвідповідальне завдання: слідкувати за небом. Того літа повадилися в нас яструби літати. І не якісь там перепелятники, а новий вид, мутація, певно, наслідок наближеності до таємного наукового центру—яструб-поросятник. Птах—дурак, а важливу програму освоєння Космосу зірвати може. Та то, в цілому, не мій клопіт, я не в небо, на Гагаріна подивляюся. Дуже-таки хотілося стартову мить не проклацати. Він довго не наважувався, усе слушної нагоди вичікував. Раптом: “Поєхалі!”, щось ляснуло, тріснуло, хвиля вітру прокотилася обличчям і Гагарін промайнув перед нами. Перший політ його, якщо не забули, був коротким, як заячий хвіст. Так-от, другий виявився ще швидкоплиннішим. Пролетів він кілька метрів і гепнувся на пісок. Всі кинулися туди, а він живий-здоровий, цілий і неушкоджений. Якби не скафандр, мабуть, зміг би самостійно підвестися. З іншого боку, без скафандра він міг би й кісток не позбирати. Перше, що подумали—з двигуном якась халепа сталася. Та Гагарін швидко зняв усі питання. Його словами, відразу після матів, були: “Борт! Борт!” Кричить і догори пальцем у рукавиці тиче. Чи то він зіштовхнувся з кимось, чи, може, зумисне спікірував, щоб іншого об’єкта не зачепити. Придивилися—точно літак знижується, на вигляд наче кукурузник, крильцями похитує і посмикується якось неправильно. Гагарін тим часом волає вже на повен голос—“Чей борт? Кто допустіл?” Стали думати-гадати, а той літачок спускається нижче і крилами хитає дужче і дужче. Тут хтось здогадався “То він до зірок наближається!” Неподалік місця старту росли на моріжку квіти цікаві й незвичайні—великі білі зірки. Увесь майданчик ними заріс. Теж, напевне, мутація. Я увесь час хотів поцікавитися їх науковою назвою, та так і забув. Ну зірки—то й зірки. Побігли ми туди усі скопом, я найперший, у мене з бігом до цього часу гаразд. З дитинства тільки на відмінно. Точно, літак останній кульбіт виконав і звалився якраз на галявину. Підбігаю ближче, бачу: апарат зовсім крихітний, ій-Богу, метра в довжину не сягає, з фанерки зроблений. Щось подібне у старі часи конструювали юні піонери в клубах і секціях. Отаке мале, а всю справу занапастило! А сам, між іншим, не розвалився, не загорівся, здається, без жодної подряпини обійшовся. Оце майстерність. Наш начальник підійшов, побачив літак серед зірок і мовить: жодних претензій—вищий пілотаж.

Замість пришестя

Окрім мене, очевидців тої пригоди не лишилося. Може, хіба кілька дуже древніх старожилів. Так вони все одно ні біса не пам’ятають. Не пам’ятати—улюблене заняття цієї публіки. Ви, втім, це й без мене добре знаєте. Я тоді був зовсім малим, але запам’ятав дуже добре. Настали сутінки, тільки були вони якимись дивними—схожі на білі ночі або ж на місяць уповні сніжної зими. До нашого двору майже одночасно з усіх-усюдів назбігалася тьма народу. Одні, у темно-синіх спецівках з написами незнайомою мовою відразу розпочали копання траншеї, у яку вкладали товстелезний багатожильний кабель. Для мене було загадкою: чому через двір? Чому без дозволів і попереджень? Робітники очевидно поспішали, але паніки чи нервозності у їх рухах не відчувалося. А ось інші, що гурьбою перли в наш дім, здавалися мені близькими до паніки. Чи, може, істерики... Їх виявилося непомірно багато, щоб вміститися у нашому невеликому будинку. Тим часом вміщалися, мені залишалося тільки дивуватися. Натовп пер і пер, і я почав хвилюватися, що ці люди поламають або покрадуть мої іграшки.

Сині спецівки копали, клали кабель, засипали і затоптували рів, дуже швидко посуваючись далі. Вони перетнули двір і городами подалися до лісу. Двір збезлюднів, одні пішли собі, інші сховалися в будинку. Піднявся вітер, враз похолодало, я теж поспішив сховатися під дах. Я обперся об одвірок у вітальні, бо далі не було куди йти—люди заполонили увесь простір інших кімнат. Вони сиділи на усіх стільцях, ліжках і диванах, кому ж не вистачило місця, стояли, переминаючись з ноги на ногу. Деякі зтиха перемовлялися, але гудіння, звичного для людного зібрання, не вчувалося. Усі чогось чекали, і це чекання розлилося на підлозі, затим затопило кімнати аж до самісінької стелі, стало таким густим, що його неважко було би за бажання сьорбати ложкою. Вітер ставав міцнішим і десь чулося хляпання непричиненої віконниці. Той стук дратував, дехто, зачувши його, кривився, та з місця не рухався жоден. Раптом буря стихла і зачулися важкі кроки. Незнайомець дуже високого зросту зайшов до будинку. Він не був схожий на казкового велетня, але йому довелося пригинатися, щоб увійти у двері. Незнайомець мав довге волосся і довгий плящ. Той плащ волочився за ним по підлозі. Тут є певна неузгодженість у словах очевидців, і це досі мене бентежить. Я чітко усвідомлюю чорний колір незнайомцевого одягу, а всі інші в один голос стверджують, що одяг на ньому був білим. Звісно, це чиста контраверсія, сперечатися можна до нескінченності, а істина так і не відкриється. Дивний візитер випростався на повен зріст і розвів руки у різні боки. Складки плаща потяглися за руками, утворивши подобу крил. Усі мовчали, і в цій тиші почувся лункий голос бабусі, що сиділа на ліжку в кутку:

—Так ось ти який...

Додав Art-Vertep 22 лютого 2003

Про автора

Звати мене Анатолієм, прізвище моє Карпов, а біографія, як висловлювався колись граф Каліостро, проста й звичайна. Довгожительством, подібно до легендарного містифікатора, похвалитися поки не можу (це все, сподіваюся, попереду), бо народився лише 35 років