Автори / Анатолій Карпов / Лови сома, соло лома
До будь-якої життєвої ситуації варто готуватися. Бажано грунтовно і заздалегідь. Ось Вам найпростіший приклад: зловиться одного чудового дня золота рибка, гаркне нелюдським голосом (а яким же ще?)—не жери мене, будь добрий (добра), а жени сюди бажання свої найзаповітніші—виконувати буду. Звісно, якщо Ви не рибалка і в ладах зі здоровим глуздом, ймовірність такого шансу нікчемна. Я навіть не знаю, чи прораховував хтось таку ситуацію, зі своїми можливостями вибратися з неї цілим та неушкодженим вкупі. Антон Селюкович—точно ні. Хоч рибалкою він був запеклим і затятим. А що до здорового глузду... Розпитайте краще у тих, з ким він добре знайомий.
На перший погляд, підстав для для сподівань не було ані найменших. Не синє море, а річка; хай величенька, хай на диво, як на наш час, чиста, але ж, звичайний собі потік прісної води. Верховоди, краснопірки, окунці, щуки; якщо пощастить, можна вполювати сома. Саме на сома Антон і мав свої сподівання. Ніякого невода у нього, звичайно, не було, звичайна резинка-закидушка з поначіплюваними на гачки капустянками. Такою снастю уловити щось романтичне складнувато («Там такі соми під корчами сидять—просто як телеграфні стовпи! Сидять там і потопельниками харчуються»), але сом’ячий дріб’язок чіпляється охоче.
Комусь стане дивно, проте спершу Селюкович золотій рибині зовсім не зрадів. Чим тут втішатися, карась—він і є карась, тільки розцяцькований. В акваріумах часто такі плавають, Антон багато разів бачив: чи й не здобич, чи й не диво! А ще бовтання її на гачку спростовувало одне з найфундаментальніший Антонових уявлень про світ: не повинні карасі харчуватися таким химерним витвором природи, як капустянка. Світ похитнувся, проте встояв; та досвідченому рибалці все одно було від того неприємно.
Вдруге світові довелося хитатися після проголошення отго класичного риб’ячого монологу: «Не жери мене, добрий...» Ну, далі Ви знаєте. Одна тільки суттєва відмінність: балакучий карась запропонував Селюковичу здійснення єдиного бажання. В класичному варіанті кількість хотюнчиків, хто пам’ятає, не обмежувалася (хоча й тоді надшироке роззявляння рота, як мінімум, не віталося). Ентропія разом із золоториб’ячою старістю скоротили її до трьох, затим іще дужче. Навіть образливо якось, панімаєш. Можна було би пригрозити чарівниці сковорідкою, дивись, розщедрилася би на більше. Антон, чоловік простий та щиросердний, до брутальних форм шантажу не вдавався. Він посадовив рибку в садок, щоб не заснула, не втекла, і став думати.
«Бажання одне-єдине, найважливіше; мрія неповторна, найзаповітніша...» Це не Антон, це я за нього, поки він бореться з охренінням. Все, вже він опанував себе, заспокоївся, заглибився у непрості розмірковування. Селюкович бурмоче собі під ніс, часом геть замовкає, проте нам чудово чутно. Слухаймо...
«... Грошей побільше, тут, зараз і назавжди. Тут і думати нічого! Мільйон... Мільярд... Стоп, Антоне, думай, думай і не прогадай. Що ти з ними робитимеш? Ти хоч уявляєш собі, скільки це—мільярд? Мабуть цілий вагон з купюрами...»
Селюковичу пригадується однокласник Іван, котрий позаторік зірвав джек-пота у лотерею. Червоне перекошене обличчя, коли той біг вулицею, розмахуючи білетом. Такі ж обличчя усіх навколо, коли горлали пісні на банкеті. І ось Іван, теж увесь перекошений, тільки не червоний вже, а якийсь синюватий, схудлий і тремтячий. Антон допомагав тоді санітарам знімати пацієнта з високого даху новопридбаного будинку. Куди тільки не залізеш, коли за тобою чимдуж женуться. І не білочки, ні, хай і зубаті, проте звичні й милі істоти, а справжні чорти. Від цих горішками не відкупишся. Хто ганяється за Іваном у жовтому домі, ніхто не знає. Може ніхто, тож і буває у ньому Іван частіше, ніж у власному. Вже не лискучий лімузин іржавіє просто неба—не встиг Іван ні покататися, ні гаража збудувати.
«...Він джек-пота зірвав, а йому башню за це зірвало. А тут, брат, не лотерея, тут джек-пот серйозніший...»
Здоров’я побільше, молодості вічної! Було б це, решту заробимо. І нових друзів—старі ж бо вимруть з часом. І косі погляди—коли ж він постаріє? Й увагу преси та телеканалів—унікальний Вічний Юнак. Усе заробимо, та чи треба? Взагалі замахнутися на безсмертя?.. Це вже занадто; Селюкович відкинув цю ідею, він неодноразово стрічав у різних магічно-містичних книжках, що з такими речами не жартують.
Машина бажань! Якийсь хитромудрий механізм з коліщатами й шестернями; а, може, комп’ютер з монітором, щоби перш, ніж бажати, все те бажане спроектувати й побачити. Чи й узагалі такий собі уявний демон, головне—хай працює. Отак можна рибину нахитати, пардон, перехитрувати. Бажання одне, формально лише одне, а насправді вони ніколи не закінчуються. Антон розтулив рота для промовляння геніальної ідеї вголос.
—Зашироко роззявляєш!—карась зіграв на випередження.—Такі трюки не проханже. Ти ба, який хитрий. Мабуть, гадаєш, що ти перший до такого додумався... Ти ще каменюку загадай, яку я підняти не зможу.
Загалом-то усі ці риб’ячі модуляції, супроводжувані млявими спробами вибратися з дротяної пастки виглядали недоречно. Теж мені лускатий бог у садку. Антонові варто було, звичайно, натякнути карасеві не химерність його амбіцій. Чому він цього не зробив—знає тільки сам Селюкович. Я думаю, просто охерів від такого брутального читання своїх думок. Чимдалі Антон зважав на те, що ледь не кожне його побажання або містить у собі потенційну чи й цілком реальну загрозу, або ж потрапляє до категорії нездійснених... А що, зараз візьму і бовкну, хоч, щоб риба завжди ловилася. Селюкович упіймав себе на тому, що не радий химерній пригоді й радий вже відбутися першим-ліпшим дріб’язком. Він вже почувався зле. Вранішня прохолода враз випарувалася і стало неймовірно спекотно. Зблиснулий з-за хмари промінь увіп’явся у саме тім’ячко, випалив усе всередині, позбавивши хоч якогось шансу на поєднання думок. Ти і без усяких бажань добре рибу ловиш, усі навколо заздрять. Чого ж іще? Хочеш на рівному місці просандалити отаку нагоду, отакенну можливість?
Якусь мить доля золотої рибки знов зависла. Не знаючи, що сказати Селюкович майже вирішив спересердя відправити її на сковорідку... Найзаповітніше. Правильне слово. Бажати треба тільки найзаповітнішого. Того, про що давно мріяв і ніколи не здійсниш власноруч. Яка твоя мрія, Антоне?
Селюкович закинув вудку подалі, вона неймовірно заважала думати, улігся горілиць на траву. Сам собі психоаналітик, він ковзав поверхнею власного я, силкуючись прогризтися якнайглибше.
...Дитинство поряд із залізницею. Подих далеких і довгих мандрів, так би мовити. Антонови батьки не мали до залізниці жодного стосунку, але якимось штибом роздобули невеликого будиночка в селищі залізничників. Там на тлі сповнених турбот буднів Селюковичів-старших плинуло безтурботне дитинство Селюковича-молодшого. Стрибки з товарняків на малій швидкості, порпання в покинутих пакгаузах, розплющені на рейках монетки. Суперечки—що буде, якщо... Ближче, ближче... Що буде, коли упоперек рейок покласти лома? Придурок, поїзд просто його зіштовхне. Бачиш обідки на колесах, звуться реборди. Тими ребордами й зіштовхне. Ага, а якщо лома приварити, міцно-міцно... Тоді можливі варіанти. Сперечалися до бійки. Й кожен розумів, що суперечка та марна, по-сучасному, віртуальна. Бо ніхто ніколи на таке не зважиться. А так кортіло дізнатися. Найзаповітніше.
—Зроби, щоб був лом, приварений до рейок впоперек, і щоб поїзд накочувався на нього повним ходом.
...Випалений сонцем степ; довгий-предовгий перегон. Тик-дик, тик-дик—хронічно запізнілий пасажирський намагається надолужити втрачене. Антон у засідці, він припав до сухої пахучої трави. Треба втиснутися щонайщільніше, щоб не помітили. Та дарма. Наступної миті Антон вже у вагоні. Згрупуйся, увіпрись міцніше. Зараз щось станеться... Цікаво, чи почне він гальмувати?
Ти вже вибач мені, читачу, зараз я розкрию карти. Ця цілком реальна історія зіпсута моїми фантазмами, точніше, видаванням бажаного за дійсне. Рибку ж бо зловив Антон, а не я. А він, бідаха, так і не наважився вимовити отого свого найзаповітнішого. Довелося рибині таки скуштувати розпеченої сковорідки. Не сом, звісно, та краще, ніж нічого.
Про автора
Звати мене Анатолієм, прізвище моє Карпов, а біографія, як висловлювався колись граф Каліостро, проста й звичайна. Довгожительством, подібно до легендарного містифікатора, похвалитися поки не можу (це все, сподіваюся, попереду), бо народився лише 35 років
