Автори / Іздрик / CRACK POINT
CRACK POINT*
Коли раніше мені траплялося закидати культурі, мовляв, вона увібрала в себе християнство, перетворивши його на один із багатьох експонатів своєї тотальної кунсткамери, я мав на думці, зокрема таке: з містичного тіла Христа церква перетворилася на звичайну пам’ятку архітектури, де, невідомо з яких підстав усе ще продовжують відправляти ритуали й вділяти таїнства. Однак секуляризація, десакралізація людського життя має й інші аспекти, можливо, набагато тривожніші, хоч і неочевидні. Пропозиція на ринку релігій давно перевищує реальні потреби, та — як це парадоксально — неспроможна задовольнити швидкозмінний і зростаючий попит. Тому до безлічі модернізованих церков, сект, містичних практик та проектів «духовного зростання» долучаються й інші, «невіросповідальні» продукти культури, а точніше — того її сегменту, що зазвичай опікується шоу-бізнесом, паранаукою та квазімедициною. За справу порятунку людської душі беруться не лише шамани-шарлатани та ідеологи, а й менеджери середньої ланки. Процедури спрощуються, ритуали карнавалізуються, таїнства вділяються електронною поштою, табу відміняються, а подорож на Небеса обіцяє бути комфортною, як політ у бізнес-класі.
Зовні все спокійно. Однак коли, для прикладу, доводиться їхати в маршрутці, спостерігаючи співвітчизників, які ревно хрестяться на кожен храм, повз який проїжджаємо, я не можу позбутися враження, що в більшості громадян моєї декларативно-християнської країни там, де мала би бути віра, знаходиться пекельний коктейль із забобонів, підліткових страхів, недолікованого поганства, імпортованих орієнтальних ідей, недбало імплантованого сектантства, швидкорозчинної езотерики, добірки 25-х кадрів голлівудських містиків та ще досхочу різної чортівні. Запитайте першого-ліпшого пасажира про його світобачення і одержите — якщо взагалі одержите відповідь — нестравний мікс із Ошо, Блаватської, Кастанеди, Сергія Лук’яненка, астрологічної рубрики «Cosmopolitan» тощо. Нещодавно в одній із таких «побожних маршруток» мені довелося переглянути (комфорт смерті бізнес-класу починається з маршруток) фільм «Secret» — нав’язливу саєнтологічну проповідь, складену за всіма правилами нейро-лінгвістичного програмування. Істина, яку впродовж години нав’язував десяток телевізійних гіпнотизерів, була проста: щоб добре жити, треба добре думати. Себто ніколи не думати про те (й не протестувати проти того), чого собі не бажаєш, і навпаки — настійним прокручуванням у голові найзаповітніших бажань привертати їх до себе. Цей, з дозволу сказати, «секрет» я знав і раніше, але прив’язував його до якихось тонших матерій, не думаючи, що в такий спосіб можна матеріалізувати, скажімо, пилосос, будинок чи авто найновішої моделі. Я навіть почав було пробувати візуалізувати недорогий пилосос, як не втримався й розсміявся, бо згадалося мені, як незадовго до Різдва, коли я їхав іншою, цілком некомфортабельною маршруткою, підсів до мене кремезний чолов’яга дещо пошарпаного вигляду. Він мав під оком фінгал явно не гуманітарного походження, був не зовсім тверезий, не зовсім чистий, але зовсім не злий. Навпаки — виглядав на здорованя того добродушного типу, чия добродушність гарантується й цілком покривається активами тілесної ваги. Особливо не напружуючись і легко зігнорувавши протокольний етикет транспортного знайомства, він з ходу почав розповідати мені про свої одкровення і сенс буття.
«Старий, — казав він, тицяючи брудним пальцем собі в живіт, старий, подивися на мене, я раньше був повним козлом і бичарою, тусувався, наркоту хапав, карочє, панкував по-чорному, потім ширятися почав, ну, діло дійшло було, шо пару років і ласти клеїти, без базару... я, може б, і не жив уже, якби добрий Бозя секрет мені не відкрив... я під кайфом був, не скрою, із-за цього я й вірити Йому не хотів, казав, тіпа, ну шо Ти, дядя, Ти ж кожному наріку в кумарі являєшся, а потом приходить ужасний відхідняк і споминаєш якусь фігню, тіпа, «у всьому всесвіті пахне нафтою», карочє, стібуся з Нього, ніби Він не Він, а якийсь опіатний глюк, а Він, прикинь, каже мені: «А яка різниця?»... я аж пришизів, тіпа, ну як, яка різниця, це ж глюк, та ше й від лукавого, а Він мені: «Хто такий, лукавий? Не чув про такого. У цьому світі все від Мене. Та ти й сам знаєш»... і я тут хоп! точно! я знаю... я знаю!!! І таке мені пішло, шо вже не Він мені говорить, а я просто всьо сам знаю, і про те, шо Бог і добрий, і всесильний, а маніхейці — козли, і шо душа в раю з Господом не радіє, бо емоцій не має, а в раю вона просто увірено Знає, і не боїться, бо бояться тіко від глупості, і шо сама крута благодать — це осознаніє Істини, тоїсть Істина якраз в цій тєлєзі і сокрита, і шо з великої любові Бог дав нам свободу вибору, і ми самі вибираємо, ширятися і нафту нюхать, ілі осознати дану Ним силу, і способність на всьо, тоїсть — на Всьо, і в цьому наше богоподібіє і я, старий, за базар атвічаю, я зараз сам усьо можу, скажем, полетіти, да-да, полетіти, і тебе можу взяти з собою, хочеш полетимо, хочеш полетимо прямо зараз?..»
Ми взялися за руки і полетіли. Маршрутка в’їхала у стовп якось так вдало, що ми вилетіли, ні через що не зачепившись, вилетіли і полетіли. І полетіли ми не «вгору», не «на небо», а — навсібіч, адже Небеса — завжди довкола нас! Політ, природно, був бізнес-класу.
*Момент істини (амер.сленґ.). Скорочений варіант. Повністю — «УЖ» 3/08.
Додав Art-Vertep 17 серпня 2008
Про автора
Юрко ІЗДРИК — прозаїк, есеїст. Народився 16 серпня 1962 р. у м. Калуші на Івано-Франківщині. Закінчив механіко-технологічний факультет Львівського політехнічного інституту (тепер — Національний університет «Львівська політехніка»
