Автори / Наталка Дев'ятко / "Кохана Пустельного Вітру" – продовження піратських пригод
Видавництво «Навчальна книга – Богдан» анонсувало другу частину пригодницько-фентезійної трилогії для дітей і дорослих Наталії Дев’ятко "Скарби Примарних островів".
В основу твору лягла історія протистояння між безіменною сірою Імперією, створеною Химерою, давньою, майже безсмертною істотою, яка нині займає посаду головного радника Імператора; й останніми з піратських капітанів, які хочуть повернути у світ чарівництво і свободу вибору, а також владу над морями, що раніше цілком і повністю належала їм.
"Скарби Примарних островів. Кохана Пустельного Вітру"
Розділ 1. "Присяги ночей і світанків"
Ніч йшла, залишився позаду цвинтар піратських кораблів, розтанувши, як хвилі за кормою. Зникали поодинокі зірки, відчуваючи наближення ранку, хоча промені захованого за виднокраєм сонця ще не забарвили й клаптика неба.
Ніхто не розмовляв, неначе на палубі ще гойдалися шматки марева суму, через яке вони пливли в дивному місці, де мешкають тіні неоплаканих в’язнів свого минулого. Навіть Роксана мовчала, дивлячись на воду, дівчинка пішла з палуби, щойно її покликали батьки.
Під нічним небом зосталися тільки піратські капітани та ще давні – Саїд, Смерть, Харон і Сашко, що теж знав Алю. Маріан і Джонатан трималися разом, наче їм так було легше. Фенікс сиділа на фальшборті, обхопивши голову руками, її темне волосся тьмяно світилося, відбиваючись загравою у воді. Ажи де Сентан стояв біля неї, дивився на ту заграву, ніби поринувши у спогади. Граф Ричард був сам, він криво посміхався своїм думкам, спостерігаючи то за капітаном Ярошем Соколом, який кивав, слухаючи тиху розмову Смерті і Саїда, то за Анною-Лусією і Софією, що розправляли краї червоного піратського прапора, на який поклали тіло Алі.
Навіть зараз одна зі славетних піратських капітанів здавалася величною і непереможною. Хай вона не посміхнеться більше, хай бліде вродливе лице не зчервонить рум’янець, а темне довге волосся ніхто не заплете у неслухняну косу, та граф розумів, чому її боялися за життя. Аля була втіленням моря більше за інших, сміливіша за своїх друзів і єдина, хто не побоявся залишитися в столиці Імперії, що мала звірині очі, єдина, хто не визнав своєї поразки.
Ричард озирнувся, йому здалося, ніби хтось відчув його думки. На графа дивився Харон, високий, у темному волоссі сивина, та надто молодими були його очі, надто бездонними, мовби не йому належав цей безжальний нелюдський погляд. Ричарда пересмикнуло, Харон відвернувся.
Ярош знаком покликав друзів, Дін і Сашко підійшли останніми, наче почувалися тут зайвими.
Вони утворили коло, в центрі якого лежала Аля. Дзеленькнули дзвіночки на бубні Саїда, вщух вітер, із шурхотом, повільніше, ніж це можливо, обвисали вітрила, а "Діаманта" неначе зовсім зупинилася, навіть море затихло, не заважаючи їхньому прощанню.
– Ти була вільнішою за вітер і палкішою за вогонь, – тихо мовила Фенікс, і гаряче полум’я розквітло на її долонях. – Ти рятувала мене від мене самої і від небезпек, завжди знаючи, що станеться з твоїми друзями. Доля ласкава до жінок, що можуть зрівнятися з нею у сміливості, та тебе не зберегла. Прощавай, моя подруго.
Фенікс схилилася, ледь втримавши вогонь, який не бажав їй коритися, лиховісно відгукнулися чарівні дзвіночки, та Саїд наказав їм замовкнути – не час.
– Ти була першою з нас і найкращою, і воля твоя не схилялася перед ворогом, – казала Софія, долаючи сум. – Я мріяла побачити тебе знову багато років, надто нечасто перетиналися наші шляхи. Прощавай, подруго, і пробач за малодушність, якої ти не знала.
Софія теж вклонилася, полум’я в руках Фенікс заграло золотавими відтінками.
Анна-Лусія говорила до Алі, теж вибачаючись, але за те, що не пішла разом із друзями до столиці, не в змозі залишити свій корабель. Коли чарівниця назвала Алю на ім’я, її голос здригнувся, полум’я посиніло, і мовби штормова ніч хвилювалася на долонях Фенікс.
Маріан і Джонатан стали перед Алею на коліна, мовчки схиливши голови. Вони не мали права мовити навіть до її пам’яті, зрадивши море і перейшовши на бік Імперії. Полум’я стало зеленим.
Коли капітани підвелися, перед Алею схилився Ажи де Сентан. Він заплющив очі, аби не бачити, як усі дивляться на нього в очікуванні, що він говоритиме.
– Пробач мені, Алю Вороняче крило, – ледь чутно сказав він. – Пробач мені, що не дотримав слова, пробач, що зрадив тебе, відправивши друзів на тортури, пробач, що шукатиму тебе навіть за межею життя.
Зашипів вітер, приймаючи його слова, мов клятву. Сашка пройняло холодом, хоча всі інші витримали подих моря. Хлопець відчув, що нічого сказати не зможе: надто непростими були слова, вимовлені зараз, як обіцянки, данні морю.
Над виднокраєм засвітилася яскрава зірка, а полум’я офарбилось чорно-золотим.
– Алю, ти була не піратським капітаном – ти була чарівницею, – дивлячись на зірку, наче то душа Алі, говорив Ярош. – Ні, ти не була, ти є. І я відшукаю тебе, де б ти не знаходилась, ким би не обернулася, де б не ховало тебе небуття, я відшукаю тебе.
Полум’я знову набуло червоно-багряних відтінків і згасло, розсипаючи іскри, зірка упала в море. Кілька митей сяючий хвіст зірки ще яскравів, відбиваючись у спокійній воді, майже не потривоженій хвилями, а тоді згас і він.
Ледь торкаючись бубна кінчиками пальців, Саїд награвав, повільно, причаровуючи, а Софія і Анна-Лусія тихо співали без слів, голосом відгукуючись на чари дзвіночків молодого кучерявого казкаря. Прапор горів, не згоряючи, язики полум’я не здіймалися над ним, але тканина палахкотіла, мов розпечене жерло вулкана, і тіло Алі ставало прозорим, доки повністю не розчинилося у невидимому вогні.
Саїд опустив бубон, а прапор знову став звичайним. Ричард розірвав коло, узяв до рук прапор, обернувся до піратських капітанів, що вже зібралися разом. Тільки Харон і Смерть відійшли в інший бік, та Сашко, Дін і Саїд зосталися там, де стояли.
Від дотику чаклуна тканина зайнялася вогнем.
– Присягніться, – тихо, але твердо мовив Ричард. – Присягніться зараз попелом вашої товаришки, що помститеся Імперії за її загибель, що зламаєте білі крила Химери, а очі звіра-столиці потьмяніють, – його погляд плив, зазираючи в душі колишніх побратимів. – Присягніться, що чорні статуї оживуть і залишать площу, де їх ув’язнено, – ці слова дісталися на долю Ажи де Сентана, він опустив очі. – Присягніться, що не зрадите, як зрадили колись, що не схилитеся, як схилилися.
Він чаклував, але тут його чари були безсилі. Ніхто не відгукнувся на заклик графа, ніхто не нагадав йому, що він сам стояв на колінах перед білокрилою Химерою. Та жоден з них і не зміг би дати слово, яке вимагав від них Ричард, навіть Ярош.
– Боїтеся, – осміхнувся Ричард, прапор обернувся червоним птахом і злетів на щоглу, а там знову став піратським прапором. – Шкода.
Яснішало небо на сході.
Прочитати повністю перший розділ другої частини трилогії можна на сайті видавництва – http://www.bohdan-books.com/news/show_398/
Додав Chyzh 03 грудня 2011
Про автора
Дев’ятко Наталія Володимирівна народилася 11 січня 1983 р. у м. Дніпропетровську. Закінчила Дніпропетровський національний університет ім. Олеся Гончара (факультет Систем і засобів масової комунікації).
